Кілька випадків, що сталися зі мною і особливо запам’яталися. У дитинстві часто бувало відчуття, що хтось стежить за мною, ховаючись за дверима кімнат, в темних кутках, під диваном. У темряві часто були відчуття, що хтось маленькими і волохатими ручками хапає мене за ноги і гладить по голові. Було страшнувато, але бабуся говорила: “Геть!”. І тут же все припинялося.
Якось раз, погладивши нашого кота, пішла через коридор на кухню. Раптом з гучним хрускотом вибухнула лампочка! Стало темно. Я побачила в глибині коридору чиїсь величезні, палаючі зеленим вогнем очі. За розміром вони були більше, ніж у кота рази в три. Майнула думка, що це наш кіт Мишка так вирішив мене налякати.
І тут з протилежного боку від цих очей вискочив наш кіт! Він понісся стрілою в напрямку цих страшних очей. Я заверещала від страху. Маленька ще була, років зо три-чотири.
Налетів наш Ведмедик на щось м’яке, і очі ці погасли. Почалася метушня в коридорі. На мій несамовитий крик прожогом примчала мама. Вона подумала, що кіт мене налякав. Але я бачила, як Мишка ганявся за кимось по коридору, він сам злякався за мене. Прийшла моя бабуся зі свічкою і стала розмовляти з кимось в коридорі. Хоча я там крім неї тоді більше нікого не бачила. А кіт наш заспокоївся і пішов на свою лежанку спати.
Кілька років по тому прокидаюся якось від того, що диван піді мною підстрибує. Мені здалося, що я ще сплю, але тут з мене почала сповзати ковдра. І було відчуття, що хтось тягне її за кут.
Я схопила ковдру і почала її тягнути на себе, але цей хтось виявився спритнішим! Ковдра виявилася на підлозі. “Який дивний сон” – подумала я, лягла і закрила очі, думаючи прокинутися. Але не тут-то було!
Немов велика грудка шерсті, щось стрибнуло на мене. Ніяких лап я тоді не відчувала, просто була тяжкість на мені волохата. І стало раптово не вистачати повітря. Жах накотився! Я зрозуміла, що не сплю.
Майнула думка про домовика. І я, як мене вчила колись моя бабуся, запитала:
– Чи на добро або до худу?
– Ху-у-у … – почула я у відповідь.
Тяжкість зникла. Стало сумно. Я зрозуміла – до лиха. Нещастя трапиться! Через кілька днів померла моя бабуся.
Ще через кілька років, коли минуле трохи забулося, і настрій мій був напідпитку, розмірковувала я вголос за столом:
– Все-таки домовиків не буває. Якби вони були, я б їх бачила!
І вже зовсім осмілівши, кажу в простір:
– Гей, домовик! Якщо ти є, дай знак який! Кухоль, наприклад, посувай.
Нічого не трапилося.
“Ну ось, ніяких домовиків не буває!” – подумала я, і тут моя гуртка з чаєм повільно і вірно стала повзти до самого краю столу. Я витріщилася на неї, а кружка повзе і повзе! Ось вже зовсім близько від краю виявилася, я закричала:
– Не треба! Досить!
Страшно стало, а кружка все повзе. Я її хвать! Встигла. Ціла гуртка. І ніби думку чиюсь почула: “А все одно розіб’ється!”.
З тих пір я більше не сумніваюся в існуванні домовиків. А гуртка через тиждень-другий все-таки розбилася. Вискочила у мене з рук, ніби висмикнув її хто!
Було якось і таке інше. Включила я плитку, хотіла суп підігріти. Задзвонив телефон. Тоді ще мобільних не було. Пішла я в кімнату, розговорилася з подружкою. Не поспішаючи обговорили ми різні новини. Не кваплячись включила я телевізор, подивилася півгодинки. Подумала, що добре б чаю попити. Плитку-то я включила, а суп грітися не поставила!
Метеором я мчала на кухню, але плитка виявилася виключеною. Я точно пам’ятала, що включала її. Провела рукою по ній. Плитка була теплою. Тобто її хтось вимкнув! Але в той час, крім кота і мене, нікого вдома не було. Значить, домовик допоміг.
Було і таке. Відключили воду в будинку подружки моєї однієї. Вона прийшла до мене в гості, заодно і ванну прийняти. Сидимо з нею ми ввечері і чаї ганяємо. Раптом вона мені каже:
– А чого ти не сказала мені, що ще кота завела? І як твого другого кота звуть? Або це кішка?
Я здивувалася і кажу:
– Та немає у мене кішки. І другого кота я не заводила.
– Ось же, тільки що про мої ноги терся хтось. І хвіст чорний миготів.
Я озирнулася на диван. Там спав мій сірий (тоді у мене такий був) кіт.
– Так здалося тобі, – кажу подрузі своїй.
Вночі по ногах подружки хтось ходив. Вона думала, що це мій кіт і бурчала:
– Геть!
– Кому ти бриськаешь-то? – питаю її. – Мій котяра он, на сусідньому дивані спить. Він і справді там спав.
На ранок подружка сказала, що на неї хтось всю ніч з коридору дивився, і хтось по ногах топтався. І що більше з ночівлею не піде вона до мене ніколи. Пустун у мене домовик-то.
