Іван і Тетяна мирно обідали, коли вхідні двері відчинилися і в будинок зайшла неохайна жінка. Вона недбало кинула старий рюкзак у куток і сказала:
– Ну, привіт, батько, – і розкинула руки для обіймів.
Іван подавився і почав судомно кашляти. А Тетяна гнівно сказала:
– Ти хто така? І який батько?
Жінка примружилася.
– Ти, тітко, паркан свій прикрій. Я не до тебе прийшла, а до батька рідного. Татку, ти що мене забув? Це ж я, твоя доня, Рита. Скільки років минуло, а я все заспокоїтись не можу. Як там мій татко поживає, не хворіє, не дай Боже – удавано схлипнула Рита.
Іван нарешті видавив із себе:
– Навіщо? – Кашель знову здолав його – Навіщо, ти прийшла? – Здавлено запитав він.
– Так за подарунком, тату. За лялькою, яку ти мені обіцяв двадцять років тому – посміхнулася Рита.
Мами не стало, коли Ріті сім років було. Батько витримав один пів року і привів їй нову маму Таню. А з нею ще двох братів.
Насамперед нова мама виселила дівчинку з її кімнати та поселила в загальній. Хлопчикам потрібніше, винувато пояснив батько, ховаючи очі.
Пацани були старші за дівчинку і дуже вередливі. Вони постійно рвали зошити першокласниці та вона ночами, розмазуючи сльози, при світлі місяця, переписувала домашні завдання. Адже “мама” Таня забороняла даремно палити світло.
А коли Риті виповнилося вісім, прямо в день народження, батько відвів її до притулку.
– Доню, це ненадовго. Скоро я тебе заберу назад. Прийду до тебе у вихідні та принесу тобі велику ляльку. Пам’ятаєш, вона у магазині на вітрині стояла. Ось таку й привезу!
Рита довго чекала на тата і подарунок, але він так ніколи й не прийшов.
Рита безцеремонно сіла за стіл і скомандувала:
– А ну ж бо, тітко, налий мені супчику. Жерти хочу, прям переночувати ніде – і зареготала із свого ж жарту.
Таня мовчки дістала тарілку і хлюпнула туди один ополоник. Рита похитала головою:
– Ось скільки років минуло, а ти, тітка, не змінилася. Знову на мені заощаджуєш? Давай більше, що жадібна така?
І повернулась до батька:
-Ну що, татку, діставай свою заначку, накотимо по одній за зустріч – весело сказала Рита.
Той подивився на Тетяну. Та крізь зуби, прошипіла:
– Ми не вживаємо.
Рита ляснула себе по коліну:
-Я так і знала. Але нічого, я, на відміну від свого баті, з порожніми руками в гості не ходжу. Тітко, збігай по мій рюкзак.
Та спалахнула:
– Тобі треба, сама і неси!
Рита підняла брову і вкрадливо сказала:
– Тітко, ти не зрозуміла головного. Я не просто прийшла, вас побачити. Житиму у вас. А що? Ти колись мене з дому виселила, відправила до казенного будинку. Правильно? Тепер твоя черга. Підеш звідси, а якщо будеш добре поводитися, може і дозволю залишитися.
Тетяна з обуренням, підвищила голос:
– Іване, а ти чого мовчиш? Твоя дочка з мене знущається, а йому байдуже.
Той потерся на стільці й сказав:
– Рита, ти цей… Не груби тітці Тані, вона тут господиня.
Рита похитала головою:
– Ой, як усе запущено. Молодець, тітка, загнала мого батька під підбор. І дивлюся дуже щільно. Ти, батьку, не лякайся. Ми з цією тіткою розберемося. Теж відправимо кудись!
Тетяна зойкнула:
-Я зараз сину подзвоню. Він тебе, погань таку, викине звідси!
На що Рита уїдливо сказала:
-Це Юркові чи що? Так він за шкірку швидше тебе звідси викине. Так, тітко, не пощастило тобі з дітьми. Старшенький твій того, згинув, так? Я чула, дуже вже до оковитої був не байдужий. І молодшого така ж доля чекає.
Тетяна забилася в істериці.
– Не чіпай моїх дітей. Поглянь на себе. Очевидно, не в палаці живеш!
Рита грубо відповіла:
-Так, завдяки тобі, тітка. Ти непогано влаштувалася колись у житті. Знайшла собі вдівця і залізла в його дім. Позбулася його дочки на користь своїх діток. Жила видно усі роки непогано. Про мене, мабуть, і не згадувала. Позбулася доньки. Але я ось повернулася, на зло тобі й повторюю, життя тобі тепер пеклом здасться. Маю великі плани. Чоловік у мене є, цивільний. Три ходки за спиною. Так він за тиждень приїде, тут житимемо. Потім, татку, ми тебе онуками радуватимемо. Класне життя в нас буде. А що? Сім’я нарешті возз’єднається. Так, татку? Ти ж сумував за мною?
Іван кивнув головою. Рита переможно подивилася на Тетяну:
-Ось бачиш? А зараз приготуй мені ліжко, я втомилася. Поспати хочу. А як встану, щоб лазню мені протопила, бруд із себе змити.
Рита вдавала, що спить, а сама почала підслуховувати. Тетяна напівпошепки говорила Іванові:
– Ти ганчірка, чи що? Чого мовчав, мов риба. Вона тут жити зібралася, ще й із зеком. Ти що не розумієш? Вони ж нас обнесуть чи ще гірше… Гони її в шию, кажу тобі. Гуляла десь усі ці роки, хай гуляє далі.
Іван винувато відповідав:
— Але ж вона моя дочка. Як я її вижену? Ти й так мене тоді змусила відмовитись від неї. Ні, не можу і не хочу. Мені й так соромно перед нею.
Рита подумки поплескала в долоні. У батька виявляється крапля совісті ще залишилася. З такими думками вона заснула.
Якийсь шурхіт змусив її насторожитися. Вона розплющила одне око. Тетяна стояла біля неї з подушкою в руках.
– Посадять, тітко – голосно сказала Рита.
Та від зненацька здригнулася.
– Я цей… Тобі її принесла. Щоб м’якше було.
Рита засміялася:
– Ну, дякую. А я, грішним ділом, подумала погане. Ну що, лазню протопила?
Тетяна заметушилась:
– Батько твій топить. Ти може поїси? Я там млинців напекла.
Рита здивувалася:
– Щось підозріло ти, тітко, такою доброю стала. Отруїти мене хочеш? Не вийде. У мене з травленням все гаразд, хоч цвяхи перетравлюй. І я тобі не вірю. Ти як була змією, такою і залишишся.
Тиждень Рита ганяла Тетяну. Та благала: “Будь милосердніше, дівчинко. Я вже не молода.”
Рита жорстко сказала:
– А де було твоє милосердя, коли ти маленьку дівчинку від дому відірвала? Що мовчиш, соромно? А мені ні. Ти мені будеш відповідати за всі мої сльози.
Тетяна стала перед нею навколішки:
– Пробач мені за ради Бога. Мене і так життя покарало. Куди ще більше – плакала вона.
Рита махнула рукою:
– Гаразд, вставай. Бачу, що пройняло хоч трохи. Живіть як жили. А я їду. Хоч і без подарунка, так, татко?
Іван підскочив:
– Доню, то давай я тобі грошей дам. Купиш на них все, що хочеш!
Рита похитала головою:
– Ти так нічого й не зрозумів, батьку. Я до тебе не по гроші приїхала. А тільки за тим, щоб почути від тебе хоч слово про любов до мене. Але, мабуть, дарма. Прощавайте!
І закинувши рюкзак на плече, вийшла. Ніхто за нею не вийшов, хоч вона чекала.
За селом на неї чекала машина. Вона сіла в неї й розплакалася, мов дитина. Чоловік обійняв її та притиснув до себе:
– Я ж казав, що це погана ідея. Навіщо ворушити старе, коли маєш теперішнє. Розчарувалася, так? – Співчутливо, спитав він.
Рита підвела на нього очі.
– Так, любий. Я ж думала, що батько мене любив усі ці роки, просто оступився колись. І прийме мене будь-якою. Вони навіть про мене і не згадували, уявляєш? – Вона знову заплакала.
Чоловік обійняв її ще міцніше:
– Треба чоловіка слухати, Риточко. Я ж попереджав, що так може бути. А ти вперлася: “він хороший, він добрий”. Поїхали краще додому, діти вже скучили. Усі питають, коли мама приїде.
Рита витерла сльози і посміхнулася.
– Я теж скучила за ними. Поїхали швидше. Але насамперед під душ. Змити все хочу. І забути. Давай тільки, поки ми тут, до мами поїдемо. Квіти покладемо, я дорогою нарвала. А батько? Не було його в моєму житті й не треба. У мене є ти та діти. Мені більше ніхто не потрібен.
Минуле нехай залишається в минулому, ти маєш рацію. Але мені треба було спробувати. Не вийшло й Бог із ним. На все воля божа…
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
