Ірина мила посуд після вечері. Діти вже спали, чоловік сидів у вітальні, дивився якусь передачу. Задзвонив телефон. Вона витерла руки об кухонний рушник, поглядом знайшла екран. Свекруха. Ірина зітхнула, взяла слухавку.
– Алло, Лідіє Петрівно.
– Ірочко, вітаю, люба! Як справи? Як мої онуки? Здорові?
– Все добре. Даша сьогодні п’ятірку отримала з математики. Марійка навчилася зав’язувати шнурки.
– Розумники які. Я так за ними скучила.
Ірина відчула напругу в голосі свекрухи. Коли Лідія Петрівна починала з компліментів та сентиментальності, це означало, що далі буде прохання.
– Слухай, у мене тут ситуація склалася. Починається ремонт у квартирі. Підрядники прийшли сьогодні, оглянули все. Кажуть, тижнів на два затягнеться, може, на три.
– Стіни довбатимуть, шпалери здиратимуть. Пил буде страшний, шум до вечора. Мені з моїм тиском це шкідливо. Лікар взагалі заборонив нервувати.
Ірина завмерла з тарілкою у руках. Зрозуміла, до чого веде розмову. Два, а то й три тижні свекрухи в їхньому домі. Це катастрофа! Це крах усієї системи, яку вони з чоловіком вибудовували сім років.
– Чи можна я до вас переберуся на цей час? Я тихенько, не заважатиму. Навіть навпаки, допоможу. З дітьми погуляю, обід приготую. Тобі легше стане, правда ж?
Жінка заплющила очі. Згадала минулий візит Лідії Петрівни. Минулого літа свекруха гостювала у них тиждень. За цей тиждень вона примудрилася перевернути весь будинок.
Давала дітям солодощі перед вечерею, включала мультфільми до півночі, дозволяла не чистити зуби. Скасовувала всі правила, які Ірина із чоловіком встановлювали роками. А коли та намагалася заперечити, свекруха ображалася, казала, що бабуся має право балувати онуків.
Потім пішов тиждень на відновлення режиму. Діти вередували, вимагали мультики, відмовлялися від супу. Ірина присягалася собі, що більше не допустить тривалих візитів свекрухи.
– Лідіє Петрівно, розумієте, у нас режим налагоджений. Діти рано лягають, рано встають. Боюся, приїзд гостя всіх зіб’є з пантелику. І вам буде незручно.
– Та що ти, люба! Я ж тиха, не галаслива. Буду, як мишка. І справді допоможу. З дітьми погуляю, борщ зварю, підлогу помию.
– Дякую за пропозицію, але ми впораємося. Може краще зняти вам студію на час ремонту? Ми допоможемо. Чи в санаторій з’їздити?
У трубці зависла довга пауза. Ірина чула подих свекрухи. Тяжкий, скривджений.
– Що ж я, у своїй родині не можу пожити? Внуків побачити хоч на тиждень? Я думала, що ми рідні люди, а не чужі.
– Ми рідні, Лідіє Петрівно. Просто всім буде комфортніше, якщо режим не порушиться. Діти звикли до певного порядку. Будь-яка зміна їх збиває з пантелику.
– Зрозуміло. Виходить, я чужа. Зайва у сім’ї власного сина. Дякую, що пояснила, як все насправді.
– Лідіє Петрівно, я не це мала на увазі.
Але свекруха вже повісила слухавку. Ірина поклала телефон на стіл. Подивилася на немитий посуд. Руки тремтіли. Не від страху, а від роздратування. Вона знала, що далі буде. Лідія Петрівна зателефонує синові, поскаржиться, заплаче. І почнеться.
Чоловік Дмитро зайшов на кухню за кілька хвилин. Взяв із холодильника йогурт, відкрив його.
– Мама дзвонила?
– Так. Просилася пожити у нас на час ремонту.
– І що ти відповіла?
– Що краще зняти їй студію, чи в санаторій поїхати.
Чоловік насупився. Поставив йогурт на стіл, не став їсти.
– Чому? Ми б могли допомогти. Місце ж є.
– Дімо, ти пам’ятаєш, що було минулого разу? Коли твоя мати гостювала у нас? Діти лягали о першій ночі, їли цукерки замість супу, не чистили зуби. Твоя мама скасовує всі наші правила, які ми встановлюємо!
– Вона просто пестить онуків. Бабусі так роблять. Це нормально.
– Це нормально іноді, на один день! Але не два тижні поспіль! Потім я тиждень відновлюю режим. Діти вередують, не слухаються!
– Може, ти надто жорстка з режимом? Діти повинні трохи розслаблятися.
Чоловік узяв йогурт, вийшов із кухні. Ірина почула, як грюкнули двері спальні. Знайомий звук. Так він завжди робив, коли не хотів продовжувати незручну розмову.
Наступного дня Дмитро майже не розмовляв із нею. Вранці буркнув «доброго ранку», не поцілував перед виходом на роботу.
Увечері повернувся пізно, повечеряв мовчки, одразу пішов до комп’ютера. Ірина намагалася завести розмову, але він відповідав односкладно. Так, ні, не знаю.
Діти помітили напругу. Семирічна Даша підійшла до матері на кухні.
– Мамо, а чому тато злий? Він навіть не пограв із нами.
– Він не злий, сонечко. Просто втомився на роботі. Багато справ.
– А на мою думку, він образився на тебе. Ви посварилися?
Ірина обійняла дочку.
– Ні, не посварилися. Просто трохи не згодні з одного питання. Це минеться.
Але вона знала, що це швидко не пройде. Дмитро завжди був надто прив’язаний до матері. Він єдиний син, пізня дитина.
Лідія народ ила його у сорок років, виховувала одна після розлучення. Прив’язала до себе так міцно, що навіть одруження сина не послабило цей зв’язок.
За два дні, у середу ввечері, Дмитро довго розмовляв телефоном у спальні. Ірина чула його голос крізь двері. Тихий, винний, виправдовувальний. Вона не підслухувала спеціально, просто проходила повз. Але слова долітали.
– Мамо, ну не плач. Я розумію. Так, я знаю. Це несправедливо.
Жінка зупинилася біля дверей. Серце закалатало частіше. Отже, Лідія Петрівна скаржилася. Вже увімкнула режим жертви.
Чоловік вийшов зі спальні за десять хвилин. Обличчя похмуре. Він пройшов повз дружину, не дивлячись на неї.
– Дімо, почекай.
Він зупинився, але не обернувся.
– Моя мати плаче! Сидить у своїй квартирі серед будівельного пилу та плаче. Каже, що її вигнали із сім’ї. Що ти її ненавидиш.
– Я її не ненавиджу. Я просто хочу зберегти режим наших дітей! Їхню стабільність.
– Режим важливіший за рідну людину? Важливіший моєї матері, яка виростила мене одна?
– Рідна людина може пожити й в орендованій квартирі два тижні. Ми могли б сплатити.
– Для неї це приниження! Вона хоче бути із сім’єю, а її відправляють, як чужу!
– Дімо, вона живе у своїй квартирі десять років. Два тижні в іншому місці – не трагедія. Проте режим дітей не порушиться!
Чоловік різко обернувся. Обличчя спотворилося від злості.
– Для тебе режим – це все! Режим, режим, режим! А те, що моя мати страждає, тобі все одно?!
– Не все одно. Але я не готова жертвувати нашим щастям, щоб твоя мати відчувала себе потрібною!
Він не відповів. Повернувся до спальні, зачинився. Ірина залишилася стояти у коридорі.
Наступні дні пройшли мовчки. Дмитро проводив усі вечори за комп’ютером. Розмовляв лише про побутові речі.
Коли оплачувати комуналку, чи треба купувати молоко, закінчився пральний порошок. Жодних особистих тем, жодних щирих розмов.
Ірина намагалася розпочати розмову кілька разів. Підходила до нього, сідала поряд. Але чоловік відповів холодно, відсторонено. Потім знаходив причину піти в іншу кімнату.
У суботу Дмитро встав рано, о сьомій ранку. Ірина почула шум води у ванній, розплющила очі. Чоловік уже одягався. Одягнув джинси, светр, узяв ключі від машини.
– Куди ти? – Запитала дружина.
– До мами. Допоможу вибрати матеріали для ремонту. Вона сама не розуміється.
– Добре. Коли повернешся?
– Не знаю. Може, пізно. Там багато справ.
– А як же діти? Ти обіцяв з ними в парк піти.
– Сходіть без мене. Або перенесемо на другий день.
Вона залишилася сама з дітьми. Нагодувала їх сніданком, пограла, почитала книжки. Даша питала, де тато, чому він не пішов із ними. Ірина вигадувала відмовки, але бачила, що дочка не вірить.
Весь день чекала на чоловіка. Готувала обід, думала, може, повернеться. Не повернувся. Вечерю приготувала, діти вже спали, а його все не було.
Він з’явився о пів на одинадцяту вечора. Обличчя похмуре, стомлене. Пройшов до спальні, почав роздягатися механічно. Ірина увійшла слідом, сіла на ліжко.
– Дімо, нам треба поговорити. Серйозно поговорити.
– Про що? – голос глухий, байдужий.
– Про твою маму. Про нашу ситуацію. Так далі не можна!
Чоловік різко обернувся. Кинув сорочку на стілець. Обличчя його спотворилося, з’явилися червоні плями на щоках.
– Ти не уявляєш, у якій дірці вона живе! Шпалери відвалюються шматками, підлога скрипить під ногами, пил скрізь! Робітники обіцяли закінчити за два тижні, але хто їх знає.
– А могла б бути тут, у теплі, чистоті, з онуками. Через твій принцип моя мати страждає, тулиться в будівельному пеклі!
Ірина відчула, як усередині закипає злість у відповідь. Вона стримувала її тиждень, мовчала, терпіла. Але зараз не могла більше.
– Вона живе у тій самій квартирі, що й раніше. Так, там ремонт. Але ремонт їй зроблять, квартира стане кращою. А якби вона приїхала до нас, страждали б наші діти!
– Діти б не страждали! Бабуся їх любить! Вона б про них дбала!
– Любити та правильно виховувати – різні речі!
– Ти перебільшуєш. Ти розумієш, що вона сама. Батька нема вже п’ятнадцять років. Я єдиний син. А зараз ще скривджена, покинута.
– Вона не одна, Дімо. Ми відвідуємо її у вихідні. Приїжджаємо з дітьми, дзвонимо. Це не зрада. Це встановлення здорових стосунків.
Чоловік не відповів. Ліг на ліжко, відвернувся до стіни. Натягнув ковдру до підборіддя. Розмова була закінчена.
Наступні дні Дмитро припинив демонстративно мовчати. Він розмовляв, навіть жартував іноді. Але в домівці оселилася холодність. Вони обговорювали лише дітей, побутові справи. Не торкалися одне одного, уникали поглядів.
Ірина розуміла, що конфлікт не вирішено. Він просто затих, пішов углиб. Чоловік не зміг вибрати між матір’ю та дружиною. Застряг посередині.
Вона розуміла, що це перевірка їхнього шлюбу, їхньої сім’ї, їхніх здібностей бути однією командою. Чи пройдуть вони цю перевірку, чи ні, покаже лише час. Як кажуть, – Бог їм на допомогу!
А ви що скажете про цю ситуацію? Слушно вчинила невістка, чи перегнула палицю? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
