У двір сільського будинку в’їхала розкішна іномарка. З неї, з цікавістю оглядаючи мальовничі околиці, вийшли далекі родичі Тоні.
– Якими долями? Не чекали на вас. Ви б хоч попередили про свій приїзд.
– То ми ж рідня. Які між нами можуть бути церемонії…
…Тоня піднялася сьогодні рано. Сонце тільки вставало, голосно кричали півні, сповіщаючи всьому світу про настання нового дня.
– Гришо, Гришо, вставай, час. Досить спати, – Тоня намагалася розбудити чоловіка.
– У-у… Рано ще. Дай поспати, – не розплющуючи очей, пробурчав він.
– Вставай, говорю. Треба до спеки картоплю прополоти. Вчора ж домовлялися! Заросла травою, скоро бадилля не буде видно.
Позіхнувши та потягнувшись від душі, Тоня пішла готувати сніданок. Нічого особливого – варені яйця, свіжий хрусткий хліб, який спекла вчора сама, вершки до чаю та свій, домашній, сир.
Тоня та Григорій тримали курочок та козу Машку. У них був великий город, де вони, як і всі в селі, вирощували овочі.
Огірки та помідори, капусту та перець, кабачки та баклажани, моркву та буряки – все було у них на городі. Неподалік річки розташовувалася велика ділянка землі, де подружжя садило картоплю і гарбузи.
Роботи у дворі та на городі було багато. Але вони звикли з дитинства до важкої фізичної праці, яка не тільки забезпечувала їх продуктами на весь рік, а й приносила задоволення. А чому б і не попрацювати на повну силу, поки молодий і здоровий.
Діти – син та донька – виросли, закінчили школу та пурхнули від батьків до обласного міста. Тоня пишалася дітьми.
Обидва вступили в інститут, вчилися добре, вже підробляли потихеньку, щоб не тягнути з батьків гроші. У гості приїжджали не часто, але все ж таки батька з матір’ю не забували. І на тому дякувати.
– А що, Оленка не збирається приїхати на вихідні? Начебто обіцяла? – наливаючи собі міцного чаю, спитав Григорій. – Ваську я і не чекаю, дуже важливий став, як вихідні, так у нього робота. А донечка повинна приїхати.
– Ой, не знаю, Гришо. Адже у них то одне, то інше. Оленка казала, що на весілля начебто зібралася цієї суботи, до одногрупниці своєї. Тож ти щось наплутав. Не приїде. Може, наступними вихідними з’явиться.
– Наплутав, не наплутав, а чекатиму. Дочка обіцяла мені, – промовив він з легкою образою в голосі.
Вони впоралися до сильної спеки. О десятій годині вже повернулися додому, спітнілі та розпалені від інтенсивної праці. Та й не стільки саме виполювання напружувало, скільки набридливі мошки, що липнули до тіла й обличчя.
– Ну тепер можна зі спокійною душею відпочити, прийнявши прохолодний душ.
Григорій так і вчинив, а потім пішов у спальню досипати – вихідний же. На роботу сьогодні не йти, а в таку спеку вся робота по дому тільки рано-вранці та пізно ввечері.
Тоня пішла на кухню готувати обід. Хоча в таку спеку і їсти особливо не хотілося. Вона вирішила приготувати холодник з кваском, який завжди робила сама, покупного не визнавала. А також посмажити карасиків, яких днями Григорій наловив у місцевій річечці.
Раптом Тоня почула, як на подвір’ї сигналить машина.
– Хто це до нас? Невже Оленка все ж таки приїхала? Та з ким це вона, щось не зрозумію? – промовила сама собі Тоня, визираючи у вікно.
У двір в’їхала незнайома іномарка із затонованим склом. Того, хто сидів усередині, не було видно.
Знявши фартух, жінка поспішила з дому, щоб дізнатися, хто до них завітав.
З автомобіля стали виходити гості, що приїхали. З радісними вигуками вітань один за одним перед очима Тоні з’являлися далекі родичі, яких вона востаннє бачила десять років тому на весіллі у свого молодшого брата Петра.
Тоня навіть не всіх пам’ятала по іменах, бо бачилися вони рідко, та й спорідненість була не найближча.
– Привіт, Тоню! Раді тебе бачити в доброму здоров’ї! – Промовила двоюрідна сестра батька, тітка Ганна. – А де Григорій, дітки ваші?
– Привіт, сестричко! Цвітеш та пахнеш! Ось що означає – жити на свіжому повітрі та харчуватися лише натуральними продуктами! – обіймаючи злегка розгублену господиню, промовив Веня, син тітки Ганни, троюрідний брат Антоніни.
– Привіт! Дуже рада тебе знову побачити, – наступною на черзі була дружина Веніаміна, імені якої Тоня не пам’ятала.
Слідом за Венею та його дружиною з машини з’явилися їхні діти – хлопчик та дівчинка.
– Ось так зустріч! А ми й не чекали на гостей, – розгублено промовила Тоня. – Чого ж ви не попередили, що приїдете? Нас і вдома могло не бути. Пішли б на далекий город і все.
– Ой, та куди ви подінетесь зі свого села? Тим більше сьогодні субота, вихідний. То де Григорій твій? Вдома він? Що ж не зустрічає гостей? – Здивувалася тітка.
– Вдома, відпочиває, рано сьогодні встали з ним. Картоплю пололи.
– А діти ваші де? – поцікавився Веня. – Ми своїх привезли, щоб вони тут разом розважалися.
– Наші діти вже виросли давно. У місті живуть, освіту вищу здобувають, – посміхнувшись, промовила господиня.
– Та ну? Потрібно ж, як чужі діти швидко ростуть! А я думав, що вони ще підлітки.
– Ну що, господине, зустрічай гостей, – натякнула тітка на те, що настав час уже і в будинок пройти.
– А ви до нас надовго чи проїздом? До батьків коли поїдете? – Запитала Тоня, якій потрібно було зрозуміти, як планувати сьогоднішній день.
Вона була впевнена, що вся ця компанія приїхала до її батьків, і тітка обов’язково захоче побачити свого двоюрідного брата, батька Антоніни.
– Ні, до батьків твоїх сьогодні не поїдемо. Втомились у дорозі, виїхали рано. Так що ти нас погодуєш? І ми відпочити б хотіли після.
Тоня трохи розгубилася. Виходило, що ночувати гості зібралися сьогодні в них. Ну що ж, не вперше їм гостей непроханих зустрічати. Досвід є.
На шум і гам зі спальні вийшов заспаний Григорій.
– А, от і господар! Зустрічай гостей! – закричав Веня.
Всі дружно посідали за накритий Тонею стіл. Холодник і смажені карасики пішли на ура. Не гидували гості й вареними яйцями, що залишилися зі сніданку, і домашнім сиром, і сметанкою з сільським хлібцем.
– Боже, як все смачно! Натурпродукти – найкорисніше для здоров’я! – захоплювався Веня, наминаючи за обидві щоки частування. – Все-таки, мамо, ти мала рацію, коли запропонувала нам свою відпустку провести тут.
– У сенсі? Ви приїхали до нас на всю відпустку? – Збентежився Григорій.
– Ну так, за старою доброю традицією. Ми коли ще Веня був маленьким, з моїм покійним чоловіком сюди постійно приїжджали на літо.
– Такий час чудовий був, – мрійливо сказала тітка. – А тепер ось до вас приїхали – ваш будинок більше, ніж у батьків. Та й нас тепер побільшало.
– А попередити хіба не треба було про свій приїзд? – прямо запитав Григорій.
– Ой, ну що вас попереджати? Ми ж усі свої, рідні, як-не-як. Прийомів урочистих не чекаємо. Не виженете ви нас? – Тітка мило посміхнулася.
– Ви можете пройти до зали, я там зараз розкладу диван. Діти нехай у кімнату наших дітей ідуть. Там навіть іграшки залишилися деякі на згадку, – Тоня спробувала згладити ситуацію, побачивши, як нервує Григорій.
– Ой, дякую, Тоню. А дітям нічого не треба. Які іграшки – вони з телефонів не вилазять.
– Я не зрозумів, що це за справи? Яка, на фіг, відпустка? Вони нічого не поплутали? Тут не санаторій та не безплатний готель! – обурювався Григорій, коли гості пішли відпочивати.
– Та ти так не нервуйся. Я дещо придумала. Ми їх швидко додому спровадимо, – усміхаючись до чоловіка, відповідала Тоня.
Відпочивши після дороги, трохи рум’яні та розморені після сну гості вийшли до господарів, які вже працювали у дворі.
– Ой, а що це ви робите? – здивовано спитала дружина Вені.
– А це ми глину для сарайчика замішуємо, – старанно працюючи ногами в кориті, сказала Тоня.
– А з чого ж вона складається, що так смердить? – вирішив уточнити Веня, гидливо смикаючи носом.
– З гною, соломи та глини. Давайте переодягайтеся, допомагатимете нам, – посміхаючись, сказала господиня.
– Спочатку місити допоможете, а потім і мазати стіни. Дуже до речі ви приїхали – нам на допомогу.
– Ну ні! Мене звільніть! – примхливо сказала дружина Вені.
– Як тебе звати, я забула? – Запитала в неї Тоня.
– Віолетта!
– Так ось, Віолетто. У нас так – хто не працює, той не їсть. Іди тоді в хлів, там Григорій курку зарубав. Обшпариш її окропом і общипаєш. Увечері локшину зваримо, – продовжувала Тоня.
– Що? Я курку щипати повинна? Та ти що? Я такого у житті ніколи не робила і зараз не буду! Гидота яка! – Жінка Вені мало не плакала.
– Нічого, я обскубаю, – зголосилася тітка, яка теж з деяким побоюванням поглядала на корито з гноєм та глиною.
– Ну, а тобі, Віолетто, ми теж роботу знайдемо. До душі, – суворо промовив Григорій, що підійшов. Він тримав у руках обезголовлену курку, з якої капали червоні краплі.
– Яку? – з явним побоюванням поглядаючи на тушку птаха, сказала Віолетта.
– Огірки та капусту поливатимеш одним секретним настоєм. Ходімо, я все покажу.
Григорій підвів Віолетту до бочки, в якій настоювався залитий водою курячий послід.
– Ти знаєш, кращого добрива для овочів і придумати не можна, – відкриваючи кришку з місткості зі смердючою рідиною і посміхаючись, сказав Григорій.
– Тільки потрібно дотримуватися суворого дозування. Береш ось цей ківшик і в кожне відро з водою додаєш цього чудового настою. Зрозуміла?
– Господи, що ж у вас тут все так смердить! – Закриваючи ніс рукою, пробелькотіла гостя.
– Натуральні продукти, безвідходне виробництво, – серйозно відповів Григорій.
– Веню, Веню, може, ти цим займешся? – В надії прокричала Віолетта.
В цей час Веніамін вже допомагав Тоні мазати стіни сарайчика. Виходило в нього це погано, тому що по всьому було видно, що він перебуває в легкому збентеженні від того, що відбувається. Та й досвіду в цій справі в нього не було жодного.
– Так, треба комусь із Машкою сходити на далеку галявину. Нехай коза трави пощипає свіженької. Щоправда, там мошки та комарі. Ну, я думаю, що вас це не злякає, – сказала Тоня, дивлячись на своїх гостей. – Ну хто з вас сміливий?
– Я піду курку варити, – дуже швидко відповіла тітка. – Вже майже дощипала її.
– Не забудьте її спочатку випатрати, тітко, – зауважив Григорій.
– Я не зможу нікуди піти. Тим паче з козою! Мені треба терміново помитися, від мене смердить курячим послідом, – ледве не плачучи, промовила Віолетта, що тільки-но повернулася з городу.
– Ні, ні, митися рано. Потрібно ще в сараї у курочок прибратися. Та й решту городу полити – помідори, буряки, морква, перчик, – роздавала Тоня завдання праворуч і ліворуч. – Приїхали в село – будьте ласкаві працювати. Тут у нас так – відпочивати ніколи.
Увечері за вечерею, коли втомлені й трохи зажурені гості сьорбали ароматний супчик зі свіжої курочки, Тоня знайомила їх із планами наступного дня.
– З ранку встанемо, поки сонечко ще не прокинулося, підемо на далекий город, де в нас картопля посаджена.
– Ми її сьогодні пропололи, тепер лишилося гарбуз від трави звільнити. Ну і картоплю підгорнути. Там небагато, десять соток загалом.
– Що зробити з картоплею? – Веня навіть їсти припинив.
– Підгортати треба, щоб бульби великі сформувалися. Землю до кущиків пригрібати, як дитині пояснювала йому Тоня. – Ось завтра всі разом цим і займемося.
– А потім, після обіду, треба буде паркан пофарбувати та дров наколоти, – додав Григорій. – Так, і трави ще накосити. Веніамін, ти, сподіваюся, косу хоч раз у руках тримав?
– Газонокосарку? – уточнив Веня.
– Ні, любий мій, косу! Справжню, дідівську. Ну, нічого, я тебе навчу, – пообіцяв Григорій.
Гості мовчали. Відпочинок, той, про який вони мріяли, перетворювався на важкі трудові будні. Не про таке вони мріяли, прямуючи сюди.
– Ти знаєш, ми завтра з ранку, швидше за все, поїдемо до твоїх батьків. Їх теж відвідати треба. А потім уже й додому, – невесело сказала тітка, дивлячись на Тоню.
– Додому? – Здивувалася та. – То ви ж планували відпустку у нас провести?
– Та що ти? Яка відпустка? Ми ж пожартували, – одразу знайшлася вона.
– Так, так, ми жартували. Додому треба, справ стільки. Побачились і добре, – підтримав матір Веніамін.
– Так, і мене на роботу терміново викликають, – додала до вже сказаного Віолетта.
Антоніна та Григорій лише переглянулися, підморгнувши один одному.
– Ну от так краще буде.
А непроханих гостей і надалі чекатиме лише така шана. Недарма ж кажуть, що прийшли непрохані, то й підуть не кохані…
Ось такий відпочинок видався в селі! Як вам такий прийом? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки! Щоб не пропустити нові публікації, підписуйтеся на сторінку!
