– Продамо твою квартиру, – і жодних проблем! Відпочинок нам забезпечений! – Нахабно заявив чоловік

– Ось, дивись, уже й Борька з Ірою на морі були. Навіть вони! Одні ми, як найзлиденніші, сидимо в місті й світла білого не бачимо, – вкотре промимрив чоловік.

Лариса заспокійливо скуйовдила його і так неслухняне волосся, мигцем кинувши погляд на екран його телефону. Там справді були фотографії з відпустки їхніх друзів.

Іра в купальнику на тлі моря, Боря з коктейлем, захід сонця, пляж, щасливі обличчя. Так, вона також дуже хотіла на море. Хто не бажає?

Але іпотека зараз з’їдала більшу частину їхнього доходу, навіть враховуючи, що частина платежу гасила оренда її дошлюбної однокімнатної квартири.

Зате вони купили хорошу трикімнатну в новобудові, з панорамними вікнами та високими стелями, тому Лариса була не проти затягнути паски.

Якби тільки Федір не нив так часто. Як дитина, якій не дають солодке.

– Федь, це все тимчасово, правда. Тобі обіцяли підвищення у вересні, пам’ятаєш? Почнемо більше відкладати, і наступного року обов’язково поїдемо. Може, навіть не в Туреччину, а кудись цікавіше.

– Наступного року, – Федір скривився, мов дитина. – Я в цьому хочу. Зараз. Всі вже з’їздили, а ми що, так всю відпустку на балконі й сидітимемо?

– Федь, ну ми ж дорослі люди, – Лариса намагалася не дратуватися. – Ми самі вирішили купити квартиру. Ніхто нас не примушував.

– Ага, дорослі, – він відкинувся на спинку дивана і втупився в стелю. – Значить, маємо все життя економити та в усьому собі відмовляти? Класна дорослість!

– Не все життя, а рік-півтора, поки не розберемося з…

– Рік-півтора! – підвівся чоловік. – Ларисо, я працюю, як проклятий, мені хоч якась радість потрібна! Невже не можна просто взяти кредит на відпустку? Ну що нам варто? Давай візьмемо, га? Усі так роблять!

Лариса відкрила рота, щоб пояснити сотий раз, чому кредит на відпустку – це погана ідея. Але тут задзвонив її телефон. Незнайомий номер. Зазвичай Лариса не відповідала, але зараз схопила слухавку з таким полегшенням, наче її витягли з болота.

– Алло? Так, я вас слухаю…

Федір продовжував щось бубнити на задньому фоні, але Лариса вийшла на кухню, прикриваючи за собою двері. Їй набридло бути єдиною дорослою у цих відносинах.

Виявилося, це просто обдзвони клієнтів банку з пропозицією якоїсь нової картки. Лариса скинула виклик за кілька секунд, але в кімнату повертатися не стала.

Їй треба було відпочити від Федора. Хоча б пів години побути в тиші, без ниття про море та несправедливість життя.

Натомість вона зайнялася готуванням. Шарлотка з яблуками. Сьогодні вона потішить себе цим простим десертом.

Лариса дістала з холодильника яблука, почала нарізати їх тонкими шматочками, і відчула, як потроху напруга відпускає.

Вона любила готувати саме за можливість зосередитись на чомусь конкретному, відчутному, де результат залежить лише від тебе. Лариса замісила тісто, додала кориці, виклала яблука рівними колами – все за старим бабусиним рецептом.

Федір кілька разів забігав на кухню, нібито перевірити, як вона там, але Лариса щоразу м’яко випроваджувала його назад, мовляв, не заважай.

А сама насолоджувалася цією тимчасовою самотністю та спокоєм, запахом яблук та ванілі, тишею, в якій не звучало “а чому ми не можемо” та “а всі вже з’їздили”.

Але довго від чоловіка бігати не виходило. Шарлотка випеклася, зарум’янилася, наповнила квартиру солодким ароматом.

І Федір з’явився на порозі кухні з пропозицією випити кави разом. Лариса не могла відмовити, хоч дуже хотілося ще посидіти в тиші.

Вони сіли за стіл, Лариса поклала по шматку кожному, спробувала свій – так, вийшло смачно, тісто повітряне, соковиті яблука.

Федір жував мовчки, і Лариса вже почала сподіватися, що тема моря закрита, але він раптом промовив задумливо:

– Ларисо, я тут подумав гарненько…

Лариса зітхнула, намагаючись зробити це непомітно. Почалося. Зазвичай ідеї Федора ні до чого доброго не приводили, особливо ті, які він добре обмірковував.

– …що ми могли б і у відпустку поїхати, і трохи швидше іпотеку закрити, якби ти погодилася з моїм планом.

Лариса кивнула, намагаючись зберегти на обличчі нейтральний вираз.

– Давай розповідай, що це за геніальний план, – вона відправила до рота ще шматочок шарлотки.

– Треба продати твою квартиру, – випалив Федір.

Пиріг став у Лариси впоперек горла. Вона закашлялася, щедро залила в себе каву, намагаючись проштовхнути грудку тіста до шлунка, а потім підняла на чоловіка розгублений погляд.

– Що означає… продати мою квартиру?

– Ну, я все прорахував, – пожвавішав Федір. – Якщо ми продамо твою однушку, то зможемо відпочити не бюджетно, а з розмахом. Туреччина, Єгипет, та хоч Мальдіви!

– А потім залишок бахнути на іпотеку. Це скине нам років п’ять боргів за кредитом, Ларисо, ти уявляєш? Хіба не добрий план? Ну, скажи, що класний!

Лариса дивилася на чоловіка, шукала на його обличчі хоч натяк на жарт, але бачила лише щире натхнення. Вона не витримала:

– Ти жартуєш? Ні, серйозно, це такий жарт?

Федір похитав головою.

– Ось, дивись, – він відкрив таблицю в телефоні та розвернув екран до неї. – Подивися, що принесе нам продаж твоєї квартири! Я все підрахував до гривні.

Лариса подивилася на його цифри, графіки, акуратно розписані стовпці. А потім різко встала і відійшла до раковини.

– А про мене ти подумав? Хоч на мить задумався, що цей продаж дасть мені особисто?

Федір моргнув.

– Що не так? Ми ж іпотеку зменшимо та відпочинемо…

– А я втрачу квартири! Ти це розумієш? Я її до шлюбу купила! А тепер ти хочеш, щоб я продала своє майно заради поїздки на море?

Федір теж підвівся, насупився.

– Ти переінакшуєш мої слова. Головне – термін іпотеки зменшимо! Квартира у нас велика, гарна. Ти маєш розуміти…

– Я нічого тобі не винна! Щомісяця я переказую свою половину платежу. А часто й більше, бо оренда дає зайві гроші! Тобі мало?

– Ларисо, ти думаєш тільки про себе, – Федір скривився. – Могла б допомогти нашій родині, зняти вантаж із плечей. Ми ж разом…

– Разом? – перервала Лариса. – Це рішення ти теж ухвалив разом? Разом із ким?

Під руку їй потрапила тарілка, Лариса схопила її й з розмаху розбила об підлогу.

– Я втомилася бути єдиним дорослим у сім’ї! Ти думаєш лише про себе! Ніколи не зважаєш на мої почуття!

– А тепер ще й за мою квартиру хочеш взятися! Мамочка навчила? Щоб прив’язати мене до тебе навіки, правда? Як няньку!

Ще одна тарілка полетіла слідом.

– І зараз ти готовий продати моє житло, щоб полегшити собі життя! Та поїхати хлистати пінне біля басейну, так? На мої гроші, блін!

Федір кинувся до неї:

– Заспокойся! Ларисо! Цей набір мама подарувала! Ти не можеш просто так розбивати посуд! Ти що. психована, чи що?

Лариса жбурнула чергову тарілку.

– У своїй домівці роблю, що хочу! Зрозуміло? І набір потворний! Примітивні трояндочки, як і все, що дарує твоя мама!

Вона розвернулась і пішла до спальні, голосно зачинивши двері. Сіла на ліжко, і тут Ларису накрило хвилею, від якої не було порятунку. Сльози полилися самі, стікаючи по щоках.

Сама винна. Вона ж знала, яким він був інфантильним, вітряним, що живе одним днем. Але хотілося вірити, що він зміниться, подорослішає, візьме відповідальність. Вона помилилася…

– Годі, все! Це остання крапля… – прошепотіла Лариса.

Вона відчинила шафу і витягла дві валізи. Вона й так дуже довго терпіла, дозволяла чоловікові дуже багато.

Валіза повільно наповнювалась речами. Все, що її пов’язувало з цією квартирою, цим шлюбом, зникало з полиць шаф.

Лариса зачинила застібки валіз і викотила їх у коридор. Федір сидів на кухні зі шматком шарлотки на тарілці. Жував ​​спокійно, ніби нічого не сталося.

І Лариса раптом зрозуміла – перед нею не чоловік, а велика дитина, яка навіть не розуміє, що накоїв.

Він підійняв голову, побачив валізи:

– Ти що робиш? Ларисо, так не можна! Ось так одразу рвати.

– І просити мене продати квартиру також не можна! Це моя квартира та мій запасний варіант!

Більше слухати претензії чоловіка Лариса не хотіла. Вона викотила валізи з квартири та зачинила двері.

…До матері Лариса приїхала пізно ввечері, коли за вікнами вже горіли ліхтарі. Мати відчинила двері, подивилася на валізи та мовчки обійняла дочку.

Лариса пройшла у свою стару кімнату, де все ще висіли вицвілі шпалери з дрібними квіточками та стояв вузький диван зі шкільних часів. Опустилася на нього, дивлячись в одну крапку.

Завтра потрібно буде дзвонити до мешканців, попередити, що квартира їй знадобиться. А поки що можна просто посидіти в тиші, не думаючи ні про що.

Телефон задзвонив за п’ять хвилин. Свекруха.

– Ти що собі дозволяєш? – Наталя Петрівна не стала витрачати час на вітання. – Через жадібність чоловіка покинула? Квартира тобі дорожча за сім’ю?

– Я так і знала, я тебе наскрізь бачила! Ну і живи у своїй будці, а мій Федя нормальну жінку знайде – добру та щедру! Не те, що ти!

– Так, Наталя Петрівно, через жадібність і гордість я пішла від вашого сина, а йому передайте від мене удачі в пошуках. – Спокійно відповіла Лариса і кинула слухавку.

Вона відкинулася на спинку дивана та заплющила очі. Більше вона не підлаштовуватиметься під інших людей. Ніколи! І наступного разу вибиратиме мужика, а не інфантильного маминого синочка.

Бо, якщо хтось думає, що мамії зміняться поряд з вами, – то це маячня, та ваші мрії. Так що, не мотайте нерви ні собі, ні людям, – посилайте їх якомога далі, – бо це діагноз!

А ви що скажете з цього приводу? Слушне міркування?