Колись давно, років 35 тому, я відпочивав у піонерському таборі на березі Дністра, у мальовничому куточку на кордоні Тернопільської та Чернівецької областей. Щоліта батьки на місяць відправляли мене туди протягом п’яти чи шести років – на їхньому підприємстві давали путівки на дітей. Їздив я туди із задоволенням: гарні місця, річка, чудовий пляж та ліс поруч – як у казці.
Бувши в таборі вперше, я познайомився з дівчинкою. Разом із нею ми посадили на березі річки дерево – дику грушу. Вийшло це випадково. Дорожні будівельники прокладали поряд нову дорогу і викорчовували на шляху всі дерева. Під сокиру пішла і велика груша – дичка, яка на своє лихо опинилась на шляху будівельників. Її зрізали бензопилою, а екскаватором викорчовували коріння. Поруч лежала молода втеча – практично готовий саджанець, який хтось із робітників просто висмикнув руками із землі.
Нам стало шкода маленьке деревце. Ми всім табором йшли на річку купатися і я прихопив саджанець із собою. На пляжі дерев не було, тут іноді випасали худобу і навіть трава була вищипана як газон на стадіоні. Але трохи віддалік росла самотня молода верба, біля якої ми з Ніною (так звали дівчинку) і посадили саджанець груші. І навіть підв’язали, використовуючи вербу як опору. Мені тоді було років дев’ять, і я не переймався питаннями сумісності двох зовсім різних дерев на такому маленькому п’ятачку.
На диво груша прижилася, і в наступні роки я із задоволенням спостерігав за зростанням двох дерев. Але ту дівчинку зі свого дитинства я так ніколи більше не бачив. А так хотілося вже дорослими подивитись разом на наше дерево. Через п’ять років верба і груша практично з’єдналися в одне дерево і відразу було важко розібратися, чому це під вербою валяються дикі груші. Дерева стояли на найвищій точці пляжу, і на відстані 100 метрів інших дерев не було.
Цей факт і допоміг мені знайти «мої дерева» кілька років тому за допомогою супутникових знімків Google. Дерева (на знімку вони, звісно, виглядали однією кроною) були живі!
А минулого літа мені довелося побувати у тих краях і я спеціально зробив невеликий гачок від траси до річки, щоб подивитися на дерева свого дитинства. Два стволи практично злилися в один, а одна половина крони переливалася сріблястим листям верби, а друга вся була посипана дикими грушами. Так я торкнувся дитинства.
— Ти впевнений, що це гарна ідея? — Олена поправила сережку, дивлячись на себе у…
Того вечора Анна провела чимало часу біля плити, обережно помішуючи киплячу солянку. Це була страва,…
Час наближався вже до обіду, коли Ілля нарешті зміг зателефонувати коханій дружині: - Яно, я…
- Може, посидимо у кафе? Пінного замовимо, поговоримо? - Запитав Микола наприкінці робочого дня. -…
- Алло, Віро, привіт. Розмова є, термінова! Телефоном не можу сказати, чоловік може зайти будь-якої…
Пізня осінь. Вітер б’є по плечах, ганяючи опале листя між надгробками. Небо низьке, сіре, ніби…