– Мамо, я не хочу ні з ким знайомитись!
– Сонечко, для мене це дуже важливо! Прошу, зрозумій.
– Добре, але я не обіцяю, що буду приязною. Я все одно люблю тата!
– Тато завжди буде в наших серцях, люба, – мама поклала долоню собі на груди. – Його ніхто не замінить, і я навіть не намагаюся. Але життя продовжується, і я впевнена, що він хотів би, щоб ми рухалися вперед.
У Тані защипало очі. Це завжди траплялося, коли вона згадувала свого тата. Він пішов із життя, коли їй було лише десять.
Після трагедії мама кілька місяців поспіль ходила на цвинтар, довго сиділа біля надгробка, ніби розмовляючи з ним.
Але потім бабуся, та мамина найкраща подруга тітка Женя, провели з нею серйозну розмову, після чого її життя почало поступово налагоджуватися.
Таня давно помітила, що у мамі щось змінилося. Вона почала частіше посміхатися, затримуватися на роботі, але при цьому, завжди знаходила час для їхніх вечірніх розмов.
Ці хвилини перед сном Таня любила, хоч і вважала себе дорослою – адже їй уже цілих тринадцять років!
– Мамо, а ти приведеш цього…
– Миколу, – підказала мама.
– Так, Миколу. Він житиме з нами?
– Ні, він запропонував нам переїхати до нього. У нього просторий будинок, місця вистачить усім.
– Я не хочу їхати звідси…
– Давай поки не поспішатимемо з висновками. Розв’язуватимемо питання в міру їх надходження, добре?
– Гаразд.
– Тільки не «гаразд», а «так».
– Мамо, ну годі! – Таня засміялася. – Ти спеціально намагаєшся мене розвеселити.
– Привіт, Таню, – Микола простяг руку, і Таня мимоволі відзначила, наскільки вона велика та тепла.
– Добрий день. А як мені звертатися до вас?
– Як тобі буде зручніше.
– Ну, «дядько Коля» звучить дивно… Гадаю, просто Микола.
– Чудово, домовилися.
Він запросив їх у будинок. Просторий, затишний, оточений лісом, він здавався живим, сповненим теплої атмосфери.
– Таню, а ти любиш собак?
– Дуже! – Очі дівчинки спалахнули. Вона мріяла про собаку, але мама завжди говорила, що у квартирі тварині буде не комфортно.
– Тоді ходімо, покажу дещо. Поки що я закрив Пірата, але коли він звикне до тебе, ви точно станете друзями.
– Пірат? Чому таке ім’я?
– Ти глянь на його мордочку! Справжній бандит, лише чорної пов’язки не вистачає.
Таня засміялася. Справді, пес виглядав кумедно.
– Подивись, а я ненадовго відійду.
– Добре.
Микола пішов, а Таня залишилася біля вольєра.
– Привіт, Пірат. Ми потоваришуємо, правда?
Пес завиляв хвостом.
– Здається, ми з мамою затримаємось тут надовго…
Тим часом мама співала, нарізуючи овочі для салату.
– Кохана, – Микола підійшов, і обійняв її. – Думаю, я сподобався Тані. А ми так переймалися.
– Так, мені здається, вона прийняла тебе. Особливо, після знайомства з Піратом.
У цей момент Олена відчула справжнє щастя. Подруги часто скаржилися на примхливу поведінку дітей у підлітковому віці, але Таня завжди була спокійною, терплячою, та вдумливою.
Вони залишились у Миколи на ніч.
Перед сном мама зазирнула до кімнати доньки.
– Доню, не спиш?
– Ні, мамо, заходь. Тут так затишно! Подивися, як Микола підготувався! Навіть халат із капцями поклав, а на столі квіти.
– Так, він дуже хвилювався, хотів зробити тобі приємно.
– Мамо, та не варто так намагатися…
– Головне, скажи чесно: він тобі подобається?
– Мамо, найголовніше, щоб він подобався тобі. Але він, справді добрий. А ще мені подобається цей будинок. І Пірат.
– Звісно, я так і знала! Тільки дарма ти його годувала під столом.
– Він же лапочка!
– Гаразд, сонечко, лягай спати. День був довгим.
Вранці Таня подивилася на всі боки.
– Мамо, а де Микола?
– Він пішов на рибалку.
– Шкода, я б із ним пішла. Пам’ятаєш, тато брав нас із собою?
– Звісно, пам’ятаю…
За кілька тижнів Олена та Таня переїхали в новий будинок.
Вітчим виявився доброю, уважною людиною. Він допомагав із навчанням, радував їх приємними дрібницями, влаштовував вихідні на природі. Суботами вони гуляли лісом, або вирушали до річки.
Але одного разу Таня повернулася додому раніше, ніж зазвичай, і застала маму в сльозах.
– Мамо, що трапилося? Микола?
– Ні-ні, дочко, все гаразд…
У цей момент у будинок забіг Микола, захеканий від хвилювання.
– Таню, що трапилося? Оленко, чому ти плачеш?
– Сядьте, мені треба щось сказати.
Олена витерла сльози, та простягла чоловікові якийсь аркуш.
– Я нічого не розумію… Невиліковна хвороба? – голос Миколи був тихим, майже нечутним.
Вона ледь помітно кивнула.
– Мамо, матусю, – Таня не могла повірити у почуте.
За пів року хвороби мати змінилася до невпізнання, перетворившись на тінь самої себе. Лікування мало розпочатися у вересні, але її організм не витримав, і вона пішла раніше, ніж лікарі встигли щось зробити.
Після похорону на кухні залишилося лише троє – бабуся Наталія Іванівна, мати Олени, та Микола.
– Наталю Іванівно, якщо Таня захоче, я хотів би, щоб вона залишилася зі мною. Тут її школа, друзі… Переїжджати в інше місто для неї буде великим стресом.
– Миколо, вирішувати має тільки вона.
– Будь ласка… Я не переживу, якщо ви її заберете …
Таня стояла за дверима, слухаючи кожне слово.
– Бабуся, я згодна. Залишуся з Миколою.
Перші пів року вони не жили, а існували. Микола приходив із роботи, готував вечерю, допомагав Тані з уроками. На ній було прибирання, прання – звичайні домашні турботи.
– Таню, чому ти зовсім припинила виходити гуляти?
– Не хочу. Люди підозріло дивляться на мене, шепочуться за спиною. Говорять, що я залишилася жити з тобою через гроші. Їм не зрозуміти… Я просто хотіла зберегти друзів, але навіть найкращі відвернулися.
Миколі було боляче бачити її самотньою. Він робив усе можливе, щоб підтримати дівчинку, проводив з нею більше часу.
Перший Новий рік без мами вони накрили стіл удвох, налили газовану воду в келихи, й вперше за довгий час усміхнулися. Таня відчула, що цей будинок став для неї рідним.
– Таню, скоріше йди сюди! В нас гості!
На ґанку, притулившись один до одного, сиділо двоє кошенят.
– А Пірат їх не чіпатиме?
– Звісно, ні! Він любить кішок, у нього така особливість.
Так у Тані з’явилися нові турботи – тепер вона доглядала не лише собаку, а й маленьких пухнастих друзів.
Вступ в інститут пройшов легко. Микола та бабуся супроводжували Таню на іспити, підтримували її у моменти хвилювання, а коли прийшли результати, раділи разом із нею.
Після переїзду в місто Таня приїжджала до Миколи кожних вихідних.
На її весіллі вітчим ледве стримував емоції. Вона була сліпуче красивою в білій сукні – Оленка б пишалася дочкою.
Таня помітила, що Микола хвилюється, і, глянувши на чоловіка, спитала:
– Льоша, ти не будеш проти, якщо я потанцюю з Миколою?
– Звісно, ні.
Таня підійшла до вітчима, і запросила його на танець. Ведучий оголосив:
– А тепер особливий момент – танець батька та доньки.
Вони закружляли у плавних рухах.
– Батько та дочка? – Микола глянув на неї з подивом.
Таня посміхнулася.
– Так, адже ти для мене – справжнісінький тато.
– Справді?
– Звісно.
– Таню … Дякую тобі.
Сльози блиснули в очах Миколи. Він був із нею всі ці роки, дбав, підтримував, наставляв.
Коли у Тані з’явився первісток, а потім і другий син, Микола завжди приїжджав, щоб допомогти. Він доглядав онуків, грав із ними, влаштовував маленькі сімейні пригоди, дозволяючи молодим батькам іноді відпочити.
– Таню, я знаю, ви збиралися приїхати на вихідні, але я так скучив. Можна я заїду завтра?
– Звісно, тату!
Коли онуки гостювали в нього, він водив їх на рибалку, вчив розпалювати багаття, пояснював, як орієнтуватися у лісі. Вони його любили.
Микола влаштовував для них справжні квести – ховав записки із загадками по ділянці, а наприкінці всіх чекало щось смачне, приготовлене Танею.
Коли Микола захворів, Таня не відходила від нього ні на мить. Тримала за руку, казала, що все буде гаразд.
Йому здавалося, що перед ним не доросла сорокарічна жінка, а та маленька Тетянка, яка бігала босоніж по траві, грала з Піратом, танцювала під рок-музику…
– Дякую тобі, доню, за все.
– Тату, ну навіщо ти так кажеш? Це мені треба тобі дякувати.
– Ти й так кажеш мені це щодня.
– І ще багато років чутимеш.
– Дай боже…
Тієї ночі Миколи не стало.
Всі гості вже розійшлися, а Таня сиділа на цвинтарі.
– Дякую, що ти був поряд. Дякую, що ніколи не давав мені відчути, що ти не рідний. Ти замінив мені батька, маму, ти був усім.
Вона підвела голову до неба і шепнула:
– Приходь, бодай у снах, тату! Я дуже сумую…
