Радісний син привіз матір на автовокзал пізно вночі, купив квиток на автобус і поїхав. А вона так і сиділа майже добу на одному місці. Автобус, на який їй був дбайливо сином куплений квиток, давно поїхав

— Стареньку бачив? – Костянтин зняв кепку, витер піт із чола і знову надів її.

Другий таксист, що стояв поруч, погладив свій великий живіт і кивнув.

— Бачив. Думаєш, наш клієнт?

— Мені, Михайловичу, здалося, що я її вчора на тому самому місці бачив.

— О ти даєш. Скільки спав учора чи нічний рейс був?

— Ні-ні-ні, Михайловичу, у мене ж, знаєш, пам’ять на обличчя прекрасна.

Вони стояли біля панорамного вікна будівлі автовокзалу і неспішно диміли, відпочивали, обидва щойно привезли клієнтів.

Вокзал, що лунав без зупинки, не був схожий на бджолиний вулик, як стверджували деякі. Анна Степанівна зрозуміла це в першу ж годину своєї присутності тут. Їй було страшенно незручно сидіти так довго на одному місці, але встати вона не наважувалася.

Бджоли завжди знали куди летять, не метушилися і швидкість польоту в них була така, щоб нікому не заважати виконувати свою роботу. А тут. Снують усі, штовхаються, не розбираючи, хто перед ними: старий, дитина чи жінка.

Ліктями пробивають собі дорогу, кричать у чергах і пхають усіх своїми сумками. Кругом бруд, папірці, обшарпані стіни. Так, були й ті, хто не поспішав, не мав багажу й походжав неспішно, придбавши електронний квиток, але за кілька хвилин перебування в хаосі й вони вже мали схвильований вигляд.

Чоловік Толя, якого не стало п’ять років тому, любив бджіл. У нього була невеличка пасіка, рівно стільки, щоб вистачало собі та родичам. Тому про бджіл Ганна Степанівна знала багато всього.

У будівлі автовокзалу до неї нікому не було діла, вона сиділа за колоною, немов сховавшись. У цю частину великого холу майже ніхто не заглядав і не проходив, щоб сісти. Усі юрмилися біля кас або сиділи на нових лавах перед рухомим рядком.

Ганна Степанівна сиділа на старенькому, можливо, навіть списаному стільці. Іноді зітхала, але встати й пройтися не наважувалася, раптом хто займе це її козирне місце. Ще й сумка важка.

У сумці, по суті, лежало все, що так дорого було цій літній жінці: фотографії, кілька речей чоловіка, зміна білизни, зимові чоботи з шаллю, куртка, кілька спідниць і кофта. Це все, що залишилося від життя в Ганни Степанівни, від минулого життя.

А колись із чоловіком у них був приватний будиночок у передмісті з трьома великими кімнатами і просторою кухнею. На кухні була красива різьблена шафа, в якій вона зберігала посуд.

Зараз жінка згадала свої порцелянові кухлі зі срібною облямівкою і кручені ложечки. Їх віддавати було особливо шкода, продати чужим не змогла, подарувала сусідці, яка щоразу захоплювалася їхньою красою.

У Ганни та Анатолія було двоє дітей: Сергій і Надія. Звичайна сім’я, яка не вибивалася із загальної маси. Надя була старша, вступила до інституту і не встигла його закінчити. На одній зі студентських вечірок поїхала кататися з кимось на мотоциклах.

Вона була без шолома. Той, хто не впорався з керуванням на мокрій від роси дорозі, вижив, покалічився сильно, але вижив, а Надя ні.

Після втрати доньки, Аня занадто переключилася на сина і не змогла його відпустити від себе. Занадто опікала, балувала. Коли прийшов час здобувати вищу освіту, батьки самі оплачували рахунки, Сергій на бюджет не вступив.

Сяк-так син отримав диплом, потім знайшов роботу, але життя його не складалося. А тут ще залишилася Ганна Степанівна без чоловіка. Зовсім занудьгувала вона. Два роки минули як у тумані.

А Сергій, синочок єдиний, нарешті, зібрався одружитися. Ганна Степанівна була рада. Онуки підуть, водитиметься з ними. Одне погано – молоді далеко жити будуть. Своєї квартири в сина не було, поневірявся з дружиною по найманих.

Тоді Ганна Степанівна сама й запропонувала продати хату в передмісті й купити дві однокімнатні квартири, краще поруч. Син із невісткою дуже радісно сприйняли таку пропозицію і стали підбирати житлоплощу.

Але двох однокімнатних квартир купити не вдавалося, тоді син запропонував розглянути двокімнатну, але так, щоб мати мала окрему, не прохідну кімнату. Ганна Степанівна погодилася і віддала синові гроші. І варіант несподівано швидко знайшовся, вдалося навіть заощадити на простенький косметичний ремонт.

І здавалося б, усе так вдало вийшло. Перші кілька місяців Ганна Степанівна готувала на всю сім’ю, прибирала, раділа, коли вечеряли разом або обідали у вихідні. Але невдоволення сусідством із матір’ю у молодих швидко дійшло до пікової точки. Син ще говорив із мамою крізь зуби, а невістка мовчала і фиркала.

— Мамо, нам треба з тобою пожити окремо, а то посваримося зовсім. Квартира ж наша тепер, давай, ти до брата поїдеш, не чужа ж, він прийме, на землі ж в своєму будинку живе.

Ганна Степанівна слухала сина мовчки, сиділа на кухні, тримала за ручку кухоль, що купила невістка. Чашка була дешева, з надрукованим малюнком – ягоди на боці.

— Образилася чи що?

— Ні, синку, треба, так треба.

Ганна Степанівна зібрала сумку, ту саму, що стояла зараз біля стільця поруч із нею, і шкодувала, що навіть не захопила з хлібниці шматочка хліба.

Радісний син привіз матір на автовокзал пізно вночі, купив квиток на автобус і поїхав. А вона так і сиділа майже добу на одному місці. Автобус, на який їй був дбайливо сином куплений квиток, давно поїхав.

— Ви давно сидите, може машиною зручніше буде, куди потрібно? – Костя звичним рухом підняв і опустив кепку.

— Ой, спасибі, я нікуди, – згорнутий трубочкою квиток випав з її рук і покотився бетонною підлогою.

Костя спритно підхопив квиток і мимоволі подивився на дані.

— Є куди йти? Може родичам зателефонувати? Якщо мені не довіряєте, тут є служба допомоги. Кабінет номер три, – і чоловік вказав на двері.

Анна Степанівна подивилася в той бік і стиснула губи.

— Ви ж не перша, кого тут кинули. І погляд у вас загублений. Ви їли?

Вона опустила голову і замотала з боку в бік.

Костя не зволікав. Сходив у найближчий кіоск і купив булочку з водою.

— Це те, що тут можна з’їсти без побоювання, тримайте.

— Дякую, але мені нічого не потрібно.

Костя поклав усе в її складені на колінах руки і швидко пішов. Через велике панорамне вікно було видно, що літня жінка розгубилася. Не знала, куди подіти продукти. Але їсти не стала, поклала на сумку.

— Пам’ятаєш, минулого тижня старого залишили біля туалету, а він чекав, що за ним приїдуть.

— Пам’ятаю, – відповів Михайлович.

— Це така сама. Квиток навіть є, тільки вчорашній, не поїхала чи такий дали вже.

— Страшно це як, Костя.

— Страшно, – погодився чоловік.

Костя повернувся через дві години і знову подивився в зал. Жінка сиділа на тому ж самому місці.

— Так. Телефонуйте родичам, або я здам вас поліцейським, – сказав Костя рішуче, щойно опинився поруч із жінкою.

Ганна Степанівна підняла голову і з сумом подивилася на незнайомця.

— Телефонуйте, – наполягав він.

Вона дістала тремтячими руками телефон, натиснула кілька кнопок і приклала трубку до вуха.

— Так, синочку. Ти забери мене з автовокзалу, я не поїхала. Брата мого не стало через рік після батька, ти ж пам’ятаєш, ми їздили.

Вона кілька секунд слухала відповідь, а потім сумно подивилася на Костю і заплакала.

— Документи у вас є?

Ганна Степанівна, задихаючись від сліз, що нахлинули, кивнула.

— Ходімо, у мене тітка в селі є, перший час поживете там.

— Я не можу, – крізь сльози відповіла жінка.

— Додому до сина, я так розумію, ви теж не можете? Тому до тітки… у село.

Ніна, тітка Кості, дуже тепло прийняла зовсім незнайому жінку.

— Раз треба, Костику, значить, нехай живе, у мене місця багато. Ти тільки продуктів нам купи, щоб у магазин не бігати, і не турбуйся.

Костянтин залишив Ганну Степанівну в тітки, а сам, списавши адресу з паспорта, поїхав до сина.

За дверима чулася гучна музика. Гуляли. Двері довго не відчиняли, потім на порозі з’явився нетверезий чоловік і, перекрикуючи музику, закричав:

— До одинадцятої маю право, нікому не заважаю.

Але Костя лише розмахнувся і вдарив Сергія куди довелося.

— Матері ти заважаєш, зрозумів! – нахилившись до лежачого чоловіка, сказав гість. – Не знайдеш де їй жити, я тебе тут же закопаю, під вікнами.

Через три місяці Ганна Степанівна в’їжджала в невелику студію на околиці міста. Новенький мікрорайон зустрічав запахом фарби, нових меблів і вимощеними доріжками.

— Гарне місце, зручне, все є. Даремно тільки на студію погодилися, можна було й однокімнатну взяти.

— Тут краще, Костику, і тітці твоїй зручніше в лікарню їздити. Ми з нею вже домовилися. Влітку я в неї живу, на волі, так би мовити, а вона може в будь-який час приїжджати до мене.

— Ну і добре, Ганно Степанівно, якщо щось потрібно, телефонуйте, а я на виклик.

— До побачення, Костику, до зустрічі, синку.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!