– Припиняй випендрюватися, Красько! Незручно на візку одному в будинку без ліфта і пандусів жити, – у звичній грубуватій манері відрізала медсестра, – то що, поїдеш до мене?

Костянтин сидів у інвалідному візку і дивився крізь запилене скло на вулицю. Йому не пощастило: вікно лікарняної палати виходило у внутрішній двір лікарні, де було розбито затишний сквер з крамничками та квітниками, але майже не було людей.

До того ж стояла зима, і пацієнти рідко виходили тепер на прогулянку. Костя лежав у палаті один. Тиждень тому його сусіда Юрку Тимохіна виписали додому, і з того часу йому стало зовсім тужливо.

Тимохін був хлопцем товариським, веселим і знав мільйон різних історій, які неодмінно розповідав в особах, як справжній актор. Він і був актором – навчався у театральному на третьому курсі.

Коротко кажучи, скучати в компанії з Юрком було неможливо. Крім того, до нього щодня приходила мама, приносила дуже смачну випічку, фрукти, солодощі, якими сусід щедро ділився з Костею.

Разом із Юрою з палати ніби зник якийсь домашній затишок, і тепер Костик почував себе, як ніколи самотнім і нікому не потрібним.

Сумні думки хлопця перервала медсестра, що увійшла. Поглянувши на неї, він засмутився ще більше: уколи ставити з’явилася не симпатична молоденька Даша, а вічно похмура і ніби завжди чимось незадоволена Людмила Аркадіївна.

За два місяці, проведені в лікарні, Костя жодного разу не бачив, щоб вона сміялася чи хоча б усміхалася.

І голос у Людмили Аркадіївни відповідав виразу її обличчя: різкий, грубуватий, – неприємний, одним словом.

– Ну, чого розсівся, Красько? Марш в ліжко! – гаркнула Людмила Аркадіївна, тримаючи напоготові наповнений ліками шприц.

Костик зневірено зітхнув, покірно розвернув крісло і доїхав до ліжка. Людмила Аркадіївна спритним рухом допомогла йому прийняти горизонтальне положення і так само спритно перекинула животом униз.

– Штани знімай, – скомандував вона, Костя слухняно підкорився і… нічого не відчув. Ін’єкції Людмила Аркадіївна ставила майстерно, і за це Костик щоразу подумки їй дякував.

– Цікаво, скільки їй років? – думав хлопець, дивлячись на медсестру, яка тепер зосереджено промацувала вену на його худорлявій руці, – мабуть, уже пенсіонерка. Пенсія маленька, доводиться працювати, тому вона і зла така.

Тим часом Людмила Аркадіївна нарешті ввела тонку голку, змусивши його лише злегка скривитися.

– Ну все, Красько, закінчили. Лікар заходив сьогодні? – несподівано спитала вона, уже збираючись іти.

– Ні, ще, – похитав головою Костя, – може, пізніше зайде…

– Ну, чекай. І біля вікна не сиди – продує, і так дохлий, як вобла, – сказала Людмила Аркадіївна і вийшла з палати.

Костик хотів було образитися, але не міг: у словах медсестри, крізь властиву їй грубуватість і якусь ніжну прямоту, як йому здавалося, проступала турбота. Нехай навіть така, адже він не знав жодної…

Костик – сирота. Батьки загинули, коли йому було чотири роки. У їхньому сільському будинку сталася страшна пожежа, і Костик був єдиним, кому вдалося вижити.

Про цю подію йому нагадував опік на плечі та зап’ясток, що неправильно зрісся: мати, рятуючи синові життя, з останніх сил викинула його з розбитого вікна на вулицю, в кучугуру.

Вона встигла це зробити за хвилину до того, як звалився дах, що палав вогнем, поховавши під собою всю родину хлопчика.

Так Костя й опинився у дитячому будинку. Родичі в нього, звичайно, були, але чомусь ніхто з них не поспішав дати йому притулок.

Від матері Кості дістався м’який, поступливий характер, мрійливість і променисті зелені очі, а від батька – високий зріст, розгониста хода і талант до математики.

Він погано пам’ятав своїх батьків, і лише іноді в пам’яті спливали, як уривки кінострічки, якісь короткі епізоди його колишнього життя.

Ось він з мамою на якомусь сільському святі, сміється і махає яскравим прапорцем, а ось сидить у батька на плечах і відчуває на своїх щоках теплий літній вітерець.

Ще він пам’ятав великого рудого кота, якого звали чи то Мурзиком, чи то Барсиком… Окрім спогадів, у Кості більше нічого не залишилося: навіть альбом із сімейними фотографіями згорів у тій злощасній пожежі…

У лікарні його ніхто не відвідував – нема кому. Коли Кості виповнилося вісімнадцять, держава виділила йому велику світлу кімнату в гуртожитку, на четвертому поверсі.

Жити одному Кості подобалося, але часом знаходила така туга, що хоч плач. Згодом він звик до самотності й навіть виявив у ній свої плюси.

Але дитинство в дитбудинку часом давалося взнаки: дивлячись на дітей з батьками на дитячих майданчиках, у супермаркетах та й просто на вулицях міста, Костю долали гіркі, невеселі думки…

Після школи він хотів вступити до університету, але не зміг – забракло балів. Довелося піти в технікум. Там йому сподобалося, та й спеціальність припала до душі.

Тільки ось з одногрупниками стосунки не склалися, – тихий і замкнутий, Костя був їм не цікавий. Та й говорити з ними хлопцеві було особливо ні про що, адже він віддавав перевагу книгам та науковим журналам, а не бурхливим студентським розвагам та комп’ютерним іграм.

Щоправда, іноді вони розмовляли, але всі ці розмови були лише про навчання. Та ж історія була і з дівчатами. Його скромність і нетовариськість, на їх думку, не входила до чоловічих чеснот.

Бо завжди знаходилися більш рішучі та балакучі претенденти на їхню увагу. Крім того, у свої вісімнадцять з половиною Костя виглядав не старше шістнадцяти.

Досить швидко хлопець став такою собі «білою вороною» у групі, але це його, видно, анітрохи не бентежило.

Два місяці тому Костя, спізнюючись на заняття, щодуху мчав обмерзлим тротуаром і послизнувся в підземному переході, та настільки невдало, що зламав обидві ноги.

Переломи виявилися складними, гоїлися важко і болісно, ​​але останні пару тижнів стало краще. Костик сподівався, що його незабаром випишуть, але разом з цією надією прийшло і занепокоєння.

У будинку, де він жив, не було ліфта та пристосувань для візочників. А сидіти йому в інвалідному візку, зважаючи на все, ще довго…

Після обіду в палату прийшов Роман Абрамович, травматолог. Оглянувши його ноги та рентгенівські знімки, він виніс вердикт:

– Що ж, Костянтине, хочу вас порадувати: ваші переломи нарешті стали зростатися так, як їм належить. Думаю, за кілька тижнів встанете на милиці.

– Лежати вам тут більше немає сенсу, лікуватиметеся амбулаторно, в поліклініці. Десь за годину вам принесуть виписку і можете бути вільними. Вас хтось зустріне?

Костик мовчки кивнув головою.

– Чудово. Зараз покличу Людмилу, вона допоможе вам зібрати речі. Будьте здорові, Костянтине, і намагайтеся більше до нас не потрапляти.

– Я постараюся.

Лікар весело підморгнув і вийшов із палати, а Костя почав гарячково метикувати, як йому тепер бути. Його роздуми перервала Людмила Аркадіївна.

– Чого сидиш, Красько? Виписують же, – і вона подала йому рюкзак, що лежав під ліжком, – збирайся давай. Нині Петрівна прийде постіль міняти.

Костя склав у рюкзак свої нехитрі пожитки та помітив на собі уважний погляд медсестри.

– Ти навіщо лікареві збрехав? – спитала вона, трохи схиливши голову набік.

– Ви про що? – Костя зробив здивоване обличчя.

– Ти дурня не вмикай, Красько. Знаю, що за тобою ніхто не приїде. Як діставатимешся?

– Дістанусь якось, – буркнув Костя.

– Тобі ще, щонайменше, пів місяця своїми ногами не ходити. Як жити збираєшся?

– Розберуся, я ж не дитина.

Раптом Людмила Аркадіївна присіла на ліжко поруч із ним і зазирнула в обличчя.

– Костю, це, звичайно, може й не моя справа, але… з такими травмами тобі знадобиться допомога. Ти сам не зможеш. Не дуйся, я правду говорю, – м’яко сказала вона.

– Сам упораюсь.

– Не впораєшся. Я не перший рік у медицині. Чого ти сперечаєшся, як маленький? – Почала сердитися Людмила Аркадіївна.

– Навіть якщо й так, то ви до чого це мені кажете?

– А до того, що поживи ти поки що в мене. Я, правда, далеко живу за містом, зате ґанок – дві сходинки. І кімната є вільна. Як на ноги встанеш, то додому й повернешся. Я сама живу, чоловік давно покійний, а дітей бог не дав.

Костя оторопіло дивився на медсестру. Пожити в неї? Але ж вони чужі люди, та й Костя давно вже відвик сподіватися на когось, крім самого себе.

– Чого мовчиш? – спитала, насупившись, Людмила Аркадіївна.

– Це якось ніяково, та й взагалі… – промимрив він.

– Припиняй випендрюватися, Красько! Незручно на інвалідному візку одному в будинку без ліфта і пандусів жити, – у звичній грубуватій манері відрізала медсестра, – то що, поїдеш до мене?

Костя вагався. З одного боку, жити в абсолютно сторонньої йому людини було і справді якось ніяково, а з іншого – він й справді, ще нескоро зможе ходити, та й Людмила Аркадіївна начебто не така вже й чужа…

Тільки зараз він почав усвідомлювати, що всі ці місяці вона по-своєму турбувалася і дбала про нього… “тюфтелі сьогодні”, “вікно зачини, давно температури не було?”, “так, ану швидко їж сир, у ньому кальцій, тобі корисно буде”, – раз по раз лунало в його палаті.

Ось і зараз вона, єдина в цілому світі, була готова прийти йому на допомогу.

– Я згоден, – нарешті промовив він, – тільки грошей у мене немає… Стипендія не скоро ще.

Людмила Аркадіївна, уперши руку в бік, подивилася на нього з подивом, знову насупилась і з образою в голосі вимовила:

– Красько, ти у своєму розумі? Думаєш, я за гроші тебе до себе жити запрошую? Жаль мені тебе, от і все!

– Я просто думав … – почав було Костя, але затнувся на півслові, – вибачте, я не хотів вас образити.

– Я не уразлива. Поїхали в сестринську, посидиш там поки, – скомандувала його благодійниця, – скоро моя зміна скінчиться, і поїдемо.

Людмила Аркадіївна жила в маленькому, акуратному будиночку з вузькими вікнами в гарних різьблених лиштвах. Усередині будинку було дві невеликі затишні кімнати, в одній із яких і оселився Костик.

Перші дні він дуже соромився, з кімнати майже не виїжджав і вкотре намагався не турбувати господиню будинку своїми проханнями.

Помітивши це, літня медсестра висловилася прямо:

– Ти припиняй соромитися. Що треба, проси, ти ж не в гостях.

Насправді йому подобалося тут: снігові кучугури за маленькими вікнами, веселий тріск полін у печі, аромат смачної домашньої їжі – все це нагадувало йому власний будинок і таке далеке, щасливе дитинство…

Минали дні. У минулому залишився інвалідний візок, а потім і милиці. Настав час повертатися в місто.

Після чергового візиту в поліклініку, Костя, трохи накульгуючи, йшов поруч із Людмилою Аркадіївною та ділився планами на найближчі дні:

– Треба іспити тепер складати, заліки. Стільки часу загубив, просто кошмар. А академічний брати не хочеться.

– А ти візьми, – казала Людмила Аркадіївна, – нікуди твій технікум не дінеться. Почнеш бігати зараз, як оглашенний, а тобі що лікар сказав? Зменшити тимчасово навантаження на ноги!

За минулі тижні вони дуже зблизилися. І Костя все частіше ловив себе на думці, що не хоче покидати цей затишний будинок і цю нескінченно добру і таку рідну жінку.

Вона стала для нього, сироти з дитбудинку, другою матір’ю, але Кості не вистачало духу в цьому зізнатися не тільки їй, а й собі самому.

Наступного дня Костя збирав речі. У пошуках зарядки від телефону він озирнувся на всі боки й завмер: на порозі його кімнати стояла Людмила Аркадіївна і плакала. Костя, підкоряючись якомусь невідомому пориву, ступив до неї й міцно обійняв.

– Може, залишишся, Костю? – прошепотіла вона крізь сльози, – як я без тебе буду…

І він лишився. І через кілька років Людмила Аркадіївна посіла почесне місце матері нареченого за столом на весіллі Костянтина.

А ще через рік прийняла вона в лікарні з рук названого сина новонароджену внучку, яку нарекли на честь бабусі – Людмилою…

Як вам вчинок Людмили Аркадіївни? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!