П’ятнадцять років чекала, коли брат вирішить свої “життєві труднощі” і викупить у мене частку нашої спільної спадкової квартири. Весь цей час він там жив, плодився і вусом не вів, а тепер мені терміново потрібні гроші, а брат вважає, що я ще повинна почекати

П’ятнадцять років чекала, коли брат вирішить свої “життєві труднощі” і викупить у мене частку нашої спільної спадкової квартири. Весь цей час він там жив, плодився і вусом не вів, а тепер мені терміново потрібні гроші, а брат вважає, що я ще повинна почекати.

Наших батьків не стало, коли мені було двадцять, а братові вісімнадцять. Спочатку жили у батьківській квартирі разом, потім я вийшла заміж і переїхала до чоловіка, а брат залишився один у нашій спадковій двокімнатній квартирі. Він навчався в університеті і я вирішила, що доки він не довчиться, квартиру продавати не будемо. Ось вивчиться, працюватиме, тоді вже й займемося питанням продажу житла.

У мене питання з нерухомістю гостро не стояло. У мого чоловіка була своя окрема квартира, де ми чудово розміщувалися, навіть поява доньки нічого не змінила. Тож із продажем квартири ми не поспішали.

Брат довчився, і одразу одружився. Йому довелося це зробити, бо дівчина його була при надії. Вони зустрічалися давно, дитину планували, але не так поспішно. Але що є, то є.

– Я зараз не потягну іпотеку, а с продажу квартири навіть на нормальну однокімнатну не вистачить без доплати. А там ще ремонт і інше потрібно буде. Чи можна я ще в цій квартирі поживу, поки трохи на ноги не встану? – Просив мене брат, і я увійшла до його становища.

Ну, сам він після університету, зарплатня смішна, дружина ніде не працювала, а з животом уже й не візьмуть нікуди.

У мене тоді вже з’явилась дочка, клопоту свого вистачало, тому я не стежила, що там відбувається в сім’ї брата. Ми не припиняли спілкування повністю, просто часу зустрітися і поспілкуватися не було. У дорослому житті свої правила.

Я знала, що в брата теж з’явилася дочка, здорова, все добре. Сам він вивертався навиворіт, щоб забезпечити сім’ю. Все мріяв, що ось вийде з декрету дружина, стане легше. Але легше йому не стало – до садка дочка ходила день через тиждень.

А це означає, що його дружина так нікуди й не влаштувалася, бо кому потрібна працівниця вічно по лікарняних? Нікому не потрібна.

– Слухай, ну, така ситуація, дочка до садка не ходить, дружина не працює. Почекаймо з продажем квартири. Тобі ж не горить?

Мені не горіло, але сама ситуація не дуже подобалася. Однак, я увійшла в становище брата і він з сім’єю продовжив жити в нашій спільній квартирі.

Коли племінниці до школи залишався рік, братова дружина знову сповістила про очікування дитини. Я була обурена, а мій чоловік сміявся із ситуації. Він давно вже махнув рукою на цю квартиру і не сприймав її як фінансовий актив.

– Розумію, що виглядає це все дуже некрасиво, – прийшов до мене з повинною брат, – але змінити вже нічого не вийде, терміни вже такі, що тільки чекати на дитину. Давай я тобі виплачуватиму твою частку частинами, ну, як би, я в тебе буду її викуповувати, а то відчуваю, що ми ніколи звідти не з’їдемо.

Що ж, варіант був прийнятним, ми узгодили ціну моєї частки, брат пообіцяв, що за першої нагоди виплачуватиме мені гроші. Я тоді ще подумала, що якраз, коли моя донька закінчить школу вже буде якась сума, можна буде їй квартиру взяти в іпотеку.

Цього року моя дочка закінчує школу, і через п’ятнадцять років брат виплатив мені лише тридцять п’ять тисяч. Смішно? Моєму чоловікові теж. А ось мені не смішно. Дружина у брата так і не працює, бо досі в декреті ще з двома дітьми, останній не зовсім здоровий, вона сиділа вдома до останнього, а потім вирішила взагалі не йти працювати. Ну правильно, чого починати, коли вже роки не молоді. Незабаром онуки підуть.

А мені досі хочеться взяти окрему квартиру для дочки. Зрозумівши, що розмовляти з братом марно, він все одно знаходитиме відмазки, я виставила свою половину квартири на продаж.

Брат про те, що я продаю свою половину, знав, йому першому і запропонувала. Але він не має грошей, як він каже. І вмовляє мене не продавати.

– У мене троє дітей, і нам з твоєї ласки доведеться жити, як у гуртожитку з якимись чужими людьми! Ти що, почекати не можеш? – волав він, коли зрозумів, що я налаштована дуже рішуче.

Я відповіла, що п’ятнадцять років терпіла, а тепер мені час думати не про його дітей, а про свою дочку. А моїй дочці потрібна квартира. Брат зажадав назад тридцять п’ять тисяч, але віддам я йому не раніше, ніж продам свою частку. У мене зайвих грошей також немає. Тепер нехай він чекає.

Треба було одразу продавати квартиру, ділити гроші й не морочити один одному голову, але хотілося вчинити по-родинному, щоб усім було зручно і добре. І все одно я погана залишилася.