З Андрієм ми познайомилися на дні народженні спільних друзів і одразу сподобалися один одному. Вже наступного дня він запросив мене на побачення, був дуже милий і ніжний. Звичайно, я розтанула і на пропозицію почати зустрічатися відповіла “Так!”
Подруги заздрили мені. Ще б пак, відхопила такого хлопця. Красень, спортсмен, заробляє непогано – Андрій разом зі своїм другом Сергієм відкрили власну справу. Загалом не наречений, а мрія.
Ось тільки нареченим моїм Андрій був зовсім недовго. Ми зустрічалися кілька місяців, потім він запропонував мені переїхати до нього.
Боже мій! Я була на сьомому небі від щастя! Ось воно, довгоочікуване заміжжя, про яке, я, як і всі дівчатка, мріяла з дитинства. Біла сукня, фата, ресторан, гості. І заповітна золота обручка на пальці. На жаль, реальність виявилася зовсім іншою.
– Люда, давай поки обійдемося без весілля, – сказав мені Андрій. – Ну поживемо, придивимось один до одного. Тобі двадцять сім, мені тридцять два, дорослі люди. А романтику я тобі й так забезпечу, наступного місяця поїдемо відпочинемо.
Чи була я розчарована? Так! Чи погодилася на пропозицію Андрія? Ну звичайно. Зрештою, до цього моменту мені взагалі не щастило з хлопцями, вічно траплялися то мамині синки, то якісь інфантили. А тут самостійний чоловік, прямий і конкретний як шпала, мужик у чистому вигляді.
Втрачати його я не мала права та охоче пішла на всі умови, засунувши власні мрії кудись дуже глибоко.
Що було далі? Та все як у всіх. Ми жили цілком нормально. Відпочивали щоліта то на морі, то в горах, то в якомусь санаторії.
Іноді вечорами вибиралися в ресторанчик або в кіно, зустрічалися з друзями, влаштовували вечірки з якогось приводу. А решту часу працювали.
Андрій та Сергій час від часу виїжджали у відрядження, розширення бізнесу вимагало цього і я ставилася до цього з розумінням.
Зрозуміло, мій побут крутився навколо порядку в будинку, приготування, прання, прасування та іншої рутини, яку тягне на собі кожна заміжня жінка. Я виконувала все бездоганно та беззаперечно, бо справді вважала себе заміжньою. Але одного разу все стало з ніг на голову.
Якось увечері я зателефонувала до Андрія і попросила його приїхати за мною після роботи, бо ще з ранку почувала себе погано.
– Люда, люба, я не можу. У мене зустріч із клієнтами, переносити її не можна. А Сергій у від’їзді. Прошу тебе виклич таксі. А я як тільки звільнюся, одразу примчу додому.
Я погодилась. Все-таки добробут нашої сім’ї залежав переважно саме від Андрія, отже, треба було терпіти пов’язані з цим незручності.
Я викликала таксі та приїхала додому, але в сумочці не було ключів від квартири. Я, розтяпа, десь їх залишила. Тоді я поїхала в офіс до Андрія, щоби взяти його комплект.
І ось я підійшла до дверей його кабінету, але одразу заходити не стала, бо почула, як він розмовляє телефоном. Якоїсь миті я подумала, що це ділова розмова і присіла на банкетку біля дверей, а потім почула слова Андрія:
– Знаєш, краще б я поїхав замість тебе. Люда дістала мене своїм ниттям. Ні, вона, звичайно, зручна і таке інше, але як домробітниця. Та припини, вона вже давно не викликає в мене жодних бажань. Ось Алла – інша справа. Але її не змусиш варити борщі та прати мою білизну.
Андрій усе говорив і говорив, а я, навіть сидячи, відчувала, як земля йде з-під ніг.
Що було потім? Нічого. Я пішла. І з офісу та від Андрія. Пішла ні з чим, бо я ніхто в його житті. Він приходить до мене, перепрошує, намагається щось пояснити, але я не хочу слухати. І заміж більше за нього не хочу.
Живу одна, винаймаю квартиру, і дуже шкодую, що стільки років витратила на цю людину. Треба було відразу показувати свій характер, а не стелитись під нього, розраховуючи на щось. Кажуть, що на помилках навчаються. Але як боляче після таких уроків. Як же боляче.
