Просто я самотність люблю, а цього ніхто не розуміє

До 10 років я жив у селі. Та й селом це назвати можна з великою натяжкою: декілька дворів, розкиданих по різні боки горбка. Магазин один, найближча лікарня за 20 км.

Жив у нас у селі дід, скільки йому років ніхто не знав. Здавалося він завжди тут жив, але й наче не такий старий,  весь час з сивою довгою бородою ходив, бувало заплітав  її для зручності. Також було в нього кілька верстатів, але займався він переважно заточуванням різного інструменту.

Працював строго до обіду, а потім йшов на риболовлю. І мені бабуся постійно говорила, щоб я не підходив до цього діда, мовляв, він дивний… і небезпечний.

Вся його дивина, зі слів людей, полягала в тому, що він жив сам, а весь вільний час проводив на риболовлі.
Мені й просто не дуже хотілося до нього підходити. Чого б це та й нащо?
Чим старший я ставав, тим більше огидних історій про нього чув: то він псих, то дурень, то ще чимось грішить…  Чи то були чутки, чи правда – не знаю.

Нам з другом було вже років по 7 і пішли ми з ним по гриби. Грибів не знайшли, а ось заблукали непогано. Самі ще діти, не знаємо куди йти — з переляку почали у голос плакати. Хвилин через п’ять із кущів вилазить цей дивний дід і каже: “Досить скиглити – всю рибу мені зараз налякаєте”. Він же і вивів нас до берега озера. Пригостив бутербродами та чаєм. Ми притихли, заспокоїлися, але дуже боялися його.

Просиділи мовчки так хвилин тридцять, як дід раптом: “Так, не бійтеся мене, все нормально. Зараз уже в село підемо. Просто, я самотність люблю. А цього ніхто не розуміє”.

Наразі мені вже 42 роки. І я став дуже розуміти цього дідуся. І став розуміти, що ніякий він не дивак. Теж би поїхати кудись і займатися тільки рибалкою. І ні з ким не спілкуватися… І начхати, що про тебе хтось думатиме погано.

You cannot copy content of this page