Про те, що чоловік йде, Олена дізналася випадково. Вона просто повернулася додому раніше, ніж зазвичай, і застала його за заняттям, нехарактерним для нього – він намагався самостійно запакувати свої речі.
Жінка якусь мить мовчки спостерігала за тим, як той безрезультатно складає у сумку футболку та шорти. Вигляд у нього був такий жалюгідний, що Олена вирішила втрутитися.
– Давай допоможу, ну не так це робиться! – Не втрималася вона і підійшла ззаду. Чоловік злякався так, що навіть підскочив, хоч спортом ніколи не захоплювався.
– Олена?!
– Що Олена? – вона швидко почала складати речі, які він встиг витягти з шафи. Чоловік не встиг навіть порозумітися. – Знову кудись зібрався? Млинців тобі спекти в дорогу?
– Ну… Я б не відмовився…
– Добре, тільки халат вдягну, а то в цій сукні незручно.
Він знав, що квартира – власність дружини, і він може претендувати тільки на те, що влізе в сумку.
– Десять млинців вистачить?
– Так…
– Зі згущеним молоком, чи сметаною?
– Краще зі сметаною. Олена вже відчиняла банку сметани, коли раптом вирішила уточнити:
– А куди ти зібрався? Сметана не прокисне дорогою?
– Та тут поряд… На сусідню вулицю.
Жінка не відразу усвідомила зміст сказаного. Але невдовзі, вловивши сенс, зупинилася. – Стривай, ти зараз серйозно?
– Я… йду. До іншої. Хочу з тобою розлучитися. Дякую за млинці.
Він узяв контейнер і попрямував до виходу, а Олена так і завмерла з лопаткою в руці. Через пару хвилин, прийшовши до тями, вона вибігла на вулицю в домашньому халаті, фартуху і з гарячою сковорідкою. Але чоловік уже встиг завантажити речі у таксі та поїхав.
Повернувшись, вона виявила, що сковорода охолола, чого не скажеш про її розбурхані нерви.
– Він пішов до іншої. А я йому ще й речі зібрала… – схлипуючи, розповіла вона телефоном подрузі.
– У сенсі?!
Олена, стримуючи сльози, переказала всю безглузду картину зборів.
– Пішов! Що тепер робити?
– Жити, як усі живуть, Олено.
– Але ж я сама не впораюся!
– Впораєшся.
– Ні!
– Їдь до сина.
– Та що ти вигадала? У нього своя родина, я там тільки заважатиму.
– То заведи собі собаку.
– У нього на них алергія…
– Та все вже! До чого тут він? Немає його! Яка тепер різниця, що в нього там?
– А що як повернеться? – Олена тихо схлипнула.
Подруга не стала її вмовляти. Просто сказала, що після п’ятдесяти треба вміти бути щасливою незалежно від чоловіка.
Але слова не допомогли. Олена все шукала в собі провину: може, йому не вистачало уваги? Може, не варто було йти на курси крою?
– Мамо, годі! – одного разу втрутився син. – Батька я бачив – він задоволений життям, костюм новий купив! А ти у якому вигляді? Волосся, як солома, нігті… Подивися на себе!
Він простяг їй гроші.
– Візьми. Витрати на себе.
Олена записалася в салон, купила тканину для нової блузки, підібрала парфуми з ароматом морського бризу, бо любила змінювати аромати, коли в житті відбувалися зміни.
І може завдяки аромату в автобусі її помітив Василь.
– У вас приголомшливі парфуми… Що за назва?
– Це особливий аромат. Підібраний до мого стану “Ресурсний”.
– Не чув нічого подібного. Я працюю у крамниці парфумів.
– А ви… парфумер?
– У якомусь сенсі. А вас як звати?
– Олена. Ой! Моя зупинка!
Вона поспішила вийти й забула про Василя до наступної зустрічі.
– Доброго ранку, Олено!
– І вам…
– Я раніше вас щось не бачив. – Не кожного дня, мабуть, трапляються цікаві жінки.
– Раніше мене чоловік возив.
– А зараз?
– Розлучились.
– Ви ще й вільна?
Перед своєю зупинкою він попросив її номер телефону. Олена трохи пом’ялася, але продиктувала.
Минув тиждень, перш ніж він зателефонував:
– Олено, я запрошую вас на побачення.
– Куди?
– До мене додому.
– Ви не в Києві мешкаєте?
– Ні, в передмісті. Живу з мамою – колишня квартиру залишила собі та синові.
– Я подумаю.
Олена довго не роздумувала – порожня квартира та розмови з кактусом її переконали. Василь зустрів її та відвіз до себе.
– Відразу додому?
– А навіщо витрачати гроші та час? Ігристе є, сир, ковбаска, салат.
Але тільки-но Олена переступила поріг, з кухні пролунав голос:
– Васю, ти купив кефір?
– Мамо, я з гостею!
– Гостя без кефіру – не гостя!
– Олено, розташуйся. Я миттю в крамницю.
На кухні Олену зустріла сухенька жінка років сімдесяти й собачка, схожа на щура.
– Доброго дня…
– Доброго.
– Можете заспокоїти собаку?
– Він боронить господиню. Не бійтеся.
– Які у вас плани на мого Василя? Заміж хочете?
– Ні. Просто прийшла у гості.
– А ось і я! Мамо, тримай кефір. Оленко, знайомся – це моя мама, Лариса Миколаївна.
– А ви, значить, розлучена? Чоловік від вас втік? Ну, ну.
– Вибачте?
– Я просто говорю, як є. Видно, знайшов якусь молодшу.
– Я, між іншим, не пенсіонерка.
– Працюєте? Сподіваюся, зарплата хороша? У нас гроші мені віддають – я їх зберігаю.
– Василю, ти ж казав, що парфумер…
– Ха! – засміялася мати. – Він охоронець. Просто крамниця із косметикою.
Стіл був скромний: окрошка, хліб, сир, ковбаса. Замість ігристого – пакет із кефіром.
– А ви чому не їсте окрошку?
– Не люблю.
– А що любите?
– Олів’є.
– Та сама гидота, тільки нарізка інша. Треба було із собою принести.
– А що ви вмієте готувати? – Василь спробував згладити незручність.
– Все. Готування – моє хобі.
– То приготуй нам щось.
Олена не встигла відповісти – у двері постукали. Увійшов підліток.
– Здорова, ба! Привіт, батьку!
– Оленко, не сиди. Принеси тарілку, прилади…
– Вибачте?
– Не вибачайся, а бігом на кухню!
Олена розгубилася, але встала і зібрала посуд. Мити його вона не збиралася.
Василь зайшов до неї на кухню:
– Слухай, якщо ти тут, оладки не замісиш? Санька їх любить.
– Ні. Не сьогодні.
– Олено! Що за гальма? – знову закричала мати.
– Василю… Дякую за вечір. Я пішла.
– А як же оладки?
– Іншим разом.
– Що, вже йде? – закричала стара. – Прийшла, нічого не зробила і додому! Нахабна!
– До побачення, Ларисо Миколаївно.
Повернувшись додому, Олена видихнула:
– Оце затишок… Хочу – печу, хочу – варення їм… і ніхто не командує.
Вона вперше за довгий час відчула, що бути одній – це не біда. Це – свобода. Можливо, час завести кошеня?
Василь ще дзвонив їй, чергував біля зупинки. Але Олена більше не відповідала. І точно знала, що краще на самоті, ніж із тарганами в голові чиєїсь недолугої матусі…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
