– Прострочення по кредиту? Якому ще кредиту? – Зінаїда притиснула телефон плечем до вуха, вільною рукою намагаючись перехопити касовий журнал, що сповзав зі столу.
– Кредитний договір номер сім-три-чотири-вісім, від двадцять другого листопада минулого року, – байдуже пробурмотів жіночий голос у слухавці. – Оформлений на ваше ім’я як на співпозичальника. Основний позичальник – Петров Михайло Андрійович. Заборгованість складає два місяці.
Зінаїда завмерла. Журнал глухо гупнув на підлогу. Михайло. Міша. Її чоловік. Померлий рік тому. У жовтні. А кредит, значить, взято в листопаді. Сонячний квадрат, що лежав на вицвілому лінолеумі комірчини касира, раптом видався насмішкувато-яскравим, недоречним.
– Дівчино, це якась помилка. Мій чоловік… він помер у жовтні. Минулого року.
У слухавці настала коротка пауза, заповнена шелестом паперів.
– Зінаїдо Павлівно, у мене в системі вказана дата укладення договору. І ваш підпис на документах є. Вам необхідно найближчим часом підійти до центрального офісу в Дніпрі для з’ясування обставин.
Дзвінок обірвався. Зінаїда повільно опустила руку з телефоном. Їй було сорок три. Останній рік вона жила, як сновида у в’язкому тумані скорботи. Вдова. Слово, яке досі дряпало горло. Її світ звузився до розмірів маленької «двушки» з видом на старі тополі та каси спортивного комплексу, де вона працювала вже п’ятнадцять років. Світ, у якому єдиною відрадою, єдиною яскравою плямою залишався теніс. Двічі на тиждень вона виходила на корт, і лише там, відбиваючи пружний жовтий м’яч, відчувала, як життя повертається в онімілі кінцівки.
Міша… Він не міг. Просто не міг. Він був уособленням надійності, її кам’яною стіною. Будь-яка думка про борги чи кредити викликала в нього жах. Як? І головне – з ким?
Насамперед вона зателефонувала Інні, сестрі Михайла.
– Інно, привіт. Мені зараз із банку дзвонили… – Зінаїда ковтнула. – Кажуть, у Міші кредит якийсь. І я там… співпозичальник.
– Кредит? – голос Інни в слухавці був нарочито здивованим, занадто гучним. – Ой, Зіночка, та ти що! Може, старий якийсь сплив?
– Ні. Кажуть, від листопада.
– Листопада? – Інна витримала паузу, гідну актриси драмтеатру. – Дивно… Хоча, стривай-но. Він же мені щось таке казав… про бізнес. Так-так, хотів якусь майстерню відкрити, по ремонту човнових моторів. Дніпро, річка поруч, клієнти будуть, казав. Напевно, почав документи збирати, а ти й забула. Всяке буває після такого… горя.
Зінаїда мовчала, вслухаючись в інтонації зовиці. Щось у її надто співчутливому тоні різало слух.
– Але він помер у жовтні, Інно. А договір від листопада.
– Ой, та ці в банках самі нічого не знають! Наплутають, а ти потім розбирайся. Зін, ти головне не хвилюйся. Може, просто помилка якась у датах. Ти до мене ввечері заїжджай, посидимо, поговоримо. У мене якраз пиріг із капустою.
Вона повісила слухавку, залишивши Зінаїду одну в гулкій тиші її комірчини. З-за дверей доносилися глухі удари м’ячів об стінку корту і скрип кросівок. Весна в Дніпрі вступала у свої права агресивно, наповнюючи повітря запахом нагрітого асфальту і квітучої абрикоси. Але Зінаїда відчувала лише крижаний холод, що розповзався зсередини. Майстерня з ремонту моторів? Міша, який не міг відрізнити карбюратор від акумулятора? Це було так само абсурдно, як якби вона сама раптом вирішила стати балериною.
Увечері в Інни пахло капустяним пирогом і тривогою. Сама Інна, невисока, кремезна жінка з вічно оцінювальним поглядом, метушилася навколо столу.
– Ну от, сідай, Зіночка. Чайку тобі? Чи чогось міцнішого? Вигляд у тебе, звісно…
Вона сіла навпроти, поклавши свої короткі пальці з яскравим манікюром поверх скатертини.
– То що там за кредит? Сума велика?
– Я не знаю. Мені не сказали, – тихо відповіла Зінаїда, дивлячись у свою чашку.
– Ну, Міша в нас був хлопець із фантазією, – зітхнула Інна. – Вічно в нього проєкти якісь у голові. Може, й справді хотів справу свою… А ти, замотана вся, підмахнула папери не дивлячись. Він же вмів умовити.
– Я нічого не підписувала після його смерті, – твердо сказала Зінаїда.
– Ой, та годі тобі, Зін! – Інна роздратовано махнула рукою. – Може, й до. Просто дата оформлення пізніше пройшла. Бюрократія! Головне зараз – зрозуміти, що робити. Якщо сума невелика, може, простіше виплатити потихеньку? Щоб ім’я Мішине не тріпали. Пам’ять усе-таки…
Слово «пам’ять» пролунало як постріл. Інна користувалася ним, як відмичкою, намагаючись розкрити душу Зінаїди.
– Я поїду в банк. Завтра, – сказала Зінаїда, підводячись. – Дякую за пиріг, він дуже смачний. Але мені час.
– Зін, зачекай! – Інна підскочила. – Може, не треба по банках? Ну навіщо тобі ці нерви? Я можу сама дізнатися все через знайомих. Тихо, без шуму.
– Ні. Я сама.
Вона вийшла на вулицю. Сутінки опускалися на місто. Вдалині, на іншому березі Дніпра, запалювалися вогні Кам’янського. Повітря було тепле, пахло річкою і пилом. Зінаїда йшла додому, і в голові її вперше за рік було не горе, а холодна, дзвінка лють. Її обманювали. Грубо, невміло, приймаючи за покірну, вбиту горем вдову, якій можна згодувати будь-яку брехню.
Наступного дня, під час обідньої перерви, вона поїхала до центрального офісу банку. Висока будівля зі скла та бетону в самому центрі Дніпра. Всередині – прохолода кондиціонерів, запах дорогого парфуму і тихий гул працюючої техніки. Зінаїда, у своїй скромній блузці та спідниці, почувалася тут чужою.
Молода дівчина-менеджер довго вивчала її паспорт, потім щось шукала в комп’ютері.
– Так, Зінаїдо Павлівно. Ось ваш договір. Споживчий кредит на суму чотириста тисяч гривень.
Зінаїда відчула, як підлога йде з-під ніг. Чотириста тисяч.
– Покажіть мені документи.
Дівчина роздрукувала кілька аркушів. Ось він, договір. Ім’я Михайла. Її ім’я. І підписи. Мішин підпис був схожий, але якийсь… невпевнений. А її власний… Це була груба, безглузда підробка. Хтось просто спробував скопіювати її розчерк.
– Чи можу я отримати копії всіх документів? – голос Зінаїди здригнувся.
– Звісно.
Вона вийшла з банку з текою в руках. Сонце било в очі. Чотириста тисяч. За що? На що? Думка про бізнес із ремонту моторів тепер здавалася не просто абсурдною, а знущальною.
Увечері був теніс. Її партнер, Володимир, чоловік її років, спокійний і небагатослівний юрист, одразу помітив її стан. М’ячі летіли повз, удари були слабкими, вона постійно втрачала концентрацію.
– Зін, що трапилося? – запитав він після чергового програного очка, підійшовши до сітки. – Ти сама не своя.
І вона, несподівано для самої себе, розповіла. Все. Про дзвінок, про розмову з Інною, про поїздку в банк і підроблений підпис.
Володимир слухав мовчки, насупивши брови. Його обличчя, зазвичай незворушне, стало жорстким.
– Так, – сказав він, коли вона закінчила. – Це вже не просто помилка. Це стаття сто п’ятдесят дев’ята Кримінального кодексу. Шахрайство.
– Але хто? Інна? Навіщо їй?
– Мотиви можуть бути різні, – Володимир задумливо потер підборіддя. – Але одне зрозуміло: тобі треба захищатися. І негайно. Пам’ять про Михайла – це одне. А кримінальний злочин і величезний борг – зовсім інше. Ти маєш написати заяву в поліцію. І в службу безпеки банку.
Його слова протвережували. Він не говорив «не хвилюйся» чи «все владнається». Він говорив «шахрайство», «заява», «захищатися». Він бачив не вбиту горем вдову, а людину в біді, якій потрібна конкретна допомога.
– Я боюся, – тихо зізналася вона. – Це ж сім’я Міші. Це буде скандал… бруд.
– Зінаїдо, – він подивився їй прямо в очі. – Бруд уже почався. У той момент, коли хтось підробив твій підпис. Питання в тому, чи дозволиш ти вимазати в цьому бруді себе та пам’ять про чоловіка, чи очистиш її?
Після тренування вони сиділи в маленькому кафе при спорткомплексі. Володимир накидав на серветці план дій. «Перше – заява в банк. Друге – заява в поліцію про шахрайство. Третє – запит на графологічну експертизу підписів». Усе було чітко й по суті.
– Я допоможу тобі скласти заяви, – сказав він. – Не бійся. Ти не сама.
І вперше за довгий час Зінаїда відчула не самотність, а підтримку. Тверду, чоловічу, надійну. Таку, якої вона була позбавлена цілий рік.
Наступного дня Інна зателефонувала сама. Голос її сочився фальшивою турботою.
– Ну що, Зіночка? Їздила в банк? Що там сказали?
– Сказали, що на мені борг чотириста тисяч гривень. І мій підпис підроблено.
У слухавці повисла тиша. Така щільна, що, здавалося, її можна торкнутися.
– Як… підроблено? – нарешті видушила Інна. – Зін, ти при своєму розумі? Навіщо ти наговорюєш на Мішу? Він би ніколи…
– Я не наговорюю на Мішу, – крижаним тоном відповіла Зінаїда. – Я кажу, що хтось використав його ім’я та підробив мій підпис. Я завтра йду в поліцію.
– У поліцію?! – верескнула Інна. – Ти з глузду з’їхала?! Ти хочеш зганьбити нашу родину? Витягнути на світ Божий… Ти хоч розумієш, що ти робиш?! Ти хочеш, щоб ім’я мого брата, твого чоловіка, полоскали правоохоронці?!
– Я хочу знати правду, Інно. І я не буду платити за шахраїв.
Зінаїда поклала слухавку. Руки її тремтіли. Вона зробила це. Вона перейшла межу. Вона оголосила війну.
Увечері в її двері подзвонили. На порозі стояла Інна. Обличчя її було червоним, спотвореним від злості. Вона без запрошення пройшла до квартири.
– Ти що собі надумала, га? – зашипіла вона, наступаючи на Зінаїду. – Вирішила із себе героїню збудувати? У поліцію вона піде!
– Йди геть, Інно.
– Я не піду, доки ти не отямишся! – Інна оглянула скромну, але затишну квартиру. – Думаєш, я не знаю, навіщо тобі це? Хочеш усе собі загребти! Квартиру Мішину, машину в гаражі! Думаєш, ми тобі дозволимо?
– Це і моя квартира теж, – тихо, але твердо сказала Зінаїда. – Ми купували її разом.
– Ага, разом! На його гроші! А ти сиділа касиркою за три копійки! – Інна перейшла на крик. – Так, Міші потрібні були гроші! Він хотів викупити частку в бізнесі в партнера! У нього були великі плани! А ти… ти завжди була гальмом! Вічно зі своїми страхами, зі своєю економією! Йому довелося піти на це! Він хотів якнайкраще для родини, для тебе!
Зінаїда дивилася на неї й бачила не сестру чоловіка, а чужу, озлоблену людину. Брехня сочилася з кожного її слова. Який бізнес? Який партнер? Міша ділився з нею всім.
– Годі брехати, Інно.
– Це не брехня! – Інна раптом знизила голос, переходячи на довірчий шепіт. – Зін, ну послухай. Давай вирішимо все по-хорошому. Ми продамо його «Таврію», дачу… Потихеньку виплатимо. Ніхто нічого не дізнається. Збережемо світлу пам’ять про нього. Не треба поліції, прошу тебе…
Вона намагалася взяти Зінаїду за руку, але та відсторонилася.
– Чию пам’ять ми збережемо, Інно? Того Міші, якого я любила, чи того, якого ти зараз вигадала, щоб прикрити свою аферу?
У цей момент Зінаїда зрозуміла. Усе зрозуміла. Не було ніякого партнера. Не було ніяких планів у Міші. Гроші потрібні були самій Інні. Її чоловік нещодавно втратив роботу, у доньки-студентки були дорогі запити. Вона просто скористалася смертю брата. Знайшла якісь старі документи, втерлася в довіру до неохайного банківського клерка, підробила підписи… Розрахунок був простий: убита горем вдова не стане розбиратися, злякається, і буде мовчки платити, щоб «не ганьбити пам’ять чоловіка».
– Це ти взяла кредит, – сказала Зінаїда не питально, а ствердно.
Обличчя Інни спотворилося. Маска злетіла.
– А навіть якщо і я! – виплюнула вона. – Що з того? Я його сестра! Я мала право! Він би мені допоміг! А ти – чужа! Прийшла! Завжди нею була! Ти зобов’язана була допомогти родині свого чоловіка!
Це була кульмінація. Момент істини. Зіткнення двох світів. Світу Зінаїди, де любов і пам’ять були священні, і світу Інни, де родинні зв’язки були лише інструментом для досягнення своїх цілей.
– Ні, Інно, – спокійно відповіла Зінаїда. Голос її більше не тремтів. У ньому дзвенів метал. – Згоди на це я не дам. І платити я не буду. Платитимеш ти. І не лише гроші.
Вона відчинила вхідні двері.
– Іди геть. Інакше я викличу поліцію прямо зараз.
Інна подивилася на неї з ненавистю, процідила крізь зуби якесь лайливе слово і вилетіла на сходову клітку.
Зінаїда зачинила двері на всі замки. Вона притулилася до них спиною і повільно сповзла на підлогу. Тиша… Благословенна тиша. Вона не відчувала ні полегшення, ні радості. Тільки величезну, спустошливу втому. І дивне, тихе відчуття звільнення. Немов вона щойно провела найскладнішу операцію і видалила зі свого життя злоякісну пухлину.
Наступного ранку вона прокинулася від яскравого сонця, що било у вікно. Дніпро сяяв, умитий нічним дощем. Уперше за рік Зінаїда подивилася на це світло не з тугою, а з надією.
Вона зібралася методично та спокійно. Склала в теку копії договору, свій паспорт, свідоцтво про смерть Михайла. Зателефонувала Володимиру, уточнила кілька деталей. Він сказав, що чекатиме її біля відділення поліції по обіді.
Її перший пункт призначення був банк. Той самий центральний офіс. Сьогодні вона не почувалася тут чужою. Вона йшла з високо піднятою головою, усвідомлюючи свою правоту.
Її прийняв начальник служби безпеки – сивий, суворий чоловік з уважними очима. Вона мовчки виклала перед ним документи.
– Я касир, – почала вона рівним голосом. – Я працюю з грошима та документами п’ятнадцять років. Я знаю, який вигляд має справжній підпис і який вигляд має підробка. Ось мій підпис. – Вона взяла аркуш паперу і кілька разів розписалася. – А ось те, що знаходиться в цьому договорі. Я також принесла свідоцтво про смерть мого чоловіка, Петрова Михайла Андрійовича. Договір укладено через місяць після його смерті. Я вважаю, у вас у банку серйозні проблеми з процедурою верифікації клієнтів і, можливо, з добросовісністю співробітників.
Чоловік довго мовчав, порівнюючи документи. Він бачив перед собою не перелякану жінку, а впевненого в собі професіонала, який говорить мовою фактів.
– Зінаїдо Павлівно, – нарешті сказав він. – Ми негайно розпочинаємо внутрішнє розслідування. Дякую, що повідомили. Ми з вами зв’яжемося.
Це була перша перемога. Маленька, але важлива. Вона не просто захищала себе, вона відновлювала лад, порушений брехнею і жадібністю.
Після банку вона зустрілася з Володимиром. Разом вони пішли у відділення поліції. Запах казенщини, потертих стільців, байдужі обличчя. Але Володимир був поруч, і це додавало сил. Вона написала заяву. Сухо, за фактами, як він її вчив. Дата дзвінка. Сума кредиту. Підробка підпису. Підозри щодо зовиці, Інни Петрової.
Коли вони вийшли на вулицю, весняне повітря здалося особливо свіжим.
– Ну от і все, – сказала вона, відчуваючи, як спадає напруга останніх днів. – Тепер чекати.
– Ти все зробила правильно, – кивнув Володимир. – Ти молодець. Дуже сильна.
Він сказав це просто, без компліментів і лестощів, і від цих слів на душі стало тепло.
– Може, на корт? Розімнемося? – запропонував він.
– Давай, – усміхнулася вона.
На корті вона грала так, як не грала ніколи в житті. Кожен удар був точним, сильним, вивіреним. Вона не просто відбивала м’яч, вона вибивала із себе залишки страху, сумнівів, гіркоти. Вона рухалася легко, вільно, немов скинула з плечей невидимий вантаж. Володимир ледве за нею встигав, дивлячись на неї із подивом і захопленням.
В останньому сеті, за рахунку 5:5, вона вийшла на подачу. Підкинула м’яч, прогнулася у спині – потужний, хльосткий удар. Ейс. Переможне очко. Вона розсміялася – вперше за довгий, довгий час. Вільно і щасливо.
Розслідування тривало кілька місяців. Воно підтвердило все. Інна під тиском доказів зізналася. Виявилося, вона вмовила знайомого менеджера з кредитного відділу, пообіцявши йому «частку». Їх обох чекав суд. Кредит був анульований. Ім’я Михайла було очищене від брехні. Ім’я Зінаїди – від боргу.
Стосунки з родиною чоловіка були зруйновані назавжди. Але Зінаїда зрозуміла, що вона нічого не втратила. Тому що те, що можна було зруйнувати однією аферою, ніколи й не було справжнім.
Одного літнього вечора вона сиділа з Володимиром на лавці на Центральній набережній Дніпра. Сонце сідало за річку, забарвлюючи небо в рожеві та помаранчеві тони.
– Знаєш, – сказала вона, дивлячись на воду, – я ж не лише боргу позбулася. Я ніби себе знайшла. Ту, яку давно втратила. Яка вміє не тільки терпіти й плисти за течією, але й боротися.
– Я завжди знав, що вона в тобі є, – усміхнувся Володимир. – Просто чекала свого часу. Своєї подачі.
Він обережно взяв її за руку. Його долоня була теплою та сильною. І Зінаїда, не роздумуючи, стиснула його пальці у відповідь. Попереду було нове життя. Неясне, загадкове, але безумовно її власне. І вона була до нього готова.
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
