Кіра Євгенівна продала дачу наприкінці жовтня, а Тимур зателефонував наступного ранку, вперше з весни минулого року.
До цього вона сама набрала його у свій день народження, він узяв не одразу, говорив квапливо, і Кіра Євгенівна потім шкодувала, що взагалі дзвонила.
Краще не чути цього бадьорого «мам, ну з днюхою, я передзвоню ввечері». Зрозуміло, він не передзвонив.
Їй було за шістдесят, і виглядала вона на свої роки, довготелеса, з жорстким волоссям, зрізаним по підборіддя, ніби сама стригла, приклавши лінійку.
На шиї завжди хустка. На дачі вона проводила кожні вихідні, а влітку жила там тижнями: латала дах, підв’язувала смородину, тягала воду з колодязя.
Коліно давно нило, особливо вранці, вона спускалася з ґанку боком, чіплялася за бильця і морщилася так, що сусіди відводили очі.
Тимур поїхав у столицю давно, яблуня біля паркану встигла дати три врожаї без нього. Обіцяв приїжджати, допомагати, дзвонити щотижня. Перші місяці дзвонив через раз, потім, через два, а потім взагалі замовк.
Хіба що на свята дзвонив, і то, як згадає. А дачу Кіра тягла сама.
***
Телефон задзвонив, коли вона складала договір у теку, акуратно, по згину, як звикла складати все важливе. На екрані висвітлилося “Тимур”.
– Мамо, привіт! – жваво заторохтів він. – Слухай, мені тут Славко написав, що у нас на дачі якісь люди ходили, все міряли. Що там?
Кіра Євгенівна наголосила на цьому «у нас».
– Продала я дачу, Тимуре!
Пауза була довгою. Жінка навіть подумала, що зв’язок обірвався.
– Як продала?! – скрикнув син. – Мамо, ти серйозно? Це ж наша дача! Там все дід будував, там я виріс! А ти зі мною порадилася?
Жінка притиснула слухавку щільніше до вуха. Порадилася… Наче він колись питав: а як там дача? Як там дах після зими? Як там мати, яка навесні фарбує паркан одна, бо найняти майстра нема на що, а син далеко і зайнятий?
– Ти виріс, – погодилася Кіра Євгенівна, – а потім поїхав. Паркан хто лагодив? Дах хто латав? Водостік провис, я його палицею підпирала. Палицею, Тімо. А теплицю зі старих рам я сама збирала, коліно потім тиждень не гнулося.
Він заговорив швидше, так він робив, коли хотів перехопити ініціативу у розмові, відвести убік, зам’яти:
– Мамо, ну чому ти не сказала? Я б допоміг, приїхав би, ми б розібралися…
– Я казала. Просила допомогти з теплицею, пам’ятаєш? Ти обіцяв і не приїхав.
Тимур засопів у трубку і почав пояснювати про роботу, про Жанну, про ремонт, про те, що «фізично не міг». Кіра Євгенівна слухала та дивилася на екран телефону, на список вхідних.
Останній дзвінок від Тимура стояв далеко внизу, після десятка дзвінків від знайомих, поліклініки, майстра з пральних машин.
Вона тоді дзвонила сама, хотіла почути хоч чергове «з днем народження».
– Гаразд, – нарешті видихнув Тимур. – Я приїду, поговоримо нормально. Це серйозне питання, мамо, тут телефоном не вирішиш.
Кіра Євгенівна поклала слухавку, сіла на табуретку і деякий час сиділа нерухомо. Горло перехопило, вона проковтнула раз, другий, але плакати не стала, розучилася, мабуть.
Потім подивилася на коробку з-під взуття, що стояла на підвіконні, – у ній лежали пакетики з насінням, підписані її рукою: «огірки-корнішони», «кріп грибівський», «айстри суміш».
Кожен пакетик акуратно згорнутий, перетягнутий гумкою. Вона перебирала їх щоосені та відкладала до наступного сезону. Наступного сезону більше не буде.
А потім подумала: за цей час він жодного разу не поцікавився, як у неї коліно. Ні разу, зате про дачу – одразу.
Він приїде не розмовляти, приїде розбиратись із грошима.
***
Тимур приїхав за два тижні – і не один. Жанна вийшла з машини першою, обсмикнула спідницю і звичним рухом поправила хвилясте волосся за вухо.
Вузька в плечах, акуратна, з тим виразом обличчя, яке буває у людей, заздалегідь впевнених у своїй правоті.
Тимур йшов за нею, високий, у в’язаному жилеті поверх сорочки, і Кіра Євгенівна відзначила, як це безглуздо виглядає. Жилет, як у професора, а руки, великі, грубі, батькові, стирчать із рукавів.
Рудий їжачок на голові трохи відріс і стирчав з одного боку. Він виглядав старшим, ніж Кіра Євгенівна його пам’ятала, і зовсім чужим.
– Кіро Євгенівно, привіт! – Жанна обійняла свекруху так, ніби між ними не було довгих місяців мовчання.
Від неї пахло чимось солодким та нав’язливим.
– Ми так за вами скучили!
Жанна вміла розмовляти. Вона сіла за стіл, відмовилася від супу, просто попросила води та м’яко, без натиску, завела розмову про дачу.
Все в неї виходило гладко та правильно. І те, що дача «сімейна», і те, що Тимур там «провів найкращі роки дитинства», та інше.
– Ми ж не чужі, – додала Жанна. – У нормальних людей такі речі обговорюють наперед. Разом.
Кіра Євгенівна слухала і згадувала, як минулої зими у неї прорвало трубу на кухні, і вона пів дня чекала на слюсаря. Тимуру не дзвонила, знала: марно.
– Жанно, ти скільки разів на тій дачі була? – поцікавилася Кіра Євгенівна.
– До чого тут це…
– До того! Жодного разу. А я – щовихідних. З хворим коліном. По бруду. А ти зараз мені про сім’ю розповідаєш.
Жанна почервоніла і подивилася на Тимура. Той стиснув великі руки в замок і процідив:
– Мамо, давай без емоцій. Скільки ти отримала за дачу?
Кіра Євгенівна проігнорувала його питання. Встала, підлила собі окропу з чайника і подивилась у вікно.
На подвір’ї сусід Віталій порпався біля машини, міняв колесо. Увечері він зайде до неї за порожніми банками.
Тимур і Жанна поїхали, не досягши нічого. У дверях Жанна кинула:
– Подумайте, Кіро Євгенівно. Адже ми не просто так приїхали.
Тимур буркнув щось на кшталт «я передзвоню».
А ввечері зайшов Віталій, мовчазний, забрав банки й вже на порозі обернувся.
– У мене двоє. Теж не їздять на дачу. Тільки по гроші до мене і приїжджають.
Кіра Євгенівна зачинила за ним двері й довго стояла в коридорі.
– Навіщо я взагалі пояснююся перед ними? – подумала вона.
***
Тимур передзвонив уже після Нового року. Голос був інший, діловий, сухий, без матусі й ну ти зрозумій. Жанна, мабуть, підготувала його, як слід.
– Мамо, я серйозно. Нам на перший внесок не вистачає, ми беремо квартиру в іпотеку. Ти ж розумієш, що дача – це не твоє. Там і мої спогади, і дідові стіни. Я не прошу все, але хоча б половину. Це було б слушно.
Кіра Євгенівна мовчала і дивилася на свої руки, на пальці, набряклі від роботи, на ніготь на великому пальці, що розшарувався після того, як вона востаннє тягала старі рами від теплиці. «Справедливо»…
Він промовив це слово так, ніби воно щось означало.
– Приїдь, – покликала Кіра Євгенівна. – Поговоримо. Тільки один приїжджай, добре?
Він погодився та приїхав. Сів за стіл, склав великі руки перед собою і заговорив, як з папірця. Про те, що вони з Жанною збирають вже давно, що перший внесок – це серйозна сума, що «ми теж сім’я, мамо, Жанна теж сім’я».
Кіра поставила перед ним тарілку з котлетами та картоплею, він узяв виделку. Їв і говорив одночасно. Кіра помітила це і подумала, що він раніше так не робив.
– Мені потрібна половина, – повторив Тимур і відсунув тарілку. – Це справедливо, мамо. Ти ж мати. У нормальних людей мати допомагає.
«У нормальних людей…» – слівце Жанни, не Тимура.
Вона мовчала. Тимур нервував, раз у раз потирав долоні об штанини.
– Батько б так не вчинив, – раптом кинув він, і на кухні стало оглушливо тихо.
Батько…, який пішов, коли Тимур ще до школи не ходив. Який не заплатив жодної гривні аліментів. Який зник, як і не було його, а Кіра Євгенівна потім працювала у дві зміни не один рік, щоб Тимур ходив у нормальну школу і їв не одну гречку.
Вона встала. Тимур сіпнувся, ніби чекав на крик, але Кіра Євгенівна не кричала. Вона пішла до комода, висунула верхню шухляду і дістала прозору теку на кнопці.
– Ось, – почала вона. – Це оперативне втручання на коліно. Платне. Безплатне чекати не знаю скільки, а я ходити не можу. Ось угода та чек, все оплачено.
Вона поклала папір на стіл. Тимур глянув, але не взяв.
– А це путівка. Перший раз у житті я поїду на південь, коли відновлюсь після втручання. Вперше за все життя, Тімо! Я моря не бачила жодного разу. Ось чек.
Другий папір ліг поруч.
– А решта лежить у надійному місці. Коли час настане, я скажу, де саме. Щоб коли мене не стане, ти не морочив голову, на що мене проводжати.
Тимур похмуро мовчав.
– Грошей немає, Тімо. Я їх витратила. Вперше за все життя витратила на себе!
Він різко встав.
– Ти серйозно, мамо? Ти все витратила? Усе?!
– Все. Окрім невеликого залишку, – підтвердила Кіра Євгенівна.
Тимур подарував матері довгий, пильний погляд і, не кажучи ні слова, пішов до передпокою. Незабаром він вийшов.
***
Сніг навесні зійшов рано, і бруд на дорогах підсох ще до травневих. Кіра Євгенівна ходила без ціпка, коліно після втручання майже не турбувало, тільки на погоду іноді тягло.
На холодильнику висіла фотографія. Кіра Євгенівна на набережній, у хустці на шиї, мружиться від сонця. Засмагла, незнайома собі самій.
Тимур не дзвонив. Жанна, за чутками, розповідала подругам, що свекруха «егоїстка, яких пошукати, все на себе спустила, а синові – нічого». Квартиру вони так і не купили.
Коробка з-під взуття з насінням стояла порожня. Кіра Євгенівна віддала пакетики сусідці, все одно саджати більше нема куди.
Телефон мовчав, але Кіра Євгенівна ні про що не шкодувала…
Як ви вважаєте, слушно вчинила мати, чи перегнула палицю? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
