– Мамо, ну відчини двері! Мамо, прошу, будь ласка… – благала Вероніка.
Вероніка била по обшитих дермантином дверях знову і знову, вона знала, що батьки вдома – за дверима виразно бубонів телевізор. А на відстані кількох сантиметрів вона чітко відчувала чийсь подих, наче відчувала його шкірою.
– Тату! – Вероніка зірвалася на крик. – Я знаю, що ви там! Я ж чую…
П’ять хвилин перетворилися на вічність. Вероніка охрипла від крику та благання. Сусідські двері прочинилися і відразу зачинилися назад.
– Будь ласка, – прошепотіла Вероніка у замкову щілину. – Мені правда нікуди йти…
Тиша за дверима здавалася приголомшливою. Тільки телевізор транслював своє, байдужий до людського горя.
– Ну і гаразд, фіг з вами, – глухо видихнула Вероніка і розвернулася до сходів.
Вона опустилася на лавочку біля під’їзду та уткнулася в долоні. Березневий вітер пробирався під одяг крижаними пальцями.
– Світло горить, – прошепотіла Вероніка, дивлячись на вікна третього поверху. – Ви все чули. Звісно чули.
…Марина Федорівна трохи відсунула штору і глянула вниз. Дочка сиділа там, згорбившись, поряд височила сумка. Марина Федорівна стиснула губи та відвернулася.
– Сидить там, – сказала вона чоловікові глухо. – Як побита собака.
Олександр Петрович підійшов до дружини.
– Марино, може, впустимо? Все-таки наша дочка.
– Ні, – відрізала Марина Федорівна, і голос її здригнувся. – Занадто багато вона наговорила. Нехай зрозуміє, що буває, коли кидаєш у батьків брудом. Бач, ділова яка…
– Але ж вона повернулася…
– І що? – Марина Федорівна повернулася до чоловіка, і в очах блиснули сльози. – Вона потрапила в халепу і згадала про будинок? А вибачень я не почула. Ні слова каяття. Безсовісна…
– Може, соромиться через двері…
– Ні, – Марина Федорівна похитала головою. – Вона досить доросла, щоб відповідати за свої вчинки. Ми її на руках носили, душі в ній не чули.
– А вона назвала мене егоїсткою. Сказала, що я холодна. Що ми її ду шили. Я всю себе їй віддала, Сашко. Усю! А вона…
Голос її затремтів. Марина Федорівна відвернулася до вікна.
…На вулиці Вероніка дістала телефон та знайшла контакт шкільної подружки Ольги Соколової.
– Привіт. Чи можна в тебе переночувати? Зовсім нікуди йти.
Відповідь надійшла за три хвилини.
– Звичайно, приїжджай. Скинула адресу.
Вероніка піднялася з лавки й рушила до виходу з двору, не озирнувшись на батьківські вікна. Зараз їй більше не було чого шукати…
…Вероніка зустріла Пилипа на третьому курсі університету. Чарівний хлопець із заразливим сміхом одразу підкорив її серце. Вероніка закохалася стрімко та беззастережно.
– Мамо, тату, познайомтеся, це Пилип, мій наречений, – сказала Вероніка, впускаючи хлопця до квартири.
Вечеря пройшла напружено. Марина Федорівна усміхалася ввічливо, але очі лишалися холодними.
Варто було Пилипу вийти за поріг, мати заговорила.
– Ніко, люба, ти поспішаєш. Може, варто почекати?
– Мамо, я його люблю.
– Доню, – втрутився батько, – ми хвилюємося. Адже у нього ні роботи, ні житла, будиночок у селі й той з мамою.
– У селищі, тату, – поправила Вероніка роздратовано. – І яка різниця, з мамою чи ні?
– Ми тебе любимо, – м’яко сказала Марина Федорівна. – Просто не хочемо, щоб ти помилилася. Ти в нас єдина, ми стільки в тебе вклали.
З кожною розмовою Вероніка злилася дедалі більше. Батьки не тиснули, не кричали, не влаштовували скандалу – вони турбувалися, умовляли, просили. Але їй здавалося, що вони хочуть контролювати її життя.
А потім Пилип зробив їй пропозицію. Вероніка сказала “так”, не роздумуючи. Коли батьки дізналися про заручини, розмова вийшла жорсткою.
– Вероніко, ти припускаєшся помилки, – сказала Марина Федорівна твердо. – Ми не можемо схвалити цей шлюб. Ми з татом проти.
– Не можете? Ви проти? – Вероніка відчула, як усередині закипає злість. – А хто вас питає?
– Ми твої батьки! Ми маємо право…
– Ви не маєте жодного права! – вигукнула Вероніка. – Ви просто хочете мене контролювати, як завжди! Все життя ви вирішували за мене все – що вдягнути, куди піти, з ким дружити! Набридло!
– Ніко, заспокойся, – спробував втрутитися батько, але дочка вже не чула.
– Ви ду шите мене! Ви ніколи не давали мені дихати! Завжди знаєте все краще, завжди вчите жити! Я виходжу заміж за Пилипа, подобається вам це чи ні! Усе!
– Доню, – Марина Федорівна зблідла, – ми ж любимо тебе…
– Любите? – Вероніка злісно усміхнулася. – Ви любите лише себе! Вам просто подобається командувати! Ви егоїстичні, холодні люди, і я більше не хочу вас знати!
Марина Федорівна завмерла.
– Вероніко, – голос батька пролунав суворо, – ти переходиш усі межі.
– Я йду! – Вероніка схопила сумку.
– Стій, – тихо сказала Марина Федорівна. – Якщо ти зараз підеш… То можеш більше не повертатися!
Вероніка зачинила двері у відповідь.
Весілля зіграли скромно. Батьки не прийшли.
…Пилип повіз молоду дружину у Соснівку – селище за тридцять кілометрів від міста.
– Поживемо у мами, недовго, – пояснив він. – Вона одна там, будинок великий.
Свекруха зустріла невістку привітно, але в очах читалася оцінка.
– Пилипко мій тебе сюди привіз, значить, житимеш по-нашому. По-сільському.
Перші дні здалися терпимими. Потім почалися поради.
– Ти не правильно ріжеш картоплю. Давай покажу.
– У тебе руки з того місця ростуть, чи ні?
Пилип відмахувався від скарг дружини.
– Мама просто звикла все робити сама. Не зважай.
Але Ніна Сергіївна з кожним днем ставала жорсткішою.
– Знову весь день із книжкою просиділа? Син на роботу їздить, а ти ледарюєш.
– Я шукаю роботу, – тихо відповіла Вероніка.
– Шукає вона, ага, як же. Синочка я одна виростила, орала на трьох роботах. А ти приїхала на все готове… Ледарка…
Вероніка мовчала, стискаючи зуби. Вдома батьки балували її, завжди були на її боці, завжди захищали.
Мама готувала улюблені страви, тато допомагав із навчанням, обидва цікавилися її мріями. А тут вона почувалася прислугою.
До кінця місяця Ніна Сергіївна остаточно перестала церемонитися.
– Вставай, ледащо, годі спати! Город полоти треба!
Вероніка полола город, мила підлогу, прала білизну в тазу. Ніна Сергіївна стояла над душею, критикувала, переробляла.
– Господи, де ти росла? Нічого не вмієш. Синочку тільки тягар.
Пилип відмахувався від її скарг.
– У мами складний характер, але каже вона не зі зла. Потерпи трохи.
Останньою краплею став вечір, коли Ніна Сергіївна виплеснула суп, приготовлений Веронікою, у раковину.
– Це навіть свиням не можна давати! Зовсім нічого тебе батьки не навчили. Марна ти дівка. Навіщо Пилип тебе привіз на мою голову.
Вероніка дивилася, як суп стікає по стінах раковини. Щось клацнуло всередині.
– Все, – сказала вона тихо. – Годі з мене…
Вона пройшла в кімнату і почала складати речі. Пилип прибіг стривожений.
– Ніка, ти чого?
– Іду. До батьків.
– Через суп? Не вередуй! Мама просто нервова!
– Я пів року терпіла! – Вероніка подивилася чоловікові у вічі. – Твоя мама принижує мене щодня, а ти мовчиш. Більше не можу жити так і не хочу!
– Але ж ми чоловік і дружина! Ти не можеш просто так взяти та піти!
– Можу, – сказала Вероніка і вийшла з кімнати.
Ніна Сергіївна стояла в коридорі з переможним виглядом.
– От і добре. Біжи до мамки, якщо така ніжна.
Вероніка викликала таксі й за сорок хвилин стояла біля батьківських дверей. Тільки батьки не відчинили…
Ольга зустріла подругу біля під’їзду, міцно обійняла, повела нагору.
– Розташовуйся. Диван твій, живи скільки треба.
Вероніка розповіла все. Про свекруху, про приниження, про чоловіка, котрий не захистив. Про батьків, які не відчинили двері.
– Твої батьки… – тільки й видихнула Ольга. – Як же так?
– Я винна, – Вероніка стиснула чашку. – Я багато чого наговорила. Вони мають рацію – я повинна відповідати за свої слова.
– Ніка, але ж ти їхня дочка! Єдина! Вони не мали права покинути тебе, що б ти не казала.
– Мали, – Вероніка похитала головою. – Я назвала їх егоїстами. Сказала, що вони холодні. А вони мене на руках носили все життя. Я була для них усім.
Вероніка згадала, як мама завжди пекла її улюблені пиріжки. Тато возив в університет, щоб вона не мерзла на зупинці. Вони цікавилися навчанням, допомагали з курсовими, купували їй гарні речі.
І вона кинула їм у вічі, що вони егоїсти.
– Я зруйнувала все сама, – прошепотіла Вероніка. – Я вибрала його замість них. І що мені тепер робити?
…Вероніка знайшла кімнату у гуртожитку. Влаштувалася продавчинею у магазин одягу.
Дні злилися в нескінченну карусель. Підйом о шостій ранку, автобус через все місто, зміна до вечора. Грошей вистачало впритул на кімнату та їжу.
Вона думала про батьків щодня. Згадувала мамин сміх та пиріжки, татові фокуси з дитинства. Розуміла, що вони мали рацію щодо Пилипа. Вони бачили маминого синка, нездатного захистити дружину. Намагалися вберегти, а вона не послухала.
Але визнати провину вона не могла. Щось усередині вперто чинило опір. Адже вона теж мала рацію. У тому, що мала право на свій вибір. У тому, що батьки дуже багато вирішували за неї. Просто висловила це жорстоко та грубо.
Марина Федорівна сиділа біля вікна із в’язанням, але спиці не рухалися. Вона просто дивилася в одну крапку.
– Сашко, – сказала вона тихо. – Може, годі вже? Пів року минуло…
– Ти ж сама хотіла провчити Ніку.
– Я думала, вона прийде, вибачиться. А вона…
– Може, соромиться. Ніка горда.
– Надто горда, – Марина Федорівна похитала головою.
Олександр Петрович підійшов до дружини.
– Маринко, вона була зла тоді, наговорила зайвого.
– Але вона мала вибачитись, – уперто повторила Марина Федорівна. – Мала визнати, що помилилася. А вона мовчить.
– А ти їй двері не відчинила, – тихо сказав Олександр Петрович.
Марина Федорівна здригнулася.
– Вона повинна зрозуміти. Зрозуміти, як нам боляче. Як мені боляче!
– Може, вона зрозуміла. Може, просто не знає, як першою простягнути руку.
Марина Федорівна мовчала, дивлячись у вікно.
– Я хочу, щоб вона вибачилася, – сказала вона нарешті. – Щоб сказала, що не мала рації. Тоді вибачу. Тоді все буде, як раніше.
Олександр Петрович зітхнув і промовчав. Він розумів – дружина не відступить. А дочка не прийде з повинною. Обидві надто горді, надто вперті.
І обидві нещасні…
Вероніка стояла біля вікна орендованої кімнати. У телефоні висіло не відправлене повідомлення: «Пробач. Я не мала рації».
Пальці не натискали кнопки. Щось усередині чинило опір.
Вона була не коректна в словах. Але насправді мала рацію. Вона мала право на свій вибір, навіть хибний. Мала право на своє життя.
А батьки… Мали рацію в побоюваннях. Але не в тому, що зачинили двері. Не в тому, що покинули дочку одну, коли їй було погано.
Як ви вважаєте хто повинен перепросити першим? Хто більше винний? Чи ніхто не винен, – просто так склалося?
А Вероніка все ж таки видала повідомлення…
