У віці 22 років я почала зустрічатися з хлопцем. Ми обидва закохалися одне в одного і були щасливі. Минуло пів року, і ми почали разом жити. З моїми батьками він був знайомий і раніше, оскільки був за сумісництвом другом мого брата, однак знайомити мене зі своїми батьками він не поспішав.
Пройшли роки: небагато-немало п’ять років. За ці роки мій коханий не тільки офіційно не познайомив мене зі своїми батьками, але і, як виявилося, його мама свідомо не хоче цього знайомства, та й, взагалі, нашого союзу.
Але мені здавалося на той момент, що мій хлопець мене любить і не винен, що його мама так егоїстично поводиться. З роками мені, як будь-якій нормальній жінці, захотілося сім’ю і дітей, але милий і з одруженням не поспішав.
Тоді, мріючи про дитину, і, визначивши для себе, що шукати нового тата для моєї дитини довго, а роки йдуть, вирішила і без весілля завагітніти, а там будь що буде: чи залишиться зі мною – молодець, ні – його вибір. Мій хлопець теж дуже хотів дитину і мою ініціативу з приводу вагітності підтримав.
Завагітніла. Його батьки приїхали свататися, ми розписалися. Народила. З його мамою підтримували спілкування, але з часом знову почав проявлятися її егоїзм. Один раз, приїхавши до них в гості, і, виявивши, що вона образилася і не розмовляє зі мною, вирішила, що моя нога її будинок більше не переступить. Уже не спілкуємося п’ять місяців.
Чоловік морально тисне на мене, каже, що я злопам’ятна і мстива, при цьому до неї навіть не намагається донести, що вона мене теж образила. На цьому грунті відбуваються постійні скандали.
Важко на душі, коли розумієш, що робиш боляче іншій людині, але також важко, коли ця людина робить боляче тобі, а ти повинен тримати це в собі і робити вигляд, що тебе все влаштовує.
Зараз все частіше приходжу до висновку, що якби можна було повернути час назад, я б порвала з ним усі стосунки як тільки дізналася, що його мама проти моєї кандидатури в невістки, бо без благословення батьків, проти їх волі, щастя в родині молодих все одно не буде.
