Віра сиділа в нотаріальній конторі та перечитувала документи втретє. Чоловік залишив їй не лише квартиру, а й накопичення на банківському рахунку.
Сума була не космічна, але для неї, яка звикла жити скромно, здавалась значною.
– Все вірно, Віро Іванівно, – сказала нотаріус. – Гроші переведуть на ваш рахунок протягом тижня.
Додому Віра йшла з тяжким почуттям. Звичайно, гроші не зайві, особливо на старості років. Можна буде не економити на ліках, купити щось із одягу, відкласти на непередбачені витрати.
Борис усе життя відкладав по копійці, мріяв забезпечити спокійну старість.
Про спадщину нікому не розповідала. Але у маленькому містечку новини розносяться швидко. Чи хтось із співробітників банку проговорився, чи сусіди помітили візити нотаріуса.
Першою зателефонувала Тамара, племінниця чоловіка.
– Віро Іванівно, як справи? Як здоров’я? – голос звучав надзвичайно лагідно.
Зазвичай Тамара дзвонила рідко, більше у свята з ввічливості.
– Дякую, нормально. А як у вас?
– Та біда в нас, Віро Іванівно. Донька в інститут вступила, а гуртожитку немає. Кімнату знімати доводиться, грошей іде прірва.
Віра мовчала, передчуючи продовження.
– Чула, дядько Боря вам гроші залишив. Ви ж багата тепер, не врятуєте племінницю?
Ось воно. Про гроші вже всі знають.
– Скільки потрібно? – спитала Віра обережно.
– Та тисяч десять спочатку. Потім якось самі впораємося.
Сума була не велика, відмовити ніяково. У дівчинки і справді навчання, майбутнє вирішується.
– Добре, допоможу.
– Ой, Віро Іванівно, ви така добра!
За тиждень зателефонував двоюрідний брат чоловіка, Геннадій.
– Вірочкол, чув про спадок. Вітаю. Борис був розумний мужик, гроші збирати вмів.
– Дякую, Геннадію Петровичу.
– Слухай, Віро, у мене тут ситуація склалася. Машина зламалася, ремонт дорогий. А без машини ніяк, робота пов’язана із роз’їздами.
– І скільки ремонт коштує?
– Тисяч двадцять. Знаю, що сума не маленька, але тепер ти можеш собі дозволити допомогти родичу.
Віра замислилась. Геннадій справді працює, машина йому потрібна. І він не чужа людина, брат чоловіка.
– Гаразд, допоможу. Але це в борг, потім повернеш.
– Звісно! Обов’язково поверну, як тільки справи виправлю!
Але повертати Геннадій не поспішав. А за місяць звернувся знову.
– Вірочка, ще одна проблема виникла. Зуби треба лікувати, а стоматологія дорога. Чи не допоможеш?
– Геннадію Петровичу, ви ж ще за машину не повернули.
– Та поверну, поверну! Просто зараз важкі часи. А зуби болять, терпіти нема сил. Тисяч десять всього потрібно.
Віра зрозуміла, що повертати він не збирається. Але відмовити було ніяково. Все-таки родич, і зуби справді можуть боліти.
Далі пішло, як снігова куля. Дзвонили далекі родичі, з якими Віра роками не спілкувалася. Сусіди згадали про давню дружбу. Знайомі чоловіки з’явилися з проханнями про допомогу.
– Віро Іванівно, ви ж багата тепер, – казали вони. – Що вам варто допомогти?
Спершу просили невеликі суми. Тисячу на ліки старої тітки, дві тисячі на шкільну форму сусідському онукові, п’ять тисяч на термінові потреби дальньої родички.
Потім апетити зросли. Просили на весілля, на ремонт, на покупку техніки, на відпустку. Кожен вважав своє прохання особливим і невідкладним.
– Віро Іванівно, у вас грошей багато, а нам всього нічого потрібно, – переконували вони.
Віра не вміла відмовляти. Вихована за радянських часів, коли допомога рідним та близьким вважалася святим обов’язком, вона не могла відвернутися від чужого лиха.
А прохачі смакували. Якщо Віра дала гроші, значить, може давати ще. Почали звертатися регулярно, ніби вона була приватним банком.
– Віро Іванівно, знову лихо сталося, – скаржилися вони. – Рятуйте, як завжди.
Через пів року Віра з жахом виявила, що третина спадщини вже витрачена. Гроші витікали, як вода, а прохань ставало дедалі більше.
Останньою краплею став дзвінок від дружини Геннадія.
– Віро Іванівно, у нас син одружується. Весілля грати треба, а грошей немає. Ви ж розумієте, хлопчику допомогти треба. Тисяч п’ятдесят дайте.
П’ятдесят тисяч! За чуже весілля!
– Алло Вікторівно, це дуже велика сума. І Геннадій мені ще за машину та зуби не повернув.
– Та що ви рахуєте! – обурилася жінка. — У вас грошей кури не клюють, а родичеві на радісну подію шкодуєте!
– Не шкодую, а не можу. У мене також є витрати.
– Які у вас витрати? Одна живете, дітей нема. На що витрачатися? Чи ви жадібна стали?
Після цієї розмови Віра довго не могла заспокоїтись. Жадібна. Виходить, якщо вона не роздає гроші всім поспіль, то жадібна!
Наступного дня прийшла сусідка Ніна Степанівна.
– Вірочка, чула, що з Аллою ти розмовляла. Вона по всьому подвір’ї дзвонить, що ти на весілля грошей не дала.
– І що кажуть люди?
– Різне кажуть. Хтось розуміє, що ти не зобов’язана всіх утримувати. А хто засуджує. Мовляв, багата стала, а рідню забула.
– Ніно Степанівно, я ж не відмовляюся допомагати. Просто не можу всім і все дати.
– Вірочка, а ти подумай, скільки вже роздала?
Віра підрахувала та ахнула. За пів року пішло понад двісті тисяч. На чужі потреби, які завжди були “справді необхідними”.
– Розумієш, у чому річ, – продовжувала Ніна Степанівна. – Люди звикли, що ти даєш. Тепер сприймають це, як належне. Не допомогу, а обов’язок.
Вона мала рацію. Родичі вже не просили, а вимагали. Не дякували, а ображалися, якщо отримували менше за очікуване.
– А знаєш, що найприкріше? – Додала сусідка. – Половина з тих, хто до тебе за грошима ходить, за живого Бориса й у вічі не бачили вас. Нині ж родичами стали.
Наступного дня зателефонувала Тамара.
– Віро Іванівно, у доньки сесія почалася, потрібні гроші на заняття з репетитором. Дайте тисяч десять.
– Тамаро, я більше не можу допомагати. Грошей залишилося мало.
– Як це не можете? – Здивувалася племінниця. – Дядько Боря ж цілий стан залишив!
– Ніякий не стан! Звичайні накопичення. І я їх майже витратила на допомогу родичам!
– Віра Іванівно, але ж донька вчиться! Це важливо!
– Важливо. Але не моїм коштом.
– Не розумію, що з вами сталося! – голос Тамари став жорстким. – Раніше були нормальною людиною, а тепер зовсім очерствіли!
– Не очерствіла, а порозумнішала!
– Добре, не давайте! Але знайте, що всі родичі тепер про вас думають!
Тамара кинула слухавку. За годину зателефонував Геннадій.
– Віро, чув, що Тамарці відмовила. Це правда?
– Правда.
– А мені даси? У мене ситуація серйозна.
– Ні, не дам. І взагалі, поверніть борги спочатку.
– Які борги? Це ж була допомога, а не обов’язок!
– Геннадію Петровичу, ви самі казали, що повернете.
– Та це були слова! Між родичами не рахуються!
– Рахуються! Я більше не допомагатиму!
– Віро, та що з тобою сталося? Ти ж добра була!
– Добра й залишилася! Але не безглузда.
Після цього дзвінки не припинялися. Кожен із тих, хто отримував допомогу, намагався переконати Віру продовжити “традицію”.
– Правильно робиш, Вірочко! – Говорила Ніна Степанівна. – А то б до копійки обібрали.
Віра почала жити спокійніше. Припинила боятися кожного телефонного дзвінка. Гроші, що залишилися, витратила на себе. Зробила ремонт у квартирі, купила нові меблі, з’їздила в санаторій.
І зрозуміла, що Борис відкладав гроші саме на це. Щоб дружина жила гідно, а не роздавала накопичення всім охочим.
А за рік сталося цікаве. Геннадій потрапив у лікарню, знадобилося дороге оперативне втручання. Обдзвонив усіх родичів, котрі колись просили у Віри гроші. Але ж ніхто не допоміг.
– Грошей немає, – відповіли вони. – Самі ледве кінці з кінцями зводимо.
Тоді він знову зателефонував до Віри.
– Вірочко, пробач мені. Зрозумів, що не мав рації. Ти завжди допомагала, а ми цього не цінували.
– Геннадію Петровичу, мені шкода, що ви захворіли. Але допомогти не можу.
– Розумію. І не ображаюся. Сам винен.
Віра поклала слухавку та подумала, що зробила правильний вибір. Справжні родичі не зникають, коли гроші закінчуються. А ті, хто зникає, не були справжніми…. Я слушно міркую?
Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
