– Правду кажуть: – Не думай, що добре знаєш своїх родичів, якщо не ділив із ними спадщини!
Арина не раз чула ці слова, але не думала, що незабаром їй доведеться на практиці переконатися у їхній справедливості.
Суперечки рідні навколо спадщини її двоюрідної бабусі Віри розгорілися прямо за поминальним столом.
Арина та її мама – Ольга Степанівна, бігали між кухнею та кімнатою, де сиділи родичі, приносячи то одну, то іншу страву, а за столом уже йшла суперечка.
– Жаль, звичайно, що тітка Віра встигла свою дачу продати, але однокімнатна квартира в такому зручному місці – це теж непогано, – заявила Галина Степанівна, тітка Арини, та рідна сестра її мами.
– Треба буде найближчим часом дійти до нотаріуса, відкрити спадкову справу. Тітка Віра була самотня, тож прямі її спадкоємці – це ми з Ольгою, та Андрій.
У Віри Аркадіївни справді нікого не було. Чоловік був військовим і загинув молодим, дітей вони привести не встигли.
Тож, останніх років десять, родичі – такі, як Галина Степанівна, тримали літню жінку в полі зору, у свята дзвонили їй, питали, як здоров’я, проте цим і обмежувалися.
Коли Арина, вісім років тому, закінчила школу у рідному селищі, то приїхала вступати в університет. Вона перший рік жила у Віри Аркадіївни, бо першокурсникам місця у гуртожитку не давали.
Перейшовши на другий курс, дівчина оселилася в гуртожитку, але до Віри Аркадіївни заходила досить часто.
Вона їй мила вікна, прибрала квартиру, бігала в крамницю, а коли жінка похилого віку захворіла, то в лікарні її відвідувала тільки Арина.
І це при тому, що Галина та Андрій, рідні племінники Віри Аркадіївни, жили у цьому ж місті, на відміну від матері Арини
Арина закінчила університет три роки тому, тепер вона на пару з подругою винаймала однокімнатну квартиру, працювала, але «шефство» над літньою родичкою не покинула.
Тому зрозуміло, що коли перед Вірою Аркадіївною постало питання, кому залишити свою квартиру, вона довго не вибирала.
Але Галина нічого цього не знала і була впевнена, що через пів року набуде права спадкування:
– Продамо квартиру, гроші поділимо, – мріяла вона.
Арина та її мама в обговоренні долі квартири не брали участі – вони знали, що мрії Галини не здійсняться, але не хотіли, щоб прямо тут, у присутності сторонніх людей – подруг та колишніх колег Віри Аркадіївни – розігралася неприємна сцена.
Але коли у квартирі залишилися одні родичі, та й ті вже збиралися йти, скандалу уникнути не вдалося.
Галина чомусь вирішила, що вона може забрати собі зараз старовинну різьблену скриньку, яка завжди стояла на комоді. У ній зберігалися нагороди чоловіка Віри Аркадіївни, та його листи до неї.
– Тітка Віра не стала б заперечувати, щоб ця скринька дісталася комусь із її родини, – сказала Галина.
Ось тут Арина й оголосила тітці, що квартира вже пів року належить їй – Віра Аркадіївна оформила на неї дарчу.
Крім того, є заповіт, у якому йдеться про те, що спадкоємицею всього майна та банківського рахунку теж є Арина.
Зойк Галини Степанівни не перекрила б сирена пожежної машини, що мчить вулицями міста на пожежу!
Чого тільки не почула Арина на свою адресу!
– Знала я, що ти, Арино, безсовісна, але не думала, що такою мірою! Як змія, підібралася до тітки Віри! Задурила старій людині голову! Я ще в суд подам – нехай розберуться, чи не ти вморила тітку!
Ольга Степанівна, звичайно, заступилася за дочку, тож сестри поскандалили.
Пішла Галина, сиплячи погрозами та обіцянками домогтися справедливості, та покарати загарбників.
Щоправда, після візиту до нотаріуса, вона перейшла від погроз, до оголошення «маневрів на вимотування нервів».
Арині та її мамі за тиждень зателефонували майже всі родичі. Звісно, деякі з них були цілком адекватними людьми, тож, розібравшись у ситуації, підтримали Арину.
Але були й такі, як Галина Степанівна. Їхні телефони довелося відправляти до чорного списку.
Зрештою, рідня заспокоїлася. Арина отримала всі необхідні документи й почала думати, що робити з квартирою.
У неї було кілька варіантів. Перший: відремонтувати, та жити там самій. Другий: продати, та взяти іпотеку на двокімнатну квартиру. І третій: пару років здавати, й цим коштом накопичити більше грошей, а потім, дивись пункт два.
Вона вибрала третій варіант. З Лізою – тією самою подругою, з якою вона винаймала квартиру, Арина мала дуже добрі стосунки.
До цього вони прожили чотири роки в одній кімнаті в гуртожитку і вже три роки у квартирі. Тож із цього боку проблем не було.
Минуло пів року. Арина працювала і продовжувала жити в одній квартирі з Лізою, а свою здавала. Все йшло за планом.
Але якось їй зателефонувала квартирантка:
– Арино, тут приходила якась жінка. Сказала, що ваша родичка. Вас шукала, просила дати ваш телефон.
– Я пояснила, що ви не дозволили нікому давати номер вашого телефону, тоді вона залишила свій і дуже просила, щоб ви їй подзвонили.
Арина записала телефон. Вона не знала, чий він, тому відправила номер мамі:
– Мамо, не знаєш, у кого із наших родичів такий телефон? Мені його передали, та просили передзвонити.
– Знаю, – одразу відповіла мама. – Це номер тітки Люсі. Краще не дзвони. Я тобі сама розповім, що їй треба від тебе. У неї Вовка, старший син, одружився.
– І вони з дружиною задумали перебратися до міста. Люся від когось дізналася, що ти сама у квартирі Віри не живеш, а здаєш її.
– Ось вона й вирішила, що ти маєш квартирантам відмовити, а Вовку з дружиною поселити замість них. Причому безплатно, по-родинному, як вона сказала.
– А ти звідки знаєш? – Запитала Арина.
– Так Люся до мене приходила. Теж просила номер твого телефону і ще хотіла, щоб я вмовила тебе погодитись на цю авантюру.
– І ти що сказала?
– Я намагалася їй пояснити, що ти здаєш квартиру, щоб отримувати дохід і що ти нікого безплатно туди селити не будеш. Але вона, зважаючи на все, мене не зрозуміла.
Арина не стала нікому передзвонювати, але за кілька днів, виходячи з роботи, побачила на вулиці тітку Люсю.
– Ой, Ариночко! Привіт! Ледве тебе знайшла – довелося всю рідню на вуха підняти!
– Здрастуйте, тітко Люсю, – відповіла дівчина. – А навіщо ви так клопотали? Адже мама пояснила вам, що мені нові квартиранти не потрібні, мене цілком влаштовують ті, що є.
– Арино! Ти ж завжди була доброю дівчинкою! Зрозумій, Вова щойно одружився, і вони з Лєрою хочуть перебратися до міста. А тут такий успіх – у тебе вільна квартира! – Вигукнула тітка Люся.
– Вона не вільна. Я її здаю, бо мені потрібні гроші!
– Ну скільки там тих грошей! А тут рідні допоможеш. І всі дізнаються, яка ти добра і чуйна!
– Тітко Люся! Ви взагалі ввімкніть голову і подумайте: ваш Вова безплатно житиме в моїй квартирі, а я сама платитиму за орендоване житло? Логіку вловлюєте?
– Усе! Більше до мене, щодо квартири, не звертайтеся. Якщо я коли-небудь виселю квартирантів, то тільки для того, щоб жити там самій. А ваш Вова з дружиною можуть орендувати собі квартиру.
Арина повернулася й пішла до автобусної зупинки, а тітка Люся човгала поруч і намагалася викликати у дівчини співчуття до «бідного Вови», якому не по кишені міське житло.
– Дорого? – Запитала Арина. – Значить, нехай лишається у селищі – там теж люди живуть.
Увечері дівчині зателефонувала мама і розповіла, що Люся розповідає всім знайомим та родичам, як Арину зіпсувало місто.
– Мабуть, я відмовлю Вову і Лєру в місто переїжджати, бо стануть такими ж егоїстами, – казала вона.
Минув ще рік. Ліза – сусідка Арини – зібралася виходити заміж і готувалася переїхати у квартиру до чоловіка.
Арина виставила на продаж свою квартиру. Через те, що будинок знаходився в дуже хорошому місці, то на покупців довго чекати не довелося.
А за три місяці Арина вже розставляла меблі у своїй новій двокімнатній квартирі.
На новосілля до Арини приїхали батьки. Запросили декого із родичів. Але Галини Степанівни та тітки Люсі серед запрошених не було – бо їх не запросили. З такими родичами, і ворогів не потрібно…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
