Ранок тридцять першого грудня почався з того, що хтось подзвонив у домофон Тетяни. Дивно, хто це міг бути, адже всі рідні знають, що вона “сова” і полюбляє вранці міцно виспатися, має право на пенсії.
Та й взагалі хто приходить без попереднього дзвінка? Зовсім хтось втратив совість. А може, хтось із сусідів не може в будинок потрапити?
– Хто це? – Запитала вона.
– Ага, сюрприз, не чекали? – почувся голос якоїсь бабусі. – Ну, відкривайте, рідненькі.
Все-таки хтось із сусідів, мабуть, квартирою помилилися. З’ясовувати хто і що не хотілося, Тетяна просто відчинила двері під’їзду і лягла знову в ліжко, але за кілька хвилин у вхідні двері постукали.
Тетяна подивилась у вічко. Стоїть якась бабуся із сумками, посміхається. Що це за справи? Все ж таки треба відкрити їй.
– Ну що, не чекали бабу Женю? – хитро підморгнула бабуся і занесла до коридору важкі сумки. – А я сюрпризом. Валя все соромилася, що я приїду, мовляв, мені не буде місця де спати, але я звикла до складних умов, можу і на підлозі поспати. Ну а якщо куточка не знайдеться, хоч готель мені якийсь покажіть, чи що. Я всього на кілька днів приїхала. А Валюша, мабуть, ще на роботі? А де Серьожа? А Вася?
Тетяна розгублено кліпала очима, сон як рукою зняло. Хто ця бабуся Женя? Яка Валя? Який Сергій? Який Вася? Хто всі ці люди, яких Тетяна не знає?
– Яка Валя? – обережно спитала вона.
– Як так? Ви ж, якщо я не помиляюся, Наталя Миколаївна?
– На жаль, помиляєтесь, така тут не мешкає.
– Як же так, — бабуся Женя розгорнула аркуш паперу, що лежав у кишені її пальта. – Це ж вулиця Центральна, будинок п’ять, квартира сорок сім?
– Все вірно, але тут ніхто з перелічених не мешкає.
– Ех, яка халепа! Значить, адресу я неправильно записала. Ну що ж, сюрпризу не вийде, зараз подзвоню онучці, дізнаюся все.
Бабуся Женя дістала кнопковий телефон та набрала номер. Телефон онуки було вимкнено. Ще раз набрала – та сама історія. Бабуся розгубилася, руки її затремтіли, і, здавалося, що вона ось-ось заплаче.
– Пробачте, будь ласка, — сказала вона. – Поїду тоді зараз назад на залізничний вокзал, звідти додзвонюватимуся. Ви не скажете, з якої зупинки у вас іде якийсь автобус до вокзалу? А то на таксі додаткові витрати та дорого беруть.
Тетяні стало шкода стареньку. Явно вона не багата, їхала до своєї внучки, хотіла сюрприз зробити, і адресу наплутала. Автобуси до залізничного вокзалу звідси ходять з пересадкою, на вулиці сильний мороз, ну як тут вигнати бабусю?
Треба хоча б її чаєм з дороги напоїти, явно замерзла, а внучку інтернетом знайти, якщо телефон не відповідає.
– Ось що, — запропонувала Тетяна. – Ви проходьте до мене, відігрійтеся. Зараз ми знайдемо вашу онучку. Спочатку – як ваше ім’я та по батькові?
– Євгенія Іванівна, — старенька стояла в нерішучості, обмірковуючи — залишитися їй чи все-таки поїхати, але потім вона все ж таки роззулась і зняла пальто. – Дякую вам велике.
Тетяна закип’ятила чайник, поставила перед старенькою пряники та цукерки, і спершу вислухала її.
– Хороша в мене внучечка Валя, вона з синком Васею до мене в село влітку приїжджала. Приїхала у ваше місто вступати до університету, але щось із навчанням не вийшло, з третього курсу пішла. Зате познайомилася з гарним хлопцем, Сергієм. Вони ще не розписалися, але в них з’явився Вася, йому зараз чотири роки, ось – нещодавно виповнилося. Я Валю лаю, що це недобре, що ви не розписані, а вона каже, що це сучасно, і зайві гроші від держави можна отримувати як мати одиначка. Нині вони зі свекрухою живуть, Наталією Миколаївною. За словами Валі, вона дуже добра жінка, і Сергій хороший. Правда я їх ще не бачила, але приїхала познайомитися сюрпризом. Адресу неправильно записала, але думаю, що вони десь поряд живуть.
– То зателефонуйте батькам Валі, уточніть.
– Немає батьків, на тому світі вже давно. Сина Гриша звали, невістку – Уляна. Їм ще й тридцяти не було, аварія. Загалом важко мені це згадувати. Валю ми до себе з дідом однорічну забрали, але чоловіка вже теж нема. Росла слухняна, та й зараз така ж поступлива і хлопчисько у неї гарний, правда, мовчун небагатослівний. Так не терпиться їх усіх побачити. Ніч у поїзді не спала, все переживала – чи вийде сюрприз? А як ви можете знайти мою онуку?
Тетяна дістала свій ноутбук і запитала:
– А як прізвище онуки?
Старенька назвала прізвище.
Так, знайти Валю було складно і практично неможливим. Інтернет уперто видавав біографію співачки, а у соціальних мережах її так і не знайшли. Ну що ж, залишалося тільки додзвонюватись. Дзвонили з двох телефонів – все марно, та ще й бабуся Женя почала носом клювати – явно ніч не спала.
– Приляжте, відпочиньте, а потім щось придумаємо.
– Дякую вам, Тетянко, так ніяково перед вами.
Євгенія Іванівна заснула, а за кілька годин на телефон Тетяни зателефонували.
– Доброго дня, — почувся молодий жіночий голос. – Ви мені дзвонили? У мене телефон розрядився.
– Ви Валя? – Зраділа Таня. – До вас тут сюрпризом бабуся Женя приїхала з села, адресу переплутала, до мене потрапила. Ви уточніть свою адресу, будь ласка, я до вас її привезу.
– Як бабуся? – Впалим голосом запитала Валя. – Я ж просила її не приїжджати! Ну та гаразд, що робити, доведеться здаватися.
Валя назвала адресу. Ого, то це взагалі в іншому районі, де живе син Тетяни зі своєю родиною. Вона обіцяла їм забрати онуків на Новий Рік, син із невісткою збираються йти до ресторану з друзями, ну ось, якраз – майже по дорозі.
І Євгенія Іванівна вже підвелася радісна, зібралася. Тетяна викликала таксі, поїхали.
Будинок виявився гуртожитком. У коридорі дуже брудно, всюди валяються якісь речі, розвішані ганчірки, а вздовж коридору ходили якісь хитливі особи, які вже зранку прийняли. А ось і кімната Валі – зовсім крихітна, де стояв старий диван, стіл і шафа, що покосилася.
Так, тут навіть на підлозі спати нема де. Поруч із худенькою Валею сидів хлопчик. Бабуся з онукою обнялися, і Євгенія Іванівна розгублено запитала:
– Що тебе вигнали з родини?
– А не було жодної родини, я її вигадала, — зітхнула Валя. – На третьому курсі я помилилася в одному хлопці, він поїхав, хоча наобіцяв мені багато. З’явився Вася, почала знімати гуртожитки – то там, то тут, адреси у мене конкретної не було. Жила за рахунок допомоги та підробляла як могла, влаштувалася санітаркою. У гуртожитку все спільне, якщо є хороші сусіди, то й за дітьми ми по черзі доглядаємо, а зараз Вася вже в садок ходить.
– Валюша! Що ж ти мовчала? Чого ти мені нічого не сказала, не повернулася назад?
– Навіщо? Щоб тебе на все село зганьбити? Щоб ти щодня страждала? А так не знаєш, і добре. Я ж просила тебе не приїжджати до мене, не хотіла, щоби ти все знала, а думала, що в мене все добре. Я б так само у відпустку до тебе приїжджала б. Не хочу тягарем бути. Ну тепер ти, на жаль, знаєш усю правду.
– А адресу ти яку дала?
– Навмання. Я якось жила у гуртожитку на тій вулиці. Листи зараз ніхто не пише, я просила тебе не приїжджати, тож так просто назвала, коли ти спитала.
– Ну, раз я все знаю тепер, давай, збирайся, поїдемо, Новий Рік у поїзді зустрінемо.
– Не можу. Сьогодні з ночі прийшла, другого на роботу, у Васі садок, гуртожиток до кінця січня я сплатила. Саме зараз – не можу!
– Ну, не тут же зустрічати Новий Рік – сісти нікуди, та й контингент тут моторошний. Може, готель якийсь дешевий зняти?
– Та які зараз готелі? – посміхнулася Тетяна. – Все забито, навіть дорогі готелі. Мабуть, на пенсію живете, а грошима розкидаєтесь. Ось що, дівчатка – поїдемо до мене. Я святкувати буду з онуками, молодший – такий самий як ваш Вася, їм веселіше буде, та й мені теж. Якщо вже потрапили на мою адресу, то й відзначатимемо разом.
– Ні-ні, Тетянко, і так вам незручності влаштували, цілий день із нами пораєтесь замість онуків, — замахала руками Євгенія Іванівна. – Я можу тут на стільчику поспати, а вранці поїду. Не заважатимемо вам.
Валі теж було незручно, і все ж Тетяні вдалося їх умовити. Забрали онуків Тетяни, приїхали додому. Все закрутилося, закипіло, до речі були й сільські гостинці, які привезла Євгенія Іванівна. Діти одразу потоваришували та грали біля ялинки.
– Невже, Євгенія Іванівно, вам онук не розповів, що жодної родини немає? – Запитала Тетяна.
– Ні! Я ж говорю – мовчун небагатослівний, як партизан, що в нього не спитаєш: “Все нормально!”
– Бабуся, а Вася нас у село запросив! – закричав молодший онук Тетяни. – Сказав, що він улітку туди поїде. А давай ми теж поїдемо, бо в селі ніколи не були. Там річка є в якій можна купатися!
– Ну от, а ви казали — мовчун, — засміялася Тетяна. – Все видав!
– Ну, тому що він серед однолітків. А взагалі, ідея хороша! Я зараз напишу адресу, приїжджайте, будинок у мене великий і смачні яблука завжди є. Всього одну ніч поїздом – і ви в мене в гостях! Не хвилюйтеся – я правильну адресу напишу, не помилюся і не вигадаю, – засміялася Євгенія Іванівна.
