– Невже ми це зробили? – Іван поставив важку коробку та оглянув просторий передпокій, очі його сяяли від захоплення.
Катя привалилася до одвірка, все ще не вірячи, що ця квартира тепер їхня. Квартира у центрі міста, високі стелі, великі вікна. Вони збирали п’ять років, відмовляли собі у всьому. І ось, їхня мрія здійснилася.
– Мамо, я вибираю кімнату з балконом! – долинув звідкись із глибини квартири голос восьмирічної Маші.
– Ще чого, я її перший побачив! – одразу обізвався десятирічний Даня.
По кімнатах загуркотіли кроки, заляскали двері, дитячий сміх і крики змішалися з луною, що гуляла серед голих стін. Катя посміхнулася, дивлячись, як чоловік затягує чергову коробку, і раптом краєм ока вловила рух.
Сусідські двері повільно відчинилися зі скрипом, і на порозі з’явилася жінка похилого віку. Невисока, худа, з сивим волоссям стягнуте в тугий пучок, губи підібгані так, ніби давно розучилися посміхатися. Важкий оцінювальний погляд ковзнув спочатку по Каті, потім по коробках в коридорі.
– Молоді люди, – почала жінка несподівано звучним голосом, що заповнив майданчик, – у нас у будинку не заведено так галасувати. Тут мешкають пристойні люди.
Катя мимоволі випросталась, відчуваючи себе школяркою, спійманою на якійсь провині.
– Звичайно, вибачте, – квапливо кивнула вона. – Ми зараз їх вгамуємо. Діти просто радіють новій квартирі…
– Дітей треба виховувати, – обірвала її сусідка, навіть не дивлячись у вічі.
Її погляд уперся в коробки, в скотч, що відклеюється, в дитячі кросівки, що вивалилися з сумки.
– А це що таке? Бруд розводите, сміття залишаєте.
– Ми всі приберемо, – почала Катя, але сусідка не слухала.
– Весь під’їзд потім вимиєте! Щоб і сліду вашого бруду не залишилося, – стара нарешті подивилася прямо на Катю.
– Вибачте, – за плечем Катерини з’явився Іван. – Але ми самі розберемося. У чужих порадах не потребуємо!
Тонкі губи сусідки скривилися, очі звузилися.
– Подивимося, – прошипіла вона, – що за люди до нас у будинок в’їхали. Подивимося.
Двері зачинилися з несподіваним гуркотом. Катя та Іван переглянулись.
– Ну, – видихнув Іван, – от і познайомились із сусідкою.
Катя відчула, як радість від переїзду починає меркнути. У глибині квартири діти сміялися, не підозрюючи про те, що сталося на порозі. Але Катя вже зрозуміла: із сусідами їм, здається, не пощастило зовсім.
Катя стояла у дверях вітальні та дивилася, як Іван утретє рухає диван до вікна. Діти нарешті вгамувалися, розійшлися по своїх кімнатах, і квартира поступово починала бути схожою на житло, а не на склад коробок та меблів.
– Може, трохи лівіше? – Катя схилила голову, намагаючись уявити, як це виглядатиме з ще не повішеними шторами.
– Катю, якщо ти змусиш мене рухати диван ще раз, я просто залишу його посеред кімнати й назву це сучасним мистецтвом, – простогнав Іван, але в очах чоловіка танцювали смішинки.
Вони тільки влаштувалися на дивані, діти розляглися на підлозі перед телевізором, коли різкий стукіт перервав веселу музику мультфільму. Катя перезирнулася з Іваном і пішла відчиняти.
На порозі стояла сусідка. На її обличчі легко читалося глибоке невдоволення.
– Чим можу допомогти? – Запитала Катя, намагаючись говорити привітно.
– Припиніть негайно шуміти, – заявила стара. – Це нестерпно!
Катя глянула на годинник і відчула легке задоволення.
– Зараз п’ята вечора. По закону ми маємо право шуміти до одинадцятої.
– Закон! – виплюнула сусідка. – Я живу у цьому будинку десять років. Десять років тиші та спокою! А тепер ви приїхали сюди зі своїми нащадками та шумом.
– Ми дотримуватимемося законів цієї країни, – перервала її Катя, відчуваючи, що терпіння закінчується, – а не особистих правил сусідів.
Вона зачинила двері, не давши жінці відповісти. Серце калатало від суміші злості та урочистості.
Вони ледве встигли знову влаштуватися на дивані, коли квартира поринула у темряву. Телевізор замовк на півслові, холодильник припинив гудіти, і Катя злякано скрикнула.
– Що таке? – Іван схопив телефон, увімкнув ліхтарик і попрямував до дверей.
Катя вийшла за ним у під’їзд, і там, у яскравому промені світла, стояла сусідка. Її рука щойно відсмикнулася від відкритого електрощитка, а на обличчі застигла переможна усмішка.
– Що ви зробили? – голос Івана пролунав по сходовій клітці.
– Я навчу вас, – відповіла стара. – Навчитеся жити за моїми правилами, так чи інакше.
Вона зникла у своїй квартирі, перш ніж вони встигли щось сказати…
Далі розпочалася справжня побутова баталія. Катя приходила додому і знаходила вічко дверей заліплене жуйкою. Дверний дзвінок перестав працювати – дроти хтось перерізав.
Електрика вирубувалася в найневідповідніші моменти: під час готування вечері, коли діти робили уроки, коли Катя мала робочі відеодзвінки.
І Катя, попри здоровий глузд, почала давати відсіч. Вмикала музику трохи голосніше, знаючи, яка стіна межує із сусідською квартирою.
Дозволяла дітям бігати коридором, не обсмикуючи їх. Коли стара скаржилася, Катя відповідала своїм списком претензій, щоразу підвищуючи голос.
Це було дріб’язково, і Катя це розуміла. Але щось у цій жінці, у її постійній, виснажливій ворожості, розбудило впертість, про яку вона й не підозрювала.
Вони поверталися з магазину, навантажені пакетами, і дійшли до тамбура, що відокремлював їхню квартиру та сусідню від майданчика. Іван переклав пакети в одну руку і потягнувся за ключами.
Ключ увійшов до замку, але не обернувся.
– Що за… – Іван спробував знову, посмикав ключ, вийняв і вставив назад. Нічого.
– Вань, що таке? – Катя опустила пакети, холодіючи від поганого передчуття.
– Ключ не підходить.
Вони стояли біля замкнених дверей і дивилися один на одного з недовірою. Потім Катя натиснула на сусідський дзвінок, утримуючи його довше, ніж слід.
Двері повільно відчинилися. Сусідка стояла у квітчастому халаті й виглядала цілком задоволеною.
– Чому наш ключ не підходить? – різко спитала Катя.
– Я поміняла замок на дверях тамбура, – оголосила сусідка.
– Ви не можете так робити! – Іван ступив уперед. – Ви не можете заблокувати нам доступ до квартири!
– Можу і буду, – спокійно відповіла сусідка. – Поки не навчитеся поводитися, як цивілізовані люди, я вирішую, коли ви входите та виходите.
– А якщо й далі порушуватимете мої правила… – вона витримала паузу, смакуючи момент, – просто не випущу вас зовсім. І навіть не думайте міняти замки, інакше я вам зіпсую двері! Ви взагалі додому потрапити не зможете!
Обличчя Івана налилося фарбою, руки стиснулися в кулаки. Катя схопила його за лікоть, не даючи ступити ще кроку до сусідки.
– Ваня, додому! Швидко.
Вона втягла його у квартиру і зачинила двері, відсікаючи знущальний сміх із тамбура. Іван заметався по коридору.
– Це безумство, Катю! Повне беззаконня! Вона поміняла замок на спільних дверях, тримає нас під замком!
– Знаю, – тихо відповіла Катя, притулившись до стіни.
– Треба щось зробити, пояснити їй, треба…
– Ваню, – Катя перехопила його руку. – Дай мені розібратися. Ти ж бачиш, що у неї з головою не все гаразд. Будеш кричати, тільки роздратуєш її.
Іван зупинився і глянув на дружину з недовірою.
– Розібратися? Та вона нас замкнула!
Усередині в Каті щось здригнулося. Тижні принижень, дрібних сутичок, нескінченних причіпок. Досить. Замок став останньою краплею.
– Просто довірся мені. І не втручайся.
Наступного ранку, коли Іван пішов на роботу, а діти – до школи, Катя сиділа в тиші з філіжанкою кави. Напередодні вона зробила кілька дзвінків, покопалася в інтернеті, надіслала кілька листів. Тепер лишалося чекати.
Близько десяти пролунав крик…
– Ви не маєте права! Це мої двері! Я сама за них платила!
Катя відставила кухоль та вийшла в коридор. На майданчику двоє робітників у помаранчевих жилетах знімали двері тамбура з петель, а сусідка металася навколо них у халаті.
– Це приватна власність! Я викличу поліцію!
Один із робітників навіть не відірвався від шурупокрута.
– Викликайте. Ми тут за вказівкою.
Сусідка різко обернулася і вп’ялася поглядом у Катю.
– Це ти! Твоїх рук справа!
Катя посміхнулася і спокійно кивнула.
– Я просто попросила житлову інспекцію перевірити, чи законно встановлені ці двері. Виявилося – ні. Порушення пожежної безпеки. До цього ставляться серйозно.
– Громадяночко, – втрутився другий робітник, звалюючи двері на візок, – не хочете штраф зверху – дайте нам працювати.
Сусідка беззвучно відкривала і затуляла рота, обличчя наливалося буряковим кольором. Робітники покотили двері до сходів, і тамбур знову став просто майданчиком – спільним, нічиїм.
Катя зробила крок вперед.
– Я хотіла вирішити все мирно, – сказала вона сусідці. – Не хотіла доводити до цього. Але ви не лишили мені вибору.
– Ви зобов’язані дотримуватись правил! – верещала сусідка. – Мої правила! Я тут уже живу…
– Мені байдуже, скільки ви тут живете. – Катя не підвищила голос. – Ви нам ніхто. Не господиня, не родичка, взагалі ніхто, порожнє місце. Просто сусідка. І ми ніколи не виконуватимемо ваших наказів.
Обличчя старої перекосилося від безсилої злості.
– Сьогодні я встановлю відеокамеру, – продовжила Катя. – І якщо ви знову чіпатимете нашу власність – переріжете дроти або полізете в щиток, – запис я віднесу до поліції. Ми зрозуміли одне одного?
Вона не чекала відповіді, а повернулася до своєї квартири.
Перший тиждень Катя переглядала записи щодня. Сусідка підходила до їхніх дверей, стояла, смикаючи руки, беззвучно ворушила губами. Але нічого не чіпала. Стояла, голосно пирхала і йшла до себе.
Якось увечері Катя визирнула надвір і завмерла. Сусідка вичитувала дітей за гучну гру. Погрожувала їм гачкуватим пальцем, а її верескливий голос пробивався навіть на їхній поверх.
І Катя раптом зрозуміла. Цій жінці не потрібні тиша, порядок чи повага. Їй потрібний конфлікт. Потрібен недруг, на якого можна кричати, який реагуватиме на її нескінченні претензії. Без цього, схоже, їхня сусідка просто жити не може.
Катя зачинила вікно. Вона виграла цю сутичку, поставила сусідку на місце. Тепер їй доведеться шукати конфлікт в іншому місці. Можливо, хтось інший буде не таким терплячим, та викличе поліцію, – дай Боже…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
