-Приберіть його від мене! Ненавиджу! Якби не ця дитина, Артем був би живий! Не пробачу, ніколи не пробачу! – Кричала Світлана у пологовому відділенні.
Дитину, що кричала, забрали скоріше якомога далі. Раптом матуся завтра одумається, та змилується над малюком.
Горе-горем, але навіщо ж дитину звинувачувати? Світлана лежала, уткнувшись у подушку і плакала!
-Як же так, ще вчора вони з Артемом сміялися, мріяли про цю дитину, ім’я йому вигадували. А сьогодні Артема вже нема! І у всьому винен цей малюк!
Перед очима у молодої жінки, як кадри фільму, пролітали щасливі миті.
Світлана, одразу після школи вступила до інституту на біологічний факультет.
Там і познайомились вони з Артемом. І з того часу більше ніколи не розлучалися. А коли їм виповнилося по 19 років, вирішили одружитися.
Батьки не заперечували, весілля зіграли не те щоб дуже пишне, але незабутнє. Запросили весь курс, а студенти на вигадки здатні.
Коли Світлана чекала дитину, Артем радий був до божевілля. Дихати на неї боявся!
Перейми почалися раптово, прямо в магазині, звідки Світлану і забрали на швидкій. Коли малюк з’явився, радісна Світлана зателефонувала до чоловіка, щоб повідомити щасливу новину.
Артем, не довго думаючи, скочив на мотоцикл і помчав до неї! Він не їхав – летів, в результаті не впорався з керуванням і “влетів” прямо під фуру.
-Якби не дитина, цього б не трапилося з Артемом! Ні, я ніколи не зможу пробачити цій дитині. Це він забрав життя свого батька.
***
Вранці вона зібрала свої речі, написала записку, що дитина їй не потрібна, і втекла з лікарні.
Дитина кричала так, що весь персонал переполошився.
-Видно, відчуває, бідолаха, що мати його покинула, – зітхнула нянечка.
Батьки Артема довго вмовляли Світлану забрати малюка, обіцяли допомагати їй, але вона була непохитна.
Світлана вирішила розпочати життя із чистого аркуша, вступила до аспірантури, зайнялася науковою роботою.
А батьки Артема забрали дитину та поїхали до іншого міста. Вони ще кілька разів дзвонили до Світлани, запрошували приїхати, погостювати. Але Світлана й чути нічого не хотіла.
Не могла пробачити дитину.
Якось, на науковій конференції Світлана познайомилася з Ігорем – молодим, перспективним вченим. Їй було з ним легко. І так склалося, що Ігор зміг розтопити серце дівчини. Між ними, мов іскра, пролетіла. Вперше за багато років молода жінка відчула себе щасливою.
Вони одружилися, з’явився малюк – Іванко. Дивлячись на нього, Світлана згадувала першого сина.
-Як він там, який він зараз … Її серце, нарешті, пробачило дитині.
Якось вона вирішила розповісти все чоловікові. Ігор вислухав дружину мовчки, не перебиваючи.
– Свєта, дитині мати потрібна, він ні в чому не винен. Так само можна було тебе звинуватити, що зателефонувала чоловікові. Це нещасний випадок, ніхто не винний.
Світлана знайшла номер телефону колишньої свекрухи. На тому кінці відповіли.
– Ганна Іванівна, це Світлана, я хотіла б Мишка побачити.
Свекруха мовчала, у слухавці було чути, що жінка на іншому кінці плаче:
– Його немає більше, Свєта. Не дзвони, будь ласка, більше. Нам важко тебе чути. – відповів за Ганну Іванівну чоловічий голос.
Світлана впустила слухавку і заплакала:
– Він помер! Зі мною навіть розмовляти не захотіли.
Ігор обійняв дружину і мовчки гладив її волосся.
-Та і що він міг ще сказати!
Так минуло ще п’ять років. Іванко ріс розумним і добрим хлопчиком, але дуже рухливим. Не встигне мати відвернутися, як він уже зі спицями біля розетки стоїть.
– Треба дивитися за ним пильно, – зітхала Свєта.
А самій Свєті щоночі снився сон, як вона в лікарні говорить ті страшні слова про дитину. Вона прокидалася від його плачу.
– Знаєш, Свєта, нам потрібно їхати в те місто, куди відвезли Мишка і спробувати знайти його могилу. Я розумію, що бабуся з дідом з тобою не хочуть розмовляти, але нам треба спробувати знайти самим – якось сказав Ігор.
Світлана розплакалася:
– Дякую, що ти в мене є!
Влітку, взявши відпустку, сім’я вирушила до міста, куди переїхали батьки Артема. Вже при в’їзді до міста Ігор зупинив машину:
– Дивися, який чудовий краєвид, давай, посидимо трохи біля річки.
Вони залишили машину, спустилися до річки, і посідали на розстелену на піску ковдру. Потік води у цьому місці був досить сильний, тому у воду краще не лізти.
Світлана та Ігор просто сиділи на піску і насолоджувалися краєвидом неймовірної краси.
– Чудово, так можна вічно сидіти – подумала про себе Світлана, – а де ж Іванко?
Озирнувшись назад, де Іванко щойно ловив метелика, Свєта не побачила дитину. Як за командою, обидва батьки підскочили на ноги.
– Іванко, Ваня, – кричали вони!
-Мамо, дивись, як я вмію!
Іванко стояв на краю урвища і стрибав на місці, зображуючи зайчика.
-Ваня, стій! Не стрибай!
Але дитина стрибала і стрибала. Пухкий ґрунт обсипався і малюк полетів униз. Німий крик завмер у горлі Світлани.
Вона тільки бачила, що за Іванком з обриву кинулася ще одна постать.
Ігор, не роздягаючись, теж кинувся в річку.
Через кілька хвилин він витяг на берег Іванка і знову кинувся в вируючий потік річки.
Світлана не знала, скільки часу пройшло, їй здавалося, що ціла вічність!
Нарешті, з’явився зовсім знесилений Ігор, тримаючи на руках хлопчика 15 років.
Поки Ігор, викликав швидку, Світлана відкачувала дитину. Давай, хлопче, все буде добре.
Нарешті хлопчик закашлявся і розплющив очі. Світлана від радості заплакала.
– Дякувати Богу, ти живий!
Хлопчика забрали на швидкій. А знесилені Світлана та Ігор ще довго сиділи на березі, обійнявши Іванка.
– А хлопчина герой. Така течія, а він навіть не замислюючись кинувся на допомогу. Він і сам ще малий – задумливо промовив Ігор.
– Так, дивовижний хлопчик, треба завтра до нього до лікарні зайти.
Практично у повному нервовому виснаженні Свєта, Ігор та Іванко дісталися готелю.
Усю ніч Свєта не могла заснути.
– Які очі були у цього хлопчика!
Світлана не могла зрозуміти, що було в очах дитини такого, що вона не могла спати.
Вранці, швидко поснідавши, вони помчали до лікарні. Молода медсестра вислухавши їх, сказала:
– А так ви до нашого вчорашнього героя? Ідіть за мною. Мишко, це до тебе, звернулася вона до хлопчика, що сидів на ліжку.
– Мішко?! – Світлана не вірила своїм вухам! – Ні, цього не може бути!
Ігор щось говорив хлопчику, але Світлана нічого не могла сказати, вона не могла очей відвести від обличчя дитини.
– Мишко, а де твої батьки? – Раптом запитала вона.
– Тата не стало, а мама мене покинула, я живу з бабусею та дідусем.
Світлана опустилася навколішки й заплакала:
– Вибач мені, синку! Я така винна перед тобою.
Хлопчик обережно погладив її по волоссю.
– Я тебе ніколи не пробачу, Свєта! – У дверях стояла Ганна Іванівна. – Ти покинула Мишка, тебе досі не хвилювало, коли він хворів, як він зростав. Ти його звинуватила у загибелі мого сина! А я не бачила в цьому вини дитини! Ти не кохала його! Я дала йому це кохання і за себе, і за тебе!
– Бабуся, будь ласка, не треба! Це моя мати? – запитав хлопчик. І по очах бабусі зрозумів, що так.
– Я буду намагатися полюбити тебе… – сказав він Світлані.
Ганна Іванівна так і не змогла пробачити Світлані. Вона не хоче її бачити. Мишко так і живе з бабусею і дідусем. Але бачитися дитині з матір’ю та братом вони не заважають!
– Ми з дідом невічні, у Мишка має бути сім’я – каже вона.
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
