П’ять собак тиждень сиділи під вікном лікарні. Співробітники розплакалися, дізнавшись, на кого вони чекають

Першою прийшов маленький, кривоногий песик, з куцим хвостом і рваним вухом. Він з’явився в понеділок уранці, коли санітарка Зоя Іванівна відчинила службовий вихід, щоб подиміти. Собака сидів біля стіни, між баками для сміття, і дивився вгору, на вікна третього поверху.

– Киш, – сказала Зоя Іванівна.

Собака не рушив.

На обід прийшла друга – велика, руда, з важкою лобастою головою. Лягла поруч із білою, поклавши морду на лапи.

Надвечір третя, худа, чорна, схожа на суміш лайки з кимось невизначеним. Вона сіла трохи віддалік, але дивилася туди ж, – вгору, на третій поверх.

Зоя Іванівна сказала напарниці:

– Таню, ти бачиш?

– Бачу.

– Що це?

– Собаки.

– Я бачу, що собаки. Але чого вони тут?

Таня знизала плечима.

До середи їх було п’ять. П’ять собак різних розмірів, мастей та ступеня пошарпаності сиділи півколом біля глухої стіни центральної районної лікарні під вікнами терапевтичного відділення. Не гавкали, не чубилися, не лізли до людей, – просто сиділи.

Пацієнти на третьому поверсі підходили до вікон, виглядали.

– Чиї собаки? – питали в ординаторській.

– Бездомні, – відповіли сестри. – Прибилися.

– Усі п’ять? Одночасно?

– Дивно, так.

Завідувач терапії, Андрій Павлович, подивився на собак зі свого вікна, поправив окуляри та сказав:

– Викличте волонтерів з притулку.

Вони не приїхали, бо мали одну машину на район і заявки на два місяці вперед. Собаки залишились.

До четверга про собак говорила вся лікарня.

Кухарі з харчоблока виходили дивитись. Медсестри фотографували із вікон. Хворі з хірургії, яким дозволяли гуляти у дворі, обходили їх стороною – не зі страху, а з дивної, незручної поваги.

Собаки сиділи так тихо і так нерухомо, що здавались частиною будівлі, як водостічні труби або пожежні сходи.

Зоя Іванівна, яка диміла біля службового виходу чотири рази на день, вивчила їх напам’ять. Біленька, вона назвала її Білкою, – маленька, кривонога, – головна.

Рудого лобастого, вона назвала Бубликом, – завжди лежав поруч із Білкою, притискаючись боком. Чорна лайка, трималася трохи осторонь, але не йшла.

Четверта, сіра, середніх розмірів, з лисиною на спині, приходила і йшла, але до ранку завжди поверталася.

П’ята, сама тиха, найменша після Білки, палева, з короткими вухами, лежала найближче до стіни, витягнувши морду до ринви.

– Вони не дикі, – сказала Зоя Іванівна Тані. – Дикі так не сидять. Дикі бігають, риються, гризуться. А ці, як на чергуванні. Наче чекають когось.

– Кого?

– А я знаю?

У п’ятницю чергова медсестра Оля Вершиніна, молода, другий рік після училища, вийшла до них із залишками курячих котлет із лікарняного обіду. Поклала на асфальт.

Оля постояла, подивилась на собак. Вони в мить змели з асфальту частування і поглядали нагору. У тому вікні палата номер вісім. Шестимісна. Терапія.

– Зоя Іванівно, – сказала Оля. – А хто лежить у восьмій палаті?

У восьмій палаті лежало шестеро. Всі пацієнти були з різними недугами, а на ліжку біля вікна, Тимофій Ілліч, сімдесят чотири роки, інф аркт, поступив у понеділок.

Оля знала його, він лежав тихо, не скаржився, не дзвонив у дзвінок, пігулки приймав мовчки, на обходах відповідав коротко: «Нормально, лікарю».

Худий, жилястий, з темним обвітреним обличчям і руками, на яких вени перепліталися, як мотузки. Сільський. З тих, кого привозять на швидкій із району, і хто в лікарні почувається гірше, ніж у полі.

Оля зазирнула до палати. Тимофій Ілліч лежав на спині та дивився в стелю. Крапельниця, монітор, тонка трубка кисню під носом.

– Тимофію Іллічу, – сказала вона тихо. – Можна вас спитати?

– Запитуй.

– У вас є собаки?

Він повернув голову. Повільно, зберігаючи кожен рух.

– Є. А що?

– Скільки?

– П’ятеро.

Оля сіла на край сусіднього, порожнього ліжка.

– Вони тут, Тимофію Іллічу. Внизу. Під вікном.

Він мовчав. Довго, секунд десять. Потім сказав:

– Брешеш.

– Не брешу. З понеділка сидять. Усі п’ять. Нікуди не йдуть.

Тимофій Ілліч заплющив очі. Обличчя його не змінилося, воно й раніше було нерухомим. Але Оля побачила, як здригнулася жилка на скроні. І як пальці, що лежали поверх ковдри, стиснулися в кулак і розтиснулися.

– І Білка? – спитав він, не розплющуючи очей.

– Маленька, з рваним вухом?

– Так.

– Тут.

Тимофій Ілліч видихнув довго, важко і відвернувся до стіни.

Оля розповіла на посту, і надвечір знали всі.

Старий з села. П’ять собак. Прийшли по нього, дванадцять кілометрів від Дубків до обласної лікарні, через поля, через трасу, через промзону. Знайшли лікарню. Знайшли вікно. Сіли й чекають.

– Дванадцять кілометрів, – повторювала Зоя Іванівна, загинаючи пальці. – Звідки вони знають, де він?

– По запаху, мабуть, – сказала Таня.

– По запаху через все місто?

Ніхто не міг пояснити. Собаки не люди, їм не скажеш адреси, не покажеш на карті. Але вони прийшли. Усі п’ять. До одного вікна.

Наступного дня Оля підійшла до Тимофія Ілліча під час вечірнього обходу. Він лежав у тій самій позі, на спині, руки поверх ковдри, але щось у ньому змінилося. Він ніби ожив.

– Тимофію Іллічу, розкажіть мені про них.

Він помовчав. Потім заговорив тихо, повільно, підбираючи слова, як підбирають каміння для кладки.

– Білку підібрав років сім тому. На трасі, біля повороту на Дубки. Сиділа на узбіччі, лапа понівечена, вухо порване. Мабуть, машина зачепила. Я привіз, виходив. Вона й лишилася.

– Потім ще один прибився – сам прийшов, узимку, худий, ребра стирчать. Потім чорненька. Потім решта. По одній, по одній. За п’ять років – п’ять штук.

– Чим же ви їх годуєте?

– Кашу варю, тельбухи беру на ринку у райцентрі. У мене господарство – кури, город. Вони при мені. Допомагають по-своєму – чужих не пускають, лисицю відженуть.

– А рідня?

Тимофій Ілліч посміхнувся однією стороною рота, сухо.

– Син в Дніпрі. Телефонує на Новий рік. Іноді на день народження, якщо згадає. Дружина пішла із життя вісім років тому. З того часу один.

Він помовчав і додав:

– Не один. З ними.

Оля сиділа та слухала. За вікном темніло, і десь унизу, у темряві, біля стіни, лежало п’ять собак, які пройшли дванадцять кілометрів не тому, що їх покликали, а тому, що ніхто не покликав. Тому що людина, яка щодня варила їм кашу, зникла, і вони пішли її шукати.

– Тимофію Іллічу, хочете їх побачити?

Він глянув на неї.

– Як?

– У нас на першому поверсі є вихід у двір. Для ходячих. Я поговорю із завідувачем.

Андрій Павлович, завідувач терапії, був людиною порядку. Режим, протокол, розпорядження. Інфар ктного у двір, до собак? Він зняв окуляри, протер їх і сказав:

– Олю, ви з глузду з’їхали?

– Андрію Павловичу, він стабільний четвертий день. Тиск сто тридцять на вісімдесят. Ходить до вбиральні сам. П’ять хвилин на повітрі йому не зашкодять.

– А якщо зашкодять?

– А якщо він лежатиме і думатиме, що його собаки сидять на вулиці та голодують – це не зашкодить?

Він мовчав. Оля стояла перед ним маленька, у м’ятому халаті, другий рік після училища, і сперечалася із завідувачем, бо внизу сиділи п’ять собак, які не їли до пуття шостий день.

– Десять хвилин, – сказав завідувач. – У візку. І щоб поряд ви та чергова сестра.

Його вивезли у суботу вранці. Ранній жовтень, сонце низьке, повітря пахне опалим листям. Оля котила візок пандусом, Тимофій Ілліч сидів прямо, вчепившись пальцями в підлокітники.

Собаки побачили його раніше, ніж він їх. Білка схопилася першою. Завмерла на секунду, одну секунду, не більше – і рвонула. За нею решта. Усі п’ять, мовчки, без гавкоту, без вереску.

Білка добігла першою, тицьнулася мордою йому в коліна, заскиглила тонко, надривно, і почала лизати руки, пальці, зап’ястя.

Бублик уперся чолом йому в стегно і стояв так важкий, гарячий, тремтячий. Лайка крутилася поряд. Сіра скиглила. Палева лягла біля коліс візка і поклала морду на лапи.

Тимофій Ілліч нахилився, Оля притримала візок і обійняв Білку двома руками. Притиснув до грудей, уткнувся обличчям у її брудну вовну. Плечі його тремтіли.

Зоя Іванівна дивилася зі службового виходу. Таня стояла поряд. Обидві мовчали. З вікна третього поверху виглядали хворі – троє, четверо, потім уся палата.

– Ну от, – сказала Зоя Іванівна і витерла очі рукавом.

Вона винесла каструлю каші з харчоблока. Собаки їли жадібно, штовхаючись, гублячи шматки. Тимофій Ілліч дивився на них і гладив Білку по голові, а обличчя його темне, обвітрене, нерухоме було щасливе.

Його виписали за десять днів. Оля оформляла документи, і коли дійшла до графи «хто забере», Тимофій Ілліч сказав:

– Сам доїду. Автобус до райцентру, звідти попутка.

– А син?

– Син працює.

Він сказав це без образи, просто, як факт, як про температуру чи тиск. Оля подивилася на нього та набрала номер, який знайшла у карті. Син, Дорохов Олексій Тимофійович, Дніпро. Він взяв слухавку з третього гудка.

– Олексію Тимофійовичу, вашого батька виписують. Заберете?

Пауза.

– Коли?

– Завтра.

Ще пауза.

– Гаразд. Приїду.

Він приїхав на сріблястій «Шкоді» – високий, кремезний, у добрій куртці. Стояв біля входу та чекав. Тимофій Ілліч вийшов із пакетом, у якому лежали виписка, пігулки та лікарняні капці, які забув повернути.

Собаки чекали біля глухої стіни. Усі п’ять. Вони не кинулися – підвелися і пішли до нього, спокійно, щільною групою, як ходять ті, хто знає, що ця людина більше не зникне.

Олексій дивився, та мовчав. Потім сказав:

– Батьку, це що, всі твої?

– Мої.

– П’ять штук?

– П’ять.

Олексій відкрив рота.

– Батьку, – сказав він. – Я, може, приїду у вихідні. Паркан тобі підправлю.

Тимофій Ілліч подивився на сина. Далі на собак. Потім знову на сина.

– Приїдь, – сказав він.

– Домовилися. А тепер – вантажтеся.

Олексій усміхнувся. Потім нахилився і поплескав Білку по загривку. Вона дозволила – коротко, стримано, як дозволяють чужим.

Своїх вона знала. Своїх вона знайшла за дванадцять кілометрів. Бо своїх знаходять без карти.та адреси…

Ось така зворушлива історія до вашого прочитання! Я впевнена, що кожен із вас міг би написати свою, не менш зворушливу розповідь про відданість братів наших меньших! Залишайте свої історії в коментарях!