Аліна заклякла біля вікна. Біля під’їзду зупинилося таксі, а поряд з ним незабаром утворилася гірка валіз та сумок.
– Сергію, ти когось чекаєш? – крикнула вона чоловікові, який займався з кавоваркою на кухні.
– Ні, а що? – озвався той.
– Кого ж принесло без попередження? Хоча, я здогадуюсь, кого, – промайнуло в голові в Олени. Не перший рік вона стримувала роздратування від безцеремонності рідні чоловіка, намагаючись не псувати стосунки.
Дзвінок повторився наполегливо та вимогливо, якось дуже по-господарськи. Олена підійшла до дверей, зітхнула та відчинила.
На порозі стояла Людмила Іванівна. Суворий погляд свекрухи ковзнув по обличчі Олени, ніби оцінюючи міру радості від несподіваної зустрічі.
Жодне пасмо не вибивалося з ідеального укладання літньої жінки, ніби вона й не їхала п’ять годин у потязі. За нею маячила сестра чоловіка, Оксана, її чоловік Вітя, та сонний п’ятирічний Мишко.
– Сюрприз! – радісно вигукнула Оксана, притискаючи до себе сумочку. – Ми вирішили вас відвідати, якщо вже попереду травневі!
– Мамо? Оксана? – визирнув із кухні Сергій, на його обличчі відобразилося щире здивування, яке відразу ж змінилося радістю. – Ви чого не попередили? Я зустрів би!
– А ми хотіли зробити сюрприз, – заспівала Оксана, проштовхуючись до передпокою. – Давненько до вас збиралися. А тут травневі, на дачу ще зарано. Ми й подумали, чому б до вас не наскочити?
Оксана обійняла брата, цмокнула його в щоку і недбало простягла сумку:
– Тримай, там гостинці. Ух, я так утомилася! Дорога жахлива, дитина вередує.
– Олено, ти що застигла? Допоможи Віктору з валізами! – Скомандувала Людмила Іванівна, знімаючи туфлі на невисокому підборі.
Олена відчула, як знайоме роздратування підіймається всередині, але звично придушила його. Заради Сергія, звісно. Мовчки пішла до ліфта, де вже чекав із двома валізами похмурий Вітя.
– Привіт, – натягнуто посміхнулася вона. – На скільки ж ви приїхали на травневі? На тиждень?
– А що, не хочеш гостей бачити у своїх хоромах? – Вітя одразу перейшов у напад, але потім зненацька зітхнув.
– Та я казав Оксані, що, може, не варто так звалюватися. Але вона вже налаштувалася… Ти ж розумієш, якщо Оксанка щось вирішила…
«Дві кімнати та кабінет розміром з шафу – не такі вже й хороми», – хотілося сказати Олені, але вона прикусила язика. За час шлюбу вона зрозуміла, що сперечатися з ріднею чоловіка марно.
Надвечір у квартирі панував хаос. Їхня невелика спальня вже була зайнята Людмилою Іванівною, бо “мені потрібна окрема кімната, у мене тиск», а вітальня дісталася Оксані з чоловіком та сином.
Господарів виселили в маленький кабінет, що більше нагадував комору.
Після вечері Олена залишилася на кухні сама, ніхто не запропонував помити посуд. До неї долітали уривки фраз, сміх, якісь історії з минулого, які вона вже чула неодноразово.
– Оленко, налий мені ще чаю, – сказала Людмила Іванівна, не відриваючись від розмови з сином.
– І нам із Вітею теж, – гукнула Оксана. – І Мишкові молока підігрій, він без теплого не засинає.
Олена зупинилася, тримаючи в руках мокру тарілку. Хотілося тріснути нею об підлогу, або об голову когось із родичів. Невже вони не можуть самі налити собі чаю? Чайник ось він, поряд, кухлі теж.
Сергій перехопив її погляд і винувато посміхнувся.
– Мамо, давай я тобі наллю, – він підвівся з дивана. – Оленко, ти ж втомилася. Іди відпочивай.
«Нарешті!» – Видихнула вона, бо дуже втомилася. Якщо в перший же день так, що буде далі?
Коли наступного ранку вона прокинулася, на кухні вже господарювала Людмила Іванівна.
– Як спалося на новому місці? – усміхнулася невістка, намагаючись бути чемною.
– Подушка жорстка, – з гідністю відповіла свекруха. – І ковдра важка. А коли сніданок?
– А де Сергій? – замість відповіді спитала Олена.
– Побіг за свіжою випічкою. Оксанка любить круасани.
– І знову наші плани збоку, – з гіркотою подумала Олена, згадуючи, як вони з Сергієм збиралися провести травневі вдвох, покататися на велосипедах, а то й махнути у невеликий похід.
– То що зі сніданком? – наполегливо спитала Людмила Іванівна. – Що приготуєш?
Олена рипнула зубами.
– Зазвичай ми снідаємо бутербродами, чи яєчнею…
– Ну, це коли ви вдвох, – перервала Людмила Іванівна. – А тепер гості – треба відповідати. Значить так, зроби кашу, омлет з ковбасою, а на десерт – печиво чи цукерки, що в тебе є?
– Нічого немає, – вимушено зізналася Олена.
– Ну й даремно, треба було підготуватися, раптом ми приїхали б у гості?
Олена тільки зітхнула.
Після сніданку всією родиною вирішили поїхати в парк, бо погода видалася чудова, тепла, майже літня. Олена запропонувала приготувати шашлики.
– Чудова ідея! – пожвавішав Сергій. – Я все організую.
Але не встигли вони зібратися, як він схопився за живіт.
– Щось мені зле, – сказав він, морщачись від болю.
– Мабуть, ковбаска була несвіжа, – задумливо промовила Людмила Іванівна. – Заощаджуєш на харчуванні чоловіка, от і результат.
– Та неважливо, – простогнав Сергій, згинаючись навпіл. – Живіт болить жахливо…
– Ану, лягай, я викличу швидку, – занепокоїлася Олена, тому що чоловік виглядав і справді недобре.
За годину примчала швидка, ще за пів години Сергія відвезли до лікарні з гострим апендицитом.
– Я поїду з ним, – рішуче сказала Олена, хапаючи сумку.
– Та ти що! – зупинила її Людмила Іванівна. – А хто з нами залишиться? Ми ж гості, про нас треба дбати! І взагалі, чим ти йому допоможеш?
– Як ви можете так казати? – обурилася вона. – Це ж ваш син!
– Я хвилююсь за нього, але що я можу зробити? Його становище не таке вже й серйозне, та й ми допомогти йому нічим не зможемо.
Олена завмерла, не розуміючи, як реагувати на таке пояснення. Але тут втрутилася Оксана:
– Потім подзвониш, дізнаєшся, як він. А зараз – шашлички. Все одно до лікарні не пустять, тільки нерви собі попсуєш. Не пропадати ж гарному деньочку!
– А м’ясо у нас замариноване? — діловито спитав Вітя, заглядаючи до холодильника. – Чи мені в крамницю збігати?
– Ні, – відрізала Олена. – Я збиралася купувати в парку готове. Вибачте, мені потрібно зателефонувати до лікарні.
– Що з ними не так? – подумала Олена. Не в змозі спостерігати, як рідні незворушно мріють поїсти смачного м’яса, коли Сергій мучився в лікарні.
Вона пішла у ванну і кілька хвилин просто стояла, збираючись з думками. Потім набрала номер лікарні. Сергія вже готували до втручання та попросили передзвонити пізніше.
Олена згадала, як три роки тому серйозно захворів батько Сергія. Тоді Людмила Іванівна днювала та ночувала у лікарні.
А зараз, коли її власний син в такій ситуації, вона думає про шашлики? І Оксана, рідна сестра, також. Невже їм байдуже?
– Втім, чому я дивуюся? – раптом подумав Олена. – Вони ж завжди користуються Сергієм, як своєю власністю. Дзвонять, коли їм потрібна допомога.
– Беруть у борг і не повертають. Приїжджають гостювати без попередження. І ніколи не подзвонять, щоб просто поговорити, чи дізнатися, як у Сергія справи.
Олена вийшла з ванної з твердим рішенням, що вона їде до лікарні й не буде няньчитися з гостями.
– Я збираюся до Сергія, – відрізала Олена.
– Та кинь ти! – відмахнулась Оксана, розчісуючи довге світле волосся перед дзеркалом. – Що ти там робитимеш? А так хоч відвернешся, нам компанію складеш.
– Дитині розвага – у парк сходити. Тільки Мишко вже хоче перекусити, бо ми надто затрималися. Приготуй йому щось.
– А нам з мамою – кави, – закінчив Вітя. – Ти все одно вдома.
Олена глибоко вдихнула. Досі вона заради Сергія терпіла його рідню, згладжуючи гострі кути. Але зараз… Навіщо їй це робити?
– Добре, – несподівано сказала вона. – Тільки продуктів немає. Сходіть у крамницю, купіть все, що потрібно. А я приготую. А ви з ними йдіть, Людмило Іванівно.
– Навіщо? – насупилась та.
– Раптом без вас куплять щось не те, – серйозно промовила Олена.
Оксана насупилась, але її мати заметушилася:
– Так-так, точно.
Коли за гостями зачинилися двері, Олена глибоко зітхнула, почекала кілька хвилин і вийшла слідом.
Через три години вона сиділа в приймальному відділенні лікарні, чекаючи новин про Сергія. Черговий лікар запевнив, що все йде за планом, і якщо Олена зачекає, то вона дізнається про результат, коли пацієнт прийде до тями.
Телефон розривався від дзвінків: Оксана, Людмила Іванівна, знову Оксана… Олена скинула, та відключила звук.
Повернулася вона о сьомій годині вечора, втомлена, з червоними від занепокоєння очима. Кухня була в тому ж стані, як Олена залишила її вранці. Тільки додалося брудного посуду.
– А, ти повернулася! – Оксана висунулась із вітальні, де шумно працював телевізор. – Ми тут замовляли піцу, тобі нічого не залишилося, вибач.
– Як там Сергій? – ліниво поцікавилася Людмила Іванівна, не відриваючись від екрана.
– Все гаразд, – механічно відповіла Олена. – За кілька днів випишуть.
– Ну й добре, – знову відвернулася до телевізора свекруха.
Олена пройшла на кухню. Гора немитого посуду викликала новий напад агресії. Вона почала згрібати недоїдки в сміттєвий пакет, розмірковуючи про те, як люди можуть так поводитися.
Ні, вони, звісно, й раніше були не подарунком. Але коли Сергій поряд був, родичі хоч трохи дотримувалися етикету.
– Так-так, кинула нас на цілий день, на шашлики ми так і не потрапили, хоч ідея була її, – долинув до неї голос Людмили Іванівни. – Навіть нагодувати нас нормально не змогла. Ось я в її роки…
Олена прислухалася. Свекруха розмовляла з кимось телефоном, розповідаючи про «негостинну невістку».
– Так, уявляєш, приїхали, а вона носа верне. Сергійко захворів, а ця і чаю не запропонувала нормально. Пощастило їй, що хлопчик мій такий поступливий.
Олена завмерла, притискаючи до грудей мокру губку.
– Ти що, підслухуєш? – Оксана з’явилася на порозі кухні, невдоволено схрестивши руки на грудях. – Мамі поговорити спокійно не даєш?
Олена мовчки розвернулася до раковини.
– Слухай, коли посуд помиєш, зроби мені чайку та бутербродиків, – скомандувала Оксана. – Їсти хочеться, а в холодильнику нічого смачненького.
Олена жбурнула губку в раковину.
– Оксано, – зроби собі сама. Я втомилася!
Оксана відкрила рота від подиву.
– Що означає сама? У тебе гості, взагалі-то! І, до речі, ми завтра хотіли в центр на виставку. Ти нас відвезеш?
Олена підвела на неї очі.
– Оксано, ви дорослі люди. Я вам не екскурсовод, та не особистий водій.
– Ти чого? – розгубилася Оксана. – Ти ніби тепер тут за всіх відповідаєш. Поки Сергійко хворіє, ти головна.
– І заразом хатня робітниця, кухар і водій? – повільно промовила Олена.
– Ну, ми ж гості…
– Непрохані.
Оксана спалахнула.
– Мамо, іди сюди! Послухай, що тут твоя невістка витворяє!
До кухні увійшли й Вітя, і Людмила Іванівна.
– Що тут діється? – суворо спитала свекруха.
– Олена каже, ми без запрошення приїхали! Їй, бачте, не подобається, що ми тут, – поскаржилася Оксана.
– Я такого не говорила, – спокійно відповіла Олена. – Я просто сказала, що не обслуговуватиму вас.
– Чого це ти в’їлася? – Вітя уперся кулаками в одвірок. – Ми ж сім’я!
– Саме так! – підтримала Оксана. – Ти мусиш нам допомагати!
У цей момент Олена зрозуміла: все, вистачить з неї ввічливих усмішок і проковтнутих образ.
– Сядьте, – наказала Олена таким тоном, що всі троє опустилися на стільці. – У мене до вас серйозна розмова.
– Олено, ти що собі дозволяєш… – спробувала обуритися Людмила Іванівна.
– Тихо! – Олена стукнула долонею по столу. – Зараз я говоритиму!
Щось у її обличчі було таке, що родичі мовчки розсілися. Навіть маленький Мишко прийшов на шум і заліз на коліна до матері, з цікавістю дивлячись на Олену.
Та перевела подих.
– Тут вам не готель, а я не обслуговчий персонал! Мій чоловік у лікарні, а ви навіть не спромоглися запитати, як він почувається.
– Але ж ти була там, – заперечила Оксана. – Ми думали, ти все сама розповіси.
– А ще, поки я просиджувала в лікарні, ви наводили безлад у нашому будинку, – продовжила Олена, ігноруючи заперечення. – Залишили мені гори брудного посуду!
– Ти чого, Олено? Ми ж сім’я, а не сторонні! І ми в гостях, – обурилася Оксана.
– Сім’я? – Олена гірко засміялася. – У сім’ї турбуються одне про одного. Дбають про своїх дітей, нарешті. Що це за мати, яка цінує шашлики вище за сина?
– Ми думали з’їздити до нього завтра, – додала Людмила Іванівна, уникаючи дивитися Олени у вічі.
– Після виставки, на яку я маю вас відвезти? – скептично промовила Олена. – З мене вистачить! Сергій вам потурав, але я не стану. Слухайте нові правила.
– Перше, – готуйте собі самі! Друге, – прибирайте за собою! Третє, – треба кудись їхати – викликайте таксі, чи користуйтеся автобусом. Я не шофер, у мене свої справи!
Усі троє дивилися на неї з подивом.
– Але ж ми в гостях! – втрутилася Людмила Іванівна. – Так не заведено!
– Не заведено приїжджати без запрошення, та вимагати обслуговування! – Відрізала Олена. – Але ж ви чомусь вважаєте це нормальним.
Вона знову зітхнула.
– Загалом – вибір за вами. Або ви приймаєте нові правила. Або… У п’яти хвилинах ходьби чудовий готель.
– Ти нас справді женеш? – ахнула Оксана.
– Я пропоную варіанти, – спокійно відповіла Олена. – Вирішуйте самі.
З цими словами вона вийшла з кухні й пішла до своєї спальні. Так, це зараз була кімната Людмили Іванівни, але Олена махнула на це рукою.
Серце калатало так сильно, що у вухах дзвеніло. Вона ніколи не дозволяла собі такого, але тепер щось змінилося.
За дверима спальні лунали приглушені обурені голоси. Олена ввімкнула музику у навушниках, щоб не чути їхніх обговорень.
Вона так і не вийшла до ранку, просто скинула постільне після свекрухи, постелила свіже, та лягла спати. Після тривожного дня вона заснула миттєво.
Коли вона вийшла вранці, на кухні було незвично чисто. Посуд вимитий, столи протерті, сміття винесене. У вітальні Оксана та Вітя тихо збирали речі.
– Ми вирішили, що нам краще поїхати, – сухо повідомила Людмила Іванівна, зустрівшись із нею в коридорі. – Якщо вже ми такий тягар. І коли ти виселила мене з моєї кімнати.
– Це моя кімната, – втомлено нагадала Олена. – І я не казала, що ви тягар.
– Так-так, звичайно, – кивнула свекруха, але в її очах читалася образа. – Знаєш, люба моя, ми звикли, що Сергій нам допомагає. Коли ти вийшла за нього заміж, ми вважали, що ти гідна його. Але, видно, помилились.
Олена знизала плечима і попрямувала до вхідних дверей. Їй не хотілося витрачати час на суперечки, треба було їхати до лікарні, щоб передати Сергію речі.
Коли вона повернулася, у квартирі нікого не було. Родичі навіть записки не залишили, мабуть, щоб уразити Олену, показати їй, як мало її цінують.
Але їхній трюк не спрацював. Навпаки, Олена полегшено видихнула. Вперше за ці дні в квартирі стало тихо. Вона нарешті могла сісти, розслабитися і насолодитися самотністю.
Тишу порушив телефонний дзвінок від Сергія.
– Привіт, – усміхнулася Олена. – Як ти почуваєшся?
– Нормально, – голос у чоловіка був слабкий. – Оленко, мені мама дзвонила. Казала, що ти всіх вигнала.
– Ну, звичайно, – подумала Олена. – Людмила Іванівна поспішила поскаржитися.
– Ні, Сергію, – спокійно відповіла вона. – Я їх не виганяла, просто сказала, що не обслуговуватиму їх. Що в нашому будинку кожен несе рівну частку відповідальності. Прибрав за собою – от і молодець.
Олена зітхнула.
– Я розлютилася, не приховую. Але я не грубила, якщо ти про це. Просто я переживала за тебе, і мене обурило, що їм байдуже, де ти, що з тобою…
– Зате вони знайшли час, щоб залишити мені гору брудного посуду, вимагали, щоб я їх розважала. Вони навіть подзвонили тобі, щоб поскаржитися! От скажи чесно, вони хоч запитали, як ти почуваєшся?
Сергій красномовно промовчав.
– Ну ось бачиш, – зітхнула Олена.
– Розумію тебе, – нарешті сказав Сергій. – Усе це схоже на моїх родичів. Вибач.
– За що? – Здивувалася вона.
– За те, що все це на тебе впало. За те, що лишив тебе з моїми рідними. За те, що вони такі. І що я… Ну… Не надто їх зупиняю. Я боявся втрутитися, скривдити їх. Думав, саме якось залагодиться.
Сергій помовчав, а потім запитав:
– То що ти сказала їм?
– Що коли тебе немає поряд, вони житимуть за моїми правилами.
– Сміливо, – засміявся Сергій. — Тільки мама сказала, що більше не приїде й Оксану не пустить до нас.
Хоча чоловік говорив веселим голосом, Олена зрозуміла, що він все ж таки переживає. Адже якими б не були ці люди, вони таки залишалися його рідними… Вона сказала м’яко:
– Я тебе кохаю, Сергію. І я не прошу, щоб ти сварився з матір’ю та сестрою.
– Знаєш, якщо ми з ними й посваримося, то точно не через тебе, а через них, – відповів чоловік уже твердішим тоном. – Жаль тільки, що я загримів у лікарню і зіпсував нам травневі свята.
– А я не шкодую, – твердо сказала Олена. – Тебе випишуть за два дні, і ми матимемо ще три прекрасні вихідні. Лише для нас двох. Згоден? – заспівала вона.
– А в мене є вибір? – Жартівливо передражнив її чоловік.
– Звісно немає! Поки ти в лікарні, я тут господиня – тож моє слово – закон…
Не дарма кажуть, що чоловік – голова, а дружина – шия… Я слушно міркую.
Пишіть коментарі, ставте вподобайки. Вдячна кожному і кожній!
