Ми з подругою дружили з дитинства, ще до школи, вона ходила в садок, а я ні. Пам’ятаю, як чекала її вечорами в пісочниці з дитсадка.
Потім ми пішли до першого класу, за однією партою не сиділи, але були дуже дружні і шкодували, що не сестри. Після 9 класу наші шляхи трохи розійшлися: вона пішла до училища, а я залишилася закінчувати школу, але зв’язку не втрачали. Потім після закінчення навчальних закладів ми мріяли працювати разом.
З різницею на рік ми одружилися з хлопцями з однієї компанії, в один рік із різницею в 4 місяці у нас народилися діти — дівчатка. Потім, як і мріяли, ми почали разом працювати, завжди були, не розлий вода, ближче подруги в мене ніколи не було.
Через 10 років після весілля подруга покохала іншого чоловіка і розлучилася. Я її у всьому підтримувала, хоч і вважала, що вона погарячкувала.
З її чоловіком нас пов’язували дружні стосунки, тому що всі ми були з однієї компанії, і мій чоловік з ним дружив. Звичайно після розлучення ми підтримували стосунки з ним, але їй це не подобалося.
І ось одного разу її колишній чоловік запросив нас до нього на День народження. Я подрузі про це чесно сказала, на що вона поставила мені умови – або він, або вона.
Але, вибачте, адже не він завів коханку, він не виганяв її з дому? Чому і за що, я та мій чоловік мали проігнорувати його запрошення? Ми ж були друзями! Ми, звичайно, пішли, і після цього моя подруга стала вважати мене зрадницею.
Минуло чимало років, а ми так і не спілкуємось. Тільки на рівні “Привіт, як справи?”, коли на роботі перетинаємось. Наші доньки дружать, хоч і бачаться нечасто.
Я намагалася кілька разів піти на примирення, але подруга знову намагається ставити мені умови, щоб я не спілкувалася з іншою нашою подругою. Між нами виріс Китайський мур, і я вже не можу з нею спілкуватися, як раніше.
Скажу більше: якщо побачу її здалеку на вулиці, можу перейти на другий бік дороги. Ніколи не думала, що так усе скінчиться. Людина я не злопам’ятна, але вже не можу переступити через себе. Можливо я не права?
