Рідна мати так і не згадувала про Ганнусю, – нажаль, так буває…

Таня розгублено дивилася на дівчинку, – така маленька, худенька, наче горобчик.

– Таню, ну ось така у мене сестричка двоюрідна! Ти знаєш що, може сукню яку купити їй?

– Так, Іване, звичайно. Я схожу куплю.

– Дякую, рідна.

Таня пішла в магазин. Вибір хоч був і невеликий, та є у що одягнути дівчинку. Треба ж, сестра Івана притягла дитину і заспокоїлася, навіть переодягнути нема в що!

Своїх дітей у Тетяни з Іваном поки немає, та вони рік тільки живуть. Ваня працює шофером, а Таня бухгалтером у колгоспі, потрапила за розподілом і сподобалося їй, Івана зустріла, вийшла заміж, добре їй живеться.

Мама з татом переживали за Тетяну, міська ж дівчина, що там вона в селі робитиме, а Тані сподобалося.

Господарство навчилася вести, помічників повно.

Рідні багато у Вані. Рік вони зустрічалися і рік вже спільно живуть, – і то не з усіма бачилася.

Ось привіз Ваня племінницю, Ганнусю, вчора їздив у ніч у сусідній район. Сказав, що на пару днів, у п’ятницю мовляв, відвезе назад.

Купила я їй білизну, та маєчок, шкарпеток, халатик з каченятами і пару суконь.

Відпросилася у Кузьми Петровича, головбуха, щоб із дівчинкою побути, додому звіт взяла.

А дівчинка, наче янгол з картинки, тільки худенька трохи, – три роки їй, а вона не розмовляє,- дивно.

Надвечір другого дня вона стала трохи сміливішою, подивилася уважно своїми блакитними очима, підійшла до Тані, й уткнулася в коліна, обійнявши за ноги.

Таня ледь сльози стримує, видно ж, що дівчинкою ніхто не займається, а вона її відмила, коси заплела, перевдягла, – як же вона на рідну племінницю Івана схожа, Марину, – просто одне обличчя.

Прибігла зовицчя Валентина, дивиться на Ганнусю, та запитує:

– Таню, а це хто?

– Як хто? Ти що, племінницю не впізнала? От даєш!

– Племінницю? Яку племінницю? Начебто всіх на перелік знаю.

– Та сестри вашої двоюрідної дочка.

– Ні, Таню, воля твоя, але ти щось плутаєш.

-Та нічого я не плутаю! Привіз Іван ввечері, каже племінниця, сестра захворіла, дівчинку подіти нікуди, ось і взяв до нас. Я і з роботи відпросилася щоб з нею побути. Ти подивися, Валю, як вона на твою Марину схожа.

Може ти забула про якусь сестру? Вас же багато.

– І то правда, треба у мами спитати.

Одинадцять дітей було у бабусі Івана та Валі, й у кожного із дітей по двоє-троє, – де вже тут усіх згадаєш…

Побула Валя і пішла. А увечері прийшла свекруха, Тамара Василівна, подивилася на дівчинку, яка вже спала, та зрозуміти нічого не може.

– Начебто, за всіма параметрами наша дівчинка, та немає у нас там рідні, і ніякої малечі на ім’я Ганнуся у нас теж немає. Може, ти що плутаєш? Коли Іван приїде?

– Не знаю, мамо, але він так сказав. А
ось і Ваня.

Побачив матір Іван, в обличчі змінився, сувора вона була, суворіша за батька.

– Мамо, а ти що так пізно?

-Так от, прийшла на родичку подивитись, спить уже. Ваню, чия це дівчинка?

-Так Світлани, мамо.

– Це якої Світлани? Дядька Дмитра?

– Ага, – Іван видихнув.

– Ах, он воно що … Ну-ну. Гаразд, Таню, піду я, Іване, посвіти мені, а то у вас там у огорожі послизнулася якось.

Іван понуро вийшов слідом за матір’ю, Таня почала збирати вечерю для чоловіка.

– Ну, – мати повернулася до Вані, – що за дитя?

– Так Свєтки, мамо, дядька Дмитра ж …

– Всі хлопці у дядька Дмитра, якщо ти забув, бовдур, ти хоча б легенду вигадав краще.

– Я відвезу її завтра, мамо.

– Куди?

– Мені адресу Свєтки дали, вона з бабкою кинула дівчинку, в бабці самій догляд потрібен, – це Светчина прабабка, їй дев’яносто років з гаком, а вона…

Я завтра відвезу, мамо… Тані не кажи, будь ласка.

– Твоя дочка?

Стоїть Іван, голову опустивши.

– Мамо, я тоді з армії прийшов, пам’ятаєш? Куролесив, я не вірив, що вона від мене народ ила. А якось побачив і обоімлів, думав Маринка Валентини… Мамо, Тані не кажи!

– Любиш її?

– Кого, мам?

– Ну Свієтку цю?

– Ти що, – відсахнувся, – я Таню люблю, життя за неї віддам. Ну ось так вийшло, бабку в лікарню забрали, а дівчинка не потрібна нікому, Свєтка, гадина, кинула…

– Свєтка значить гадина, а ти молодець … Іди.

– Куди, мамо?

– До дружини йди і розповідай все, подивлюся я на ваше кохання!

– Мамо!

– Не мамкай, а йди і розповідай все Тані.

Таня дуже здивувалася, побачивши свекруху, що повернулася, і похмурого чоловіка.

– Сталося щось?

– А ось чоловік твій і розповість, що сталося.

Розмова була довга. Таня мовчала, потім підняла на Івана очі повні сліз.

– А коли ти мені збирався сказати, Ваню?

– А він не збирався, Танюша, він хотів мовчки відвезти дівчинку і недолугій матусі сунути в руки. Так, Ваню? Вона вже кинула дитину один раз, ну хоч на рідню, бо взагалі могла в канаву викинути…

– Мамо!

– Що синку? Що не так?

– Ваню, та як же?

– Пробач, Таню …

– Ну ви тут розбирайтеся, а я пішла, вранці прийдемо з батьком. Пробач Таню, не знала я що ось так вийде.

– Якщо вирішиш поїхати, що ж … я зрозумію, – ех Ванька, Ванька. Все життя вчили з батьком, що маленька брехня тягне за собою…

Довго розмовляли Іван із Тетяною тієї ночі, вранці прийшла свекруха, свекор та Валя.

– Ой, мамо, тату, Валю,-зустріла їх усміхнена Таня, – а я на роботу збираюся…

– А дівчинка … де?

– Ганнуся? Тут вона, я з собою її візьму, – куди ж її? Поки садок виклопочемо, поки всі документи оформимо. Валю, я запитати хотіла, чи є у тебе від Марини дрібнички? Ми в місто поїдемо, все купимо.

– Є, є Таню … Я швидко зберу …

Сіла на стілець свекруха і заплакала, витираючи очі крадькома.

З кімнати вийшла Ганнуся, пробігла швиденькео і уткнулася в коліна Тані.

– О, Боже, – сказала свекруха, – Аню, йди сюди дитинко, йди. Я бабуся твоя, он дідусь, а це тітка Валя…

Так у Ганнусі з’явилася велика і дружна сім’я, а найголовніше – люблячі мама і тато.

Рідна мати із задоволенням позбавилася тягаря у вигляді дівчинки.
**”
Коли Аня пішла до школи, у Тані з Іваном народ ився син Сашко, – це анітрохи не позначилося на дівчинці, навпаки, сім’я стала згуртованішою.

Рідна мати так і не згадувала про Ганнуся, – нажаль, так буває…

Аня виросла, вивчилася, щасливо вийшла заміж, народила дітей.

Вона любить свою матусю. Так і називає її все життя – матуся. А ще дякує татові, що він тоді, в якомусь пориві, забрав її, вирішивши обміркувати, що робити далі…

Добре що так склалося. Аня невиразно пам’ятає життя з тією матір’ю, та й навіщо їй згадувати про це, – нехай минуле, залишається в минулому…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Якщо сподобалося, – ставте вподобайте!