Цього дня Олена прокинулася із відчуттям важливої місії. Лежала в ліжку, дивилася в стелю і подумки складала список.
Кому зателефонувати першому, кому – другому, кому – просто повідомлення написати, тому що не такі вже близькі, але все одно: традицію дотримати треба.
– Ти чого не спиш? – чоловік розплющив очі. – Неділя ж.
– Прощене, – багатозначно сказала Олена. – Сьогодні треба у всіх вибачення попросити.
– Ага, – Сергій позіхнув і перевернувся на інший бік. – Проси. Тільки дай поспати.
– Байдужий, – пирхнула Олена, але без агресії. Вона звикла, що чоловік не поділяє її релігійних поривів. Він узагалі до церкви ходив лише на Великдень – яйця освячувати, і то – лише заради неї.
Олена підвелася, пішла на кухню ставити чайник. Телефон взяла із собою – щоб одразу, з ранку запустити процес.
Перший дзвінок – мамі.
– Мамуль, пробач мені, будь ласка. Якщо щось не так.
– Бог простить, дочко, і я прощаю, – викарбувала мама у слухавку. – А за що прощати?
– Ну, мало, – посміхнулася Олена. – За все.
– Гаразд, Бог із тобою. Ти до нас сьогодні прийдеш?
– Прийду, мамо, прийду.
Другий дзвінок – свекрусі. Тут складніше, стосунки натягнуті, але є традиція.
– Любов Михайлівно, вибачте мені, будь ласка. Може, образила чим ненароком.
– Бог пробачить, Олено, і я прощаю, – голос свекрухи звучав сухо, але формулу вона видала правильно. – Зі святом.
– Дякую. І вас.
Третій – подрузі Ірці, з якою вчора посварилися у коментарях під постом.
– Іро, ти це… пробач мені. Я погарячкувала вчора.
– Та гаразд, Олено, Бог простить. Я теж гарна.
Четвертий – колезі Тані, яка ображалася, що Олена не покликала її на день народження.
П’ятий – колишній однокласниці, з якою бачилися раз на п’ять років.
Шостий – сусідці знизу, на яку Олена настукала через шум.
Сьомий, восьмий, дев’ятий…
Олена сиділа на кухні, пила охололий чай і методично обдзвонювала всіх, хто спадав на думку. Телефон нагрівся, у вухах дзвеніло від «Бог простить», але на душі було тепло та правильно. Вона робила важливу справу. Вона дотримувалася…
– Ну що, вже всіх пробачила? – На кухні з’явився чоловік. Налив собі чай, сів навпроти.
– Майже, – Олена задоволено посміхнулася. – Залишилося десь п’ятеро.
– А мені дзвонитимеш?
– А тобі я зараз скажу, – вона цмокнула його в неголену щоку. – Вибач мені, якщо що.
– Бог простить, – буркнув він, відпиваючи чай. – А якщо серйозно, Льон, ти сама розумієш, що все це – фігня?
– Що? – Олена завмерла з телефоном у руці.
– Ну це, – він обвів рукою простір. – Дзвінки ці. Формальність чистої води. Ти як робот бурмочеш: «Пробач мені», а тобі такі ж роботи відповідають: «Бог простить, і я прощаю». А насправді – що?
– У сенсі – що? – Олена поклала телефон на стіл. – Це традиція. Прощена неділя. Перед постом. Всі перепрошують.
– Вдають, що просять, – спокійно сказав Сергій. – Це ж так просто: просити прощення у тих, кому не винен.
– Ну то й що? – Олена почала закипати. – Ритуал важливий сам по собі.
– Важливий? Для кого?
– Щоб совість очистити! – гаркнула Олена, вже не приховуючи роздратування.
– Невже? – посміхнувся чоловік, – тоді скажи: ти у всіх вибачення попросила, кого образила?
– Ну так.
– У всіх? Точно?
– У всіх, кого згадала.
– А кого не згадала? – Сергій уважно дивився на Олену. Без глузування, без агресії. Просто дивився.
Олена мовчала.
– Ти сестрі зателефонувала? – нарешті запитав Сергій.
У Олени всередині все обірвалося.
– До чого тут… – почала вона.
– До того ж Олено. Ти тут з ранку строчиш за списком, всіх поспіль пробачаєш, а рідну сестру, з якою десять років не спілкуєшся, навіть не згадала. Бо згадувати боляче. Тому що вибачатися по-справжньому – важко. Тож ти й не хочеш.
– Ти не розумієш, – голос Олени здригнувся. – Ти не знаєш, що сталося.
– Розкажи.
– Вона… – Олена проковтнула. – Вона на весілля мене не покликала. Рідна сестра! Я дізналася від чужих людей, що вона вийшла заміж. Уявляєш? Від чужих!
– Уявляю, – кивнув Сергій. – Прикро.
– Прикро?! І все? – Олена підвищила голос. – Це принизливо! Я їй усе життя… Ми з нею… А вона! Я тоді зателефонувала, влаштувала скандал, вона сказала, що не хотіла напружувати, що весілля було скромне, тільки для близьких… А я, значить, не близька? Я ж сестра!
– І що далі?
– А далі – все. Десять років мовчимо. Вона не дзвонить, я не дзвоню. Іноді у мами перетинаємося – удаємо, що нічого не було.
– Ти її не вибачила?
– Ні, – видихнула Олена. – І не пробачу.
Сергій допив чай, поставив кухоль на стіл.
– Ось, – сказав він. – А сьогодні – Прощена неділя. Ти у всіх просиш вибачення, всіх пробачаєш. Окрім неї. Адже це – найголовніше. Не Ірка, не Танька, не сусідка знизу. А вона. Тому що справжній біль – там.
– Я не можу, – прошепотіла Олена.
– Чому?
– Вона… я не можу. Вона перша повинна.
– Повинна? – Сергій посміхнувся. – Олено, ти доросла жінка. Десять років ви одна одній винні. І що? Кому від цього легше?
Олена мовчала.
– Я не лізу у ваші стосунки, – сказав він тихо. – Це твоя справа. Але сьогодні такий день, коли можна спробувати. Подзвони. Просто спитай: “Як ти?” Не про весілля, не про образу. Просто: як ти?
– Вона не візьме слухавку.
– Візьме.
– Звідки ти знаєш?
– Знаю, – він підвівся, підійшов до неї, поклав руку на плече. – Тому що вона твоя сестра. І теж, мабуть, щороку в цей день думає про тебе. І теж не дзвонить.
Олена дивилася в одну крапку.
– Я подумаю, – сказала вона.
– Думай, – кивнув Сергій і вийшов із кухні.
Вона просиділа так пів години.
Перед нею лежав телефон. У списку контактів – Ольга. Сестра. Останній дзвінок – десять років тому.
Олена дивилася на екран і згадувала.
Якими вони були маленькими. Як спали в одному ліжку, коли батьки виїжджали. Як ділили одну шоколадку на двох.
Як Ольга захищала її у дворі від хлопчаків. Як вони разом фарбували губи маминою помадою та реготали.
А потім – як роз’їхалися. Як життя розвело. Як Ольга зустріла свого майбутнього чоловіка, а Олена була у відрядженні та не змогла приїхати на знайомство.
Як потім якось не складалося – то одна справа, то друга. А потім – весілля. І дзвінок від чужої людини:
– Ти чула? Ольга вийшла заміж.
Олена тоді вибухнула. Наговорила гидот. Ольга спочатку виправдовувалася, потім замовкла, потім сказала:
– Як хочеш, – і повісила слухавку.
Десять років.
Олена взяла телефон. Набрала номер. Серце калатало десь у горлі.
– Абонент тимчасово недоступний, – сказав механічний голос.
Вона видихнула. З полегшенням? Чи із розчаруванням? Сама не зрозуміла.
– Не доля, – сказала вголос.
Але всередині засвербіло. “Абонент недоступний” – це не “не бере слухавку”. Це просто техніка. Можна передзвонити пізніше.
Вона не передзвонила.
Цілий день ходила сама не своя. З’їздила до мами, посиділа, поговорила ні про що.
Увечері вони з Сергієм сиділи на кухні. Пили чай з бубликами. За вікном темніло.
– Ну що? – Запитав Сергій.
– Що? – Не зрозуміла Олена.
– Подзвонила?
– Недоступний абонент, – сухо сказала вона.
– Ага, – кивнув він. – Зрозуміло.
– Що тобі зрозуміло?
– Те, що ти рада, що недоступний.
Олена спалахнула.
– Слухай, не лізь. Це моя справа.
– Твоя, – погодився він. – Тільки Прощена неділя скоро закінчиться. І буде пізно.
– Для чого пізно?
– Для справжнього вибачення, – він подивився на годинник. – До півночі ще є час.
Олена мовчала.
Сергій підвівся, пішов у кімнату дивитися телевізор.
Олена залишилася сама. Сиділа, дивилася на телефон. Потім узяла його, знову набрала номер.
Гудки. Довгі, тягучі.
– Алло? – Голос Ольги змінився. Став нижчим, дорослішим.
Олена завмерла.
– Алло? – повторила Ольга. – Хто це?
– Оль, це я, – видихнула вона, – Олена.
Тиша. Така довга, що можна було не вижити.
– Олено? – голос сестри здригнувся. – Ти?
– Я.
– Навіщо дзвониш?
Олена відкрила рота і не могла вимовити жодного слова. У голові крутилися завчені формули: «Пробач мені, будь ласка», «Бог простить», «Якщо не так». Але язик не повертався.
– Я… – почала вона. – Я просто… Як ти?
Сльози потекли по щоках. Вона не помітила, коли.
– Нормально, – тихо відповіла Ольга. – А ти?
– І я нормально.
Мовчання.
– Оль, – Олена схлипнула. – Вибач мені. За все. За той дзвінок, за слова, за десять років. Я така винна…
– Олено, – перервала Ольга. І раптом заплакала у слухавку. – Ти чого… навіщо… я сама винна. Я мала раніше зателефонувати. Боялася. Думала, пошлеш мене…
– Не пошлю, – крізь сльози посміхнулася Олена. – Вже не пошлю.
Вони проговорили годину. Спочатку плутано, перериваючи одна одну, потім спокійніше, тепліше.
– Давай зустрінемося, – запропонувала Олена. – На тижні. Приїжджай.
– Давай. Може, у мами? От вона зрадіє!
– Домовилися!
Вони попрощалися. Олена поклала телефон і довго сиділа, дивлячись у стіну. Потім підвелася, пішла до кімнати. Сергій дивився телевізор, але побачивши її, вимкнув звук.
– Ну що? – Запитав він.
– Подзвонила, – сказала Олена. – Помирились.
Він усміхнувся.
– Молодець.
– Це ти молодець, – вона підійшла, сіла поряд. – Дякую тобі.
– За що?
– За те, що сказав правду.
Він обійняв її.
– Головне, що ти зрозуміла, – сказав він. – Решта – деталі.
За три дні сестри зустрілися. Перед тим як їхати до матері, зайшли в кафе.
Пили каву, говорили без зупинки. Ольга показувала фото дітей, Олена – своїх. Плакали, сміялися, не могли наговоритись.
– А знаєш, – сказала Ольга. – Я теж у Прощену неділю всіх обдзвонювала. Щороку. А тобі не дзвонила.
– І я, – кивнула Олена. – Теж усіх, крім тебе…
Вони взялися за руки через стіл. Дві жінки, які загубилися на десять років і здобули одна одну завдяки простому людському: «Пробач»…
З Прощеною неділею Вас, любі читачі! Пробачте за можливі помилки, інколи невдалі сюжети! Нехай вас Бог береже!
