Ми одружилися після третього курсу інституту. Ці 3 роки зустрічалися без близьких відносин. 43 роки прожили душа в душу, виростили двох доньок, трьох онуків.
І раптом чоловіка ніби підмінили. Прооперували простату. Я стала йому непотрібна. А нерухомість він всю зареєстрував на себе. У українців – чоловік всьому господар. Я з’ясувала в нотаріальній конторі, що я, не маючи зареєстрованої на себе частки майна, не маю нічого для передачі у спадок.
Чоловік став потайки шукати покупців на садову ділянку. Я таку його поведінка визнала зрадою і подала на розлучення з розділом майна. П’ятий рік судимося. Майно розділили, розлучення попереду. Нам вже по 76 років. Одружені 52 роки, ненавидимо одне одного. Він – за відібране мною по суду майно. Я – за не чоловіче ставлення до себе з його боку.
Важка старість. Самотність. Тепер до мене один загальний інтерес: кому я заповідаю дачу. Мої страждання стали п’ятирічним серіалом пізнання мною людської підлості, спритності, брехливості, до якої може скотитися колись коханий обожнюваний чоловік.
За результатами судів він всюди несправедливий і не правий. Як я могла більше 50 років бути сліпою і такою довірливою!
А тепер ще гірше: я помітила, що у мене серце стало кам’яним і я нікому не вірю, НІ-КО-МУ. Крім Бога.
