Ти вічно спиш чи з дітьми возишся! Ось у Сергія з Оленкою все чудово, він учора розповідав… — Мені начхати на Сергія з Оленкою! — Катя схопилася, перекинувши стілець. — У них одна дитина і бабуся-помічниця живе поруч!

— Два вечори на тиждень, Микито! Усього два вечори я просила для себе! — Катя жбурнула мокрий рушник у кошик з білизною. — І ти протримався цілих три тижні!

— А що я такого зробив? Пішов із Дімкою в бар, подумаєш! — Микита демонстративно гортав стрічку в телефоні, навіть не вшанувавши дружину поглядом. — У нього, між іншим, день народження був.

— День народження був минулого четверга. Ти тоді теж пішов.

— Ну святкували ще раз, з іншою компанією. Ти ж усе одно спиш до дев’ятої вечора.

Катя різко повернулася, очі спалахнули від образи. У її погляді промайнув біль — той самий, що накопичувався місяцями, немов краплі води в переповненій посудині.

За три місяці до цієї розмови Катя сиділа на тій самій кухні, механічно помішуючи суп, що остигав. Молодший син, трирічний Артем, щойно заснув після виснажливої години заколисувань — малюк хворів і вередував весь день. Восьмирічна Ліза робила уроки у своїй кімнаті, час від часу вибігаючи з питаннями з математики. На кухонному годиннику стрілки показували пів на десяту вечора.

— Привіт, — Микита зайшов, поставив портфель біля дверей і кинув ключі на стіл із характерним дзенькотом. — Є що поїсти?

— У холодильнику котлети. Розігрій сам, я щойно сіла.

— Знову котлети? Третій день поспіль.

Катя підняла почервонілі від втоми очі, в яких читався безмовний відчай.

— Готуй сам тоді. У мене сьогодні було дві зміни в поліклініці, потім забрала дітей із дитячого садка та школи, уроки з Лізою, купання Артема, вкладання спати…

— Я теж працюю, між іншим! — Микита з роздратуванням грюкнув дверцятами холодильника. — Тільки-но приходжу додому, а дружина як зомбі ходить. Коли ми останній раз… ну, ти розумієш?

— Серйозно? Ти зараз про це?

— А коли мені про це говорити? Ти вічно спиш чи з дітьми возишся! Ось у Сергія з Оленкою все чудово, він учора розповідав…

— Мені начхати на Сергія з Оленкою! — Катя схопилася, перекинувши стілець. — У них одна дитина і бабуся-помічниця живе поруч!

— Не кричи! Дітей розбудиш!

— Тоді не говори дурниць!

***

Наступного дня до них без попередження приїхала свекруха Галина Петрівна. Микита зателефонував матері зранку, поскаржився на «холодність» дружини та повну відсутність взаєморозуміння в сім’ї.

— Катю, люба, — почала свекруха, урочисто сідаючи за кухонний стіл і розправляючи дорогу шаль. — Микитка мені розповів про ваші… проблеми.

— Яких проблемах? — Катя завмерла з чайником у руках, передчуваючи неприємну розмову.

— Ну, інтимних. Жінка повинна піклуватися про чоловіка, це її священний обов’язок.

— Обов’язок? — голос Каті затремтів від подиву. — А його обов’язок — лежати на дивані після роботи, поки я кручуся дзиґою?

— Чоловік — добувач! Він втомлюється на роботі!

— Я теж працюю! І діти, і дім — усе на мені висить!

— У мій час жінки давали собі раду і без жодних скарг! — Галина Петрівна підібгала тонкі губи. — Я трьох дітей виростила, і Петрові моєму ніколи не відмовляла!

— Тому що ваш чоловік приходив додому о сьомій вечора, а не о десятій! І дітей вкладав, і посуд мив, і з уроками допомагав! — Катя стукнула чайником об стільницю.

— Не смій на мене кричати! Я тобі не дівчисько якесь!

У цю мить у передпокої пролунав дзвінок. На порозі стояла мама Каті, Світлана — невисока енергійна жінка.

— Мам? Ти ж завтра мала приїхати.

— Плани змінилися. О, Галина Петрівна! — голос Світлани став прохолодним. — І ви тут.

***

— Світлано, може, ви поговорите зі своєю донькою? — свекруха демонстративно відвернулася до вікна. — Поясніть їй, що таке жіночий обов’язок у ліжку.

— А що сталося? — Світлана зняла пальто, уважно вивчаючи обличчя доньки.

— Та ось, Катя чоловіка свого зовсім занедбала! Микита, бідненький, страждає!

— Бідний Микита? — Світлана повільно присіла на стілець, не зводячи погляду зі свекрухи. — А Катя не бідна? З двома малими дітьми, роботою на півтори ставки та домашнім господарством?

— Це жіночі обов’язки!

— Галина Петрівна, вибачте, але в якому столітті ви живете? — голос тещі став сталевим. — Моя донька не хатня прислуга для вашого сина!

— Якби вона нормально виховувала дітей і стежила за собою, Микиті не довелося б шукати розради на стороні!

— Що?! — Катя різко розвернулася, впустивши чашку. — Якої розради?

— Ой, я не те хотіла сказати… — свекруха прикрила рот витонченою рукою, зрозумівши, що проговорилася.

— Ні вже, домовляйте! — Катя підійшла ближче. — Що ви знаєте такого, чого не знаю я?

***

Увечері того ж дня в невеликій квартирі зібралася справжня сімейна рада. Приїхала Марина, сестра Микити, зі своїм чоловіком Ігорем — спокійним розважливим чоловіком, який працює інженером. Слідом з’явилася Олена, молодша сестра Каті — яскрава самостійна дівчина, успішний маркетолог.

— Мам, ти що наговорила? — Марина суворо подивилася на Галину Петрівну. — Які розради у брата на стороні?

— Я обмовилася! Просто хотіла сказати, що чоловіки шукають розуміння там, де його знаходять!

— Микито, це правда? — Ігор повернувся до шурина. — Ти що, зраджуєш дружині?

— Та ні ж! — Микита почервонів і засовався на місці. — Просто… просто листувався з деким. Нічого серйозного!

— Листувався? — Катя повільно опустилася на стілець, ноги раптом стали ватяними. — З ким?

— З колегою однією. Ми просто спілкувалися! Ти ж постійно зайнята, не до мене тобі зовсім!

— Тобто це моя провина? — Катя розсміялася гірким сміхом крізь сльози, що підступали. — Я кручуся як муха в окропі, а ти розважаєшся листуванням із колегами?

— Та не драматизуй ти все! Нічого ж не було між нами!

— Поки не було! — Олена різко встала. — Микито, ти взагалі розумієш, яку нісенітницю верзеш?

***

— Досить уже! — Марина стукнула кулаком по столу. — Микито, ти коли останній раз допомагав Каті з дітьми?

— Я працюю!

— І вона працює! Ігор он теж працює повний день, але й посуд миє, і з донькою уроки робить, і в магазин ходить!

— Ігор підкаблучник! — випалив Микита, не подумавши.

— Що?! — Ігор повільно підвівся з місця. — Повтори-но!

— Та годі вам, усі ж знають, що Маринка тобою попихає!

— Микито! — Галина Петрівна аж зойкнула. — Що ти таке говориш!

— А що? Лише правду! У всіх моїх друзів нормальне інтимне життя, тільки я як монах живу!

— Може, тому, що поводишся як останній егоїст? — теща встала поруч із донькою. — Вимагаєш близькості, а сам і пальцем не поворухнеш удома!

— Не вам мене вчити життя! Ви свого чоловіка довели до інфаркту постійними причіпками!

— Микито! — Катя підскочила як ошпарена. — Як ти смієш! Тато помер від вродженої вади серця!

— Ну, може, якби вдома була нормальна спокійна обстановка…

Дзвінкий ляпас пролунав як постріл. Олена повільно відвела руку.

— Ти… ти вдарила мене! — Микита притиснув долоню до почервонілої щоки.

— І ще раз ударю, якщо про тата хоч слово скажеш!

***

— Усе, заспокойтеся негайно! — Марина встала між братом і розпаленою Оленою. — Микито, ти остаточно з’їхав з глузду? Вибачся зараз же!

— Я? Вибачатися? Це мене вдарили!

— Ти заслужив! — Ігор підійшов впритул. — Яку мерзоту ти верзеш про покійника?

— Відчепись! Тебе ніхто не питає!

— Микитко, синку, заспокойся, будь ласка, — Галина Петрівна спробувала взяти сина за руку, але він різко відсмикнув її.

— Та йдіть ви всі до дідька! Змовилися проти мене! Катю, швидко збирай речі, ми звідси їдемо!

— Нікуди я не поїду, — Катя випросталася на весь зріст. — І діти теж залишаються тут.

— Це мій дім!

— Це наш дім! Куплений в офіційному шлюбі на спільні гроші, між іншим!

— Ах так?! Ну й залишайся тут зі своєю дорогоцінною матусею! А я до Дмитра переїду!

Микита ривком схопив куртку з вішалки й вибіг із квартири, оглушливо грюкнувши дверима.

***

Минув обтяжливий тиждень. Микита оселився у друга, зрідка надсилав Каті різкі повідомлення з вимогами «опам’ятатися» і «згадати про священний обов’язок дружини». На восьмий день він несподівано з’явився вдома.

— Прийшов за речами, — буркнув він, уникаючи погляду дружини.

— Забирай, — Катя продовжувала годувати молодшого Артема, не відриваючись від ложки.

— І що далі? Так і будемо існувати?

— А що ти пропонуєш? Мені вибачитися за те, що втомлююся? Пообіцяти виконувати подружні обов’язки за чітким розкладом?

— Не перекручуй мої слова! Я просто хочу нормальної повноцінної сім’ї!

— Нормальної? — Катя обережно відставила тарілку з дитячим харчуванням. — Микито, ти хоч раз за цей тиждень подумав про те, що відчуваю я?

— А ти про мої переживання коли-небудь думала?

— Постійно! Готувала твою улюблену запіканку, хоча сама буквально засинала на ходу! Прала твої сорочки, прибирала, створювала домашній затишок! А ти що робив конкретно для мене?

— Гроші заробляв!

— І я заробляла! Але чомусь дім і діти — виключно моя турбота!

***

Дзвінок у двері пролунав різко, розриваючи вечірню тишу. Катя відклала дитячу книжку і пішла відчиняти. На порозі стояла Марина з чоловіком — обоє з серйозними обличчями.

— Привіт. Ми за Микитою, — сказала зовиця без звичайних люб’язностей.

— За мною? — Микита підняв голову від телевізора. — Навіщо?

— Поговорити треба. Поїхали до нас.

— Не хочу я нікуди їхати! Вдома добре.

Ігор ступнув уперед:

— Микито, або ти їдеш із нами й вислуховуєш те, що ми скажемо, або я розповідаю Каті про твої походеньки у клубі минулого тижня.

— Які походеньки? — Катя насторожилася, дивлячись на чоловіка.

— Нічого особливого, — Марина поспішила втрутитися. — Просто випив зайвого і верз нісенітниці. Але краще це обговорити не тут. Микито, збирайся.

Микита неохоче підвівся з дивана і попрямував у спальню по куртку.

— Катрусю, — Марина обійняла невістку за плечі. — Тримайся. Ми спробуємо з ним поговорити.

***

Через три години телефон Каті запищав від вхідного повідомлення. «Приїжджай. Терміново», — написала Марина.

Залишивши дітей з Оленою, яка під’їхала, Катя помчала до зовиці. Квартира зустріла її мертвою тишею. Микита сидів на дивані, втупившись у підлогу. Марина тримала в руках чийсь телефон.

— Катю, присядь, — Ігор посунув крісло. — Ми тут дещо з’ясували.

— Що з’ясували? — голос Каті затремтів від передчуття.

— Твій чоловік є у групі в соцмережі. Називається «Справжні мужики». Там вони обговорюють своїх дружин, діляться «перемогами» і радять один одному, як змусити жінок виконувати подружній обов’язок.

— Що? — Катя різко обернулася до чоловіка. — Микито, це правда?

— Ну і що такого? Звичайна чоловіча група!

— Звичайна? — Марина відкрила екран телефону. — «Моя знову відмовила. Думаю пригрозити розлученням, має злякатися». Це ти написав?

— Звідки в тебе…

— Ігор знайшов. Ти ж не особливо ховався, писав під своїм ім’ям. А ось це: «Друг порадив знайти коханку, щоб дружина схаменулася. Думаю спробувати».

— Я ж не знайшов! Просто писав!

— А це? — Марина гортала далі. — «Довів її до сліз, сказав що вона нікудишня дружина. Повинна зрозуміти свою провину». Катю, ти знала про це?

Катя мовчала, сльози беззвучно текли по щоках.

— І наймерзенніше, — Ігор забрав телефон у дружини. — Він викладав ваші фото. Твої фото, Катю. У домашньому одязі, втомленій. З підписами на кшталт «Подивіться, на що перетворилася».

— Микито… — Катя насилу вимовила. — Як ти міг?

— Та годі вам! Усі мужики так роблять!

— Ні! — Ігор підвищив голос. — Нормальні мужики так не роблять! Нормальні мужики допомагають дружинам, а не принижують їх в інтернеті!

— Катю, — Марина сіла поруч із невісткою. — Ти не зобов’язана це терпіти. Ми підтримаємо будь-яке твоє рішення.

— Я хочу розлучення, — промовила Катя ледь чутно.

— Що? — Микита схопився з дивана. — Через якусь дурницю в інтернеті?

— Це не дурниця. Ти зрадив мене. Виставив на посміховисько. І навіть зараз не бачиш, що зробив поганого.

— Катю, не дурій! Подумай про дітей!

— Я про них і думаю. Не хочу, щоб вони росли в такій атмосфері.

— Та ти без мене пропадеш!

— Подивимося, — Катя підвелася. — Марино, Ігорю, дякую. Я поїхала додому.

— Зачекай! — Микита кинувся за нею. — Давай поговоримо! Я виправлюся!

— Пізно, Микито. Надто пізно.

***

Вдома на Катю чекав справжній консиліум: обидві мами, Олена і, несподівано, Оксана — дружина Дмитра, друга Микити.

— Оксано? Що ти тут робиш?

— Катю, вибач, що ось так вломилася. Але я дізналася про цю групу. Дмитро теж там є. Я сьогодні все прочитала і… — Оксана схлипнула. — Вони там таке пишуть! Обмінюються порадами, як нас… зламати. Як змусити підкорятися.

— Господи, — Світлана притиснула доньку до себе. — Катрусю, що ж ти терпіла?

— Я не знала про групу. Просто думала, що він втомлюється, має стрес…

— Катю, — несподівано заговорила Галина Петрівна. — Я маю вибачитися. Я неправильно виховала сина. Розпестила. Навіяла йому, що він центр всесвіту.

— Галина Петрівна…

— Ні, дай договорити. Коли Петро, мій чоловік, був живий, він намагався мені пояснити, що я псую хлопчика. Що з нього виросте егоїст. Я не слухала. І ось результат.

— Не звинувачуйте себе, — Катя опустилася на стілець. — Він доросла людина, сам вибирав, як поводитися.

— Що ти вирішила? — запитала Олена.

— Розлучення. Завтра піду до юриста.

— Правильно! — Оксана стукнула кулаком по столу. — Я теж розлучуся! Досить терпіти!

— А діти? — несміливо поцікавилася Галина Петрівна.

— Діти залишаться зі мною. Якщо Микита захоче спілкуватися — будь ласка. Але жити з ним я більше не буду.

У цю мить двері з гуркотом відчинилися. У квартиру увірвався Микита, за ним плентався Дмитро.

— Катю, ти зовсім здуріла? — закричав Микита. — Через якусь фігню в інтернеті розлучатися?

— Оксано? — Дмитро розгублено втупився на дружину. — Ти що тут робиш?

— Підтримую подругу. І до речі, Дмитре, нам теж треба поговорити.

— Про що це?

— Про групу вашу мерзенну. Про те, як ти там хвалився, що я «шовкова стала» після того, як ти пригрозив піти.

— Ти… ти читала?

— Читала. І скріни зробила. Усіх ваших листувань.

— Оксано, ну це ж просто теревені! Чоловіча розмова!

— Яка принижує жінок! — Олена встала між сестрою і Микитою. — Ви там дружин обговорюєте як речі!

— Не лізь не у свою справу! Стара діва, що ти розумієш у сімейному житті!

— Зате розумію, що таке повага! Чого ти позбавлений геть!

— Микито, ІДИ ГЕТЬ, — твердо сказала Катя. — Завтра забереш речі.

— Це мій дім!

— Це наш дім. Але якщо ти будеш наполягати, я опублікую скріни твоїх повідомлень. Усі дізнаються, який ти «справжній мужик».

— Ти… ти шантажуєш мене?

— Я захищаюся. ІДИ ГЕТЬ, Микито.

— Мам! — Микита повернувся до Галини Петрівни. — Скажи їй!

— ІДИ ГЕТЬ, синку. Катя має рацію.

— І ти проти мене?

— Я за справедливість. Ти наробив справ — розсьорбуй.

— Пішли ви всі до біса! — Микита штовхнув стілець. — Ще пошкодуєте! Ще приповзете!

Він вибіг із квартири. Дмитро поплентався за ним, кинувши на дружину переляканий погляд.

— Ось і все, — Катя глибоко зітхнула. — Кінець.

— Ні, люба, — Світлана обійняла доньку. — Це початок. Початок твого нового життя. Вільного і щасливого.

— Мама має рацію, — Олена сіла поруч. — Ти впораєшся. Ми допоможемо.

— І я допоможу, — додала Галина Петрівна. — З дітьми посиджу, коли треба.

— І я, — Оксана витерла сльози. — Ми, покинуті, маємо триматися разом!

Жінки розсміялися крізь сльози.

***

Через пів року Катя отримала повідомлення від Марини: «Микита одружується. На дівчинці з тієї групи. Двадцять два роки, наївна дурочка. Думає, він принц».

Катя посміхнулася і видалила повідомлення. У неї був вихідний — перший за тиждень. Діти гостювали в Галини Петрівни, яка стала найкращою бабусею у світі. Світлана з Оленою повели її в спа.

А Микита… Микита отримав те, що хотів. Молоду дружину, готову виконувати всі його бажання. Щоправда, ненадовго. Через рік вона втекла до мами, забравши їхню спільну дитину і половину майна. Але це вже інша історія.

Катя ж розцвіла. Без постійних докорів і вимог життя стало легшим. Так, було важко. Але поруч були люди, які по-справжньому любили та підтримували. І це виявилося важливішим за будь-який «подружній обов’язок».

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.