Віра Ігнатівна підвелася з ліжка та сіла за стіл. Вона стала старанно писати на папері оголошення.
“Прошу взяти собаку Джека в добрі руки, тому що доглядати його по старості вже не можу…”. Вона підписала внизу свою адресу і замислилась.
Джек у неї жив близько десяти років. Взяла вона його цуценям біля під’їзду. Малюка підкинули, і він жалібно скиглив і тремтів усім тілом. Накрапав дощ.
– Хто ж тебе тут покинув? – спитала Віра Ігнатівна, проходячи додому з вечірньої прогулянки. Вона озирнулася, трохи почекала, а потім зітхнувши підхопила цуценя і принесла його до квартири.
Песик швидко звик до господині. Спочатку жінка хотіла віддати свою “знахідку” в добрі руки, але поки вирощувала його, відгодовувала, так прив’язалася до цуценяти, що не змогла вже віддати його комусь.
На той момент Вірі Ігнатівні вже було за сімдесят років. Вона раділа своєму Джеку. Все ж таки вже не одна.
Донька та онука приходили рідко, їм ніколи було слухати розмови бабусі. А Джек із задоволенням слухав свою господиню, нахиляючи голову набік, чим захоплював стареньку.
Прогулюючись із Джеком, Віра Ігнатівна і сама дихала повітрям. І завжди казала:
– Ну от. Ти мене вигуляв, песик. Дякую тобі, подихала киснем.
Але останні місяці пенсіонерка часто хворіла, ослабла, особливо боліли ноги. Вірі Ігнатівні важко було виходити з дому. Вона з сумом дивилася на свого песика і казала:
– Ти хочеш гуляти, мій любий, а в мене й сили немає. Що ж нам робити?
Вона збиралася з духом, одягалася та йшла посидіти біля під’їзду. Джек тішився прогулянкою, він дивився на звичну алею парку, де він з господаркою завжди прогулювалися, але Віра Ігнатівна не вставала з лави та зверталася до Джека:
– Ти пробач мені. Не до прогулянок мені. Хворію я…
Вона насилу вийшла надвір і пройшла до найближчого стовпа. Там прикріпила на скотч оголошення та повернулася. Настрій був жахливий. Жінка не могла дивитись на Джека, а він ніби відчував її смуток і не зводив з господині очей.
За день у двері зателефонували. На порозі стояв сусідський хлопчик Ваня.
– Чого тобі? – здивовано спитала Віра Ігнатівна. – Що трапилося?
– Віра Ігнатівна. Не віддавайте Джека, він наш улюбленець. Хочете, я з ним гулятиму і гратиму?
– Проходь, Ваня. А батьки знають про твоє рішення? Маєш час на Джека? Йому б тричі на день треба виходити. А в мене хворі ноги. До того ж у лікарню треба лягати, лікарі наполягають… Господи, що ж робити…
– Не хвилюйтеся, я гулятиму з ним. Йому ж вже не звикнути до нових господарів та місця. Він старенький… Шкода…
У хлопчика очі були на мокрому місці. Віра Ігнатівна теж витирала сльози.
– Дякую тобі, любий, дякую. Звісно. Спробуймо. Нікому вже не віддам. А ти матимеш ключі від моєї квартири. Придивишся за ним. Ось, дякую тобі.
Ваня пішов, посміхаючись. А за пів години знову дзвінок у двері. Віра Ігнатівна подумала, що хлопчик повернувся. Але біля дверей стояв Іван Іванович, пенсіонер із першого поверху.
– Доброго вечора, Ігнатівно. Ти що це ти зовсім розхворілася? Пса віддати чужим людям хочеш?
Віра Ігнатівна лише кивнула. А потім розповіла про намір Ваня гуляти із Джеком у дворі.
– Хлопчик і то розуміє, що тобі потрібна допомога. А чого до нас, дорослих, не звернулася? Та ти не журися, підлікують тебе і знову будеш у строю. Ще як гулятимеш з Джеком. Я також пропоную свою допомогу. Коли не зможе Ваня, я гулятиму. Йому ж уроки треба робити, на секції ходити, а я пенсіонер. Завжди вдома. До того ж на першому поверсі, тут поряд. Так що…
– Дуже дякую, Івановичу. Як камінь із душі. Написала оголошення, а сама й не знаю, як би змогла віддати чужим людям. Першому зустрічному не віддала б… Шкода.
Віру Ігнатівну поклали до лікарні, а Джек на цей час переїхав до Івана Івановича. Тепер жителі двору бачили трійцю, яка часто гуляла: Ваню, Івана Івановича і Джека.
Вони й у лікарню ходили до Віри Ігнатівни. Вона підходила до вікна, і Джек радісно гавкав, побачивши господиню.
– Чуєш, як ми на тебе чекаємо? – сміявся Іван Іванович, – тож давай одужуй – і в стрій.
Віра Ігнатівна кивала, махала їм та кланялася. На душі в неї було радісно.
– Ось сусідів мені Бог дав, – казала вона медсестрі, розповідаючи історію з оголошенням. – І ось що дивно. Ніхто чужі й не прийшли, лише свої. Мабуть, доля Джеку вдома залишитись. І в мене немає гріха на серці.
Віра Ігнатівна не знала, що Іван Іванович та Ваня разом читали оголошення. Іван Іванович зняв папірець зі стовпа одразу і вирішив, що треба допомогти сусідці.
– Не годиться зі старими друзями розлучатися. Вірно кажу, Ваня? Всяке буває. Доглянемо ми за Джеком. І Віра Ігнатівна одна не залишиться.
Віра Ігнатівна вийшла з лікарні, почувала себе набагато краще. І не втомлювалася дякувати своїм помічникам.
– Вибач мені Господи за слабкість. Ще, виявляється, поживу, поскриплю на білому світі… А світ не без добрих людей. Ось як добре, Джеку… Обійшлося.
Джек дивився на господиню, боячись відвести очі, боячись, що вона знову зникне і доведеться її чекати, не відходячи від дверей, багато довгих днів.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
