– Ти сорочку мою бордову відпарила? – Анатолій стояв у дверях спальні, чухаючи живіт. На годиннику була десята ранку. Субота. День його сорокаріччя.
– У шафі висить, – коротко відповіла Женя.
Вона не оберталася. Перед нею на обробній дошці лежав значний шматок свинини. Ніж методично різав м’ясо на рівні стейки. Спина вже сильно нила. Женя встала сьогодні о шостій, щоб встигнути приготувати стіл на двадцять гостей.
– А чому блакитну? – примхливо промимрив чоловік. – Я ж просив бордову. Ми з пацанами домовлялися, що без краваток, але у темному.
– Бордова у пранні. Ти на неї вчора соус капнув, як вечеряв.
Анатолій невдоволено цикнув.
– Могла б і випрати. Свято все-таки. Солідний ювілей. Я ж не рядовий клерк, щоб у блакитній сорочці сидіти, як школяр на лінійці.
Женя з силою встромила ножа в дерев’яну дошку та видихнула.
– Толя! У мене дванадцять салатів, гаряче, закуски та торт! Я не наймалася тобі сорочки ночами прати. Одягни блакитну, живий будеш.
Чоловік ображено засопів.
– Вічно ти все псуєш з самого ранку, – пробурчав він собі під ніс і тупаючи босоніж назад у спальню. – Я, між іншим, стомлююся, як пес. Всю родину на собі тягну. Могла б заради чоловіка-здобувача і постаратися в такий день.
Женя тільки посміхнулася. Здобувач. Це слово Анатолій вивчив два роки тому і тепер вставляв за будь-якої нагоди. Особливо при гостях.
Із гостями взагалі окрема історія. Анатолій наполіг, щоб відзначали вдома, але з розмахом. Покликав колишніх однокурсників, сусідів, якусь далеку рідню, яку Женя бачила востаннє на їхньому весіллі шість років тому.
На пропозицію замовити їжу із ресторану чоловік обурився. Сказав, що це не по-домашньому, не душевно, та й взагалі – навіщо розбазарювати гроші, коли дружина вдома сидить?
Дзвінок у двері пролунав рівно опівдні. Женя сполоснула пальці під краном, поспіхом промокнула паперовим рушником і пішла відчиняти.
На порозі стояла Раїса Федорівна, свекруха. Свіжа укладка, – волосинка до волосинки. Ошатна кофта на великих гудзиках. На шиї – масивне намисто, яке вона завжди одягала «у люди». У руках свекруха тримала пластиковий контейнер.
– Приймай допомогу, дитино, – з порогу заявила вона, простягнувши контейнер Жені. – Оселедець під шубою зробила. Толя мій без неї жодне свято не зустрічає. А твою він не дуже шанує. Каже, майонезу шкодуєш.
– Здрастуйте, Раїсо Федорівно, – рівно відповіла Женя. – Проходьте. Толя ще вдягається.
Свекруха по-господарськи протупала на кухню. Окинула поглядом заставлені мисками стільниці, прискіпливо оглянула деко з м’ясом.
– Нашвидкуруч робила? – Вона тицьнула пальцем з ідеальним манікюром у бік духовки.
– Нормальне м’ясо. Сирна скоринка, всередині помідори.
– Мій Толик таке не прожує, – свекруха стиснула губи. – Йому м’якше потрібно, працює ж хлопчик. Та й вік уже, – сорок років. А ти йому засмажила кірку. Шлунок зіпсуєш мужику!
– Сир розплавиться. М’ясо буде м’яким.
– Ну-ну. Подивимося, що гості скажуть.
Раїса Федорівна влаштувалася на табуретці біля вікна і почала спостерігати за невісткою.
– Ти б хоч підфарбувалася, дитино, – простягла вона через п’ять хвилин. – Що люди скажуть? Чоловік такий видний, начальник відділу. Намагається для сім’ї. А ти бліда, волосся в пучок зібрала. Немов і не свято в хаті, а поминки.
Женя почала розкладати тарталетки. Сперечатися зі свекрухою було марно. Це правило вона засвоїла давно.
– Часу не було. З ранку біля плити.
– А хто тебе просив розготовлятися? – не вгамувалася жінка похилого віку. – Замовила б доставку. Толя заробляє пристойно, може дозволити дружині відпочити. Чи заощаджуєш на моєму синові? Хочеш його гроші на свої шпильки пустити?
– Я на ваші слова уваги не звертатиму, Раїсо Федорівно. В мене свято.
– У тебе свято, бо чоловік у тебе золотий! – відрізала свекруха. – Квартиру яку “відгрохав”! Ремонт зробив! Сидиш тут за його спиною, як за кам’яною стіною.
У коридорі почулися кроки. З’явився Анатолій у блакитній сорочці.
– Мамуль, привіт! – він цмокнув матір у щоку. – Як доїхала?
– Ой, синку, на таксі, звичайно! Ти ж мені гроші переказав. Як я з салатами в автобусі потягнуся?
Женя промовчала. Гроші він переказав, як же. Із її кредитки вчора ввечері зняв.
До другої години підтягнулися гості. За великим розкладним столом у вітальні стало гамірно. Дзвеніли келихи. Анатолій сидів на чолі. Задоволений, червоний від задухи та уваги. Приймав вітання, жартував із сусідом Валерієм.
Побачив дружину з гарячою стравою, метушливо відсунув порожні салатники. Очі звично сховав, старанно дивлячись кудись у район скатертини.
– О, гаряче під’їхало! – зрадів Валерій, потираючи руки. – Женею, пахне – очманіти! Сама чаклувала?
– Сама, Валеро, пригощайся, – Женя розставила тарілки.
– Оце пощастило Толяну з дружиною! – підхопив хтось із однокурсників. – Господиня!
Анатолій поблажливо хмикнув.
– Та гаразд вам. Головне в сім’ї – це надійний тил. А хто цей тил забезпечує? Правильно, чоловік!
Чоловіки за столом загомоніли. Женя повернулася на кухню за графином з вишневим соком. Спина гула так, що хотілося просто лягти на підлогу прямо там, біля холодильника.
Коли вона повернулася до вітальні, Раїса Федорівна вже підійнялася зі свого місця. Вона поправила серветку, оглянула гостей поглядом ревізора та постукала виделкою по келиху.
– Хвилинку уваги!
Розмови стихли. Женя зупинилася біля краю столу. Хотіла розлити сік дітям, які сиділи з краю, але завмерла з важким графином у руках.
– Толю, синку, – почала свекруха командирським голосом. – Сорок років – важлива межа. Ти в нас здобувач, опора, – все в будинок несеш. Справжній чоловік!
Гості схвально загули. Анатолій кашлянув. Потягнувся за серветкою, почав ретельно витирати губи, зображуючи скромність.
– Квартиру як обставив! – не вгамувалася Раїса Федорівна. Вона широким жестом обвела простору вітальню з новим ремонтом.
– Меблі он які купив. Я ж пам’ятаю, які тут страшні шпалери були, коли ви тільки одружилися. Все сам, все своїми руками.
Женя щільно затулила рота. Графин здавався чавунним.
– І дружину забезпечуєш, – свекруха перевела суворий погляд на невістку. – Сидить за твоєю спиною, й горя не знає. Як принцеса живе!
Анатолій смикнувся.
– Мамо, давай без цього, – тихо попросив він. – Давайте просто хильнемо за здоров’я.
– А що таке? Я знаю! – голос літньої жінки набрав сили. Вона явно давно готувала цю промову і не збиралася відступати. – Люди мають знати правду. Ти працюєш з ранку до ночі на керівній посаді. Світла білого не бачиш. А вона тільки тарілки змінює та гроші твої витрачає.
Сусідка Валя уткнулася поглядом у свою тарілку. Валерій припинив жувати стейк. За столом стало дуже ніяково.
– Мамо, годі, – Анатолій спробував усміхнутися, але вийшло жалюгідно. – Нормально все у нас.
– Ні, не годі! – Раїса Федорівна увійшла в раж. – Для цієї сім’ї ти просто зручна прислуга, Женю! Живеш на всьому готовому. Хоч би чоловіка шанувала! Хоч би на свято одяглася по-людськи. Ганьбиш тільки мого сина перед пристойними людьми!
Женя не ворухнулася. Хвилинний ступор накрив її з головою. Вона просто дивилася на графин з червоним соком, намагаючись усвідомити масштаб абсурду, що відбувається. У вухах шуміло.
Вона поволі перевела погляд на чоловіка. Анатолій утиснув голову в плечі. Він старанно вивчав шматок м’яса, ніби бачив його вперше у житті, бо не наважувався суперечити матері.
Ніколи не наважувався. Навіть зараз, коли вона прилюдно втоптувала його дружину в багнюку заради його ж уявної величі.
Женя обережно поставила графин на стіл. Без стукоту.
– Значить, прислуга, – без виразу сказала вона.
– А хто ж? – пирхнула Раїса Федорівна. – Дарма хліб їси. Мій син горбатить, а ти на всьому готовому.
Женя оминула стіл та стала навпроти свекрухи. Вона дивилася на неї зверху донизу.
– Раїсо Федорівно, он двері, – пішли геть звідси!
Свекруха роззявила рота. Намисто на грудях здригнулися.
– Що?
– На вихід! Свято для вас закінчено!
Валерій голосно проковтнув. Хтось нервово брязнув виделкою об порцеляну.
– Ти як зі мною розмовляєш? – обурилася жінка похилого віку, хапаючись за комір кофти. – У будинку мого сина!
Женя скупо посміхнулася.
– У тому й річ, що це не дім вашого сина. Квартира моя!
Раїса Федорівна затнулася. Повернулася до Анатолія.
– Толю? Що вона каже? Ви ж разом купували! Ти казав…
Анатолій мовчав. Обличчя пішло червоними плямами. Він уперто не підводив очей.
– Куплена до шлюбу, – продовжила Женя, звертаючись до притихлих гостей. – Шість років тому. Іпотеку я закрила сама. Толя сюди переїхав з однією валізою та старим ноутбуком.
– Та як ти смієш… – почала свекруха, важко дихаючи.
– Далі, – Женя не дала їй домовити. – Ваш провідний начальник відділу два роки тому втратив роботу. Потрапив під скорочення.
– Не просихав три місяці. Лежав на дивані, шукав себе. І я взяла його до себе у фірму. Звичайним менеджером з логістики. На зарплатню, яку сама йому вибила в директора.
Свекруха перевела розгублений погляд на сина.
– Толю? Це правда? Ти ж казав, що тебе підвищили…
Анатолій нарешті підняв голову. Очі бігали.
– Жень, ну навіщо ти при всіх? – Видавив він. – Чого ти так? Ми ж родина.
– А тому, що я після роботи батрачити не наймалася! І вислуховувати це у своїй хаті не буду! – Женя знову подивилася на свекруху.
– І цей бенкет, Раїсо Федорівно, оплачено з моєї карти! Чеки лежать у передпокої на тумбі. Можете захопити по дорозі і порахувати. Як і таксі, на якому ви приїхали!
Гості сиділи не моргаючи. Сусідка Валя акуратно поклала виделку на край тарілки.
– Так що, прислугу тут шукаєте ви, – підвела підсумок Женя. – А я вдома! На вихід! Спочатку струсіть із себе пиху, потім приходьте.
Раїса Федорівна тяжко підвелася. Обличчя з червоного стало землистим. Вона чекала, що син заступиться. Що стукне кулаком по столу. Що покаже, хто тут господар та мужик.
Але Анатолій сидів, опустивши голову. Хлопчик на побігеньках, який загрався у великого боса за чужий рахунок.
Свекруха мовчки вийшла до передпокою та швидко одяглася. Гуркіт вхідних дверей пролунав різко.
Женя поправила скатертину та окинула поглядом тихих гостей. Вона взяла графин.
– Кому соку налити? Їжте. М’ясо охолоне. Та ще радість – холодну свинину жувати.
Валерій першим підставив склянку. Розмови за столом відновились не одразу. Спочатку натягнуто обговорювали погоду, а потім затори на виїзді з міста. Анатолій до кінця вечора сидів мовчки, не дивлячись на дружину.
За два тижні він зібрав свої речі, та переїхав до матері, заявивши, що йому потрібний простір для особистісного зростання, а Женя надто на нього тисне.
Вона не тримала. Доля сама розставить все на місця. Їй просто потрібний був невеликий перепочинок. У її квартирі тепер вечорами було тихо, ніхто не розкидав сорочки і не вимагав подавати вечерю із трьох страв суворо за розкладом.
Як кажуть, – що не робиться, то все на краще…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
