Рідна сестра хоче продати мені будинок, який я відремонтувала за власні кошти
Я ненавиджу свою сестру! Все життя я намагаюся щось зробити для сім’ї – купити меблі або зробити ремонт, а вона завжди приїжджає “на все готове”! Мені це набридло!
Наші стосунки з молодшою сестрою – Ніною – не склалися ще з дитинства. Хоча мама й намагалася нас постійно згуртувати, але ми навіть грали рідко.
Я завжди була бойовою та впертою. У дитячому садку та школі я дружила більше з хлопчиками, причому часто сперечалася з ними. А Ніна була тихонею. Вихователі часто питали: “Що ти задумалася, Ніночка? Тебе хтось образив?”. Але вона тільки зітхала і хитала головою.
Минув час, ми обидві виросли, закінчили університет. Я, як могла, допомагала мамі з бабусею, підробляла після навчання, торгуючи на ринку овочами. А Ніна вирішила, що не хоче працювати, – їй час заміж!
Бабуся відкладала з пенсії копійчину до копійчини. Вона одразу ухвалила: “Весілля справлятимемо пишне, в ресторані та з шикарною сукнею!”. Сказано-зроблено. За пів року у Ніни зʼявилася дочка – Ася. Зрозуміло, що причиною такого стрімкого шлюбу став зальот.
Бабуся з мамою на радощах купили меблі в дитячу для Асі (на весілля вони подарували Ніні спальний гарнітур). Цього ж року мені зробив пропозицію мій хлопець – Артур. Ми прийшли до мами з бабусею, щоб повідомити їм радісну новину. Бабуся тільки руками сплеснула:
– Куди ви так поспішаєте? Ти що, в положенні? Почекати не можна?
– Бабусю, мені 26 років вже! Скільки ж можна чекати? Чи тільки “по зальоту” заміж можна виходити?
Загалом через пару місяців ми з Артуром розписалися, посиділи маленьким сімейним колом, а в подарунок від моїх рідних отримали сервіз! Артур махнув на це рукою, а я насилу стримала сльози: значить, Ніні – меблі, а мені – посуд? Рівноцінні подарунки, спасибі мамі та бабусі.
Коли в нас зʼявився син Данило, подарунки теж були скупі – пару штанців та дурник. Але ми з Артуром вже й не розраховували на чиюсь допомогу. Чоловік працював далекобійником, а поки його не було, я в’язала одяг на замовлення.
Жили ми на орендованій квартирі (зате у чоловіка Ніни було своє житло). І ніхто ніколи не питав, чи потрібно мені чимось допомогти, наприклад, посидіти з дитиною чи сходити по продукти. Натомість із чоловіком у нас було повне порозуміння.
А ось сімейне щастя моєї сестри було недовгим. Її чоловік почав пити. Ніна після чергового його запою влаштувалася на роботу в іншому місті та відвезла доньку свекрусі. Раз на місяць вона приїжджала відвідати дитину, привозила продукти, гроші на її утримання, а потім знову їхала.
Свекруха часто казала невістці:
– Залишайся, Ніна. Він вже не пʼє. Може, ви будете разом і все налагодиться?
– Вибачте мені, Алла Павлівно, нічого не повернеш. Якщо я піду з роботи, мене вже не приймуть. Дякую, що допомагаєте з Асею. Але я не хочу втрачати роботу заради вашого сина. Ми подали на розлучення.
Ми з сестрою рідко бачились. Я у вихідні, бувало, приїжджала до мами та бабусі. Тільки там ми й зустрічалися. Навіть зідзвонюватися з нею в мене не було жодного бажання.
Тому коли одного разу об 11 ночі мені зателефонувала Ніна, я зрозуміла, що щось трапилося. Голос сестри тремтів, вона плакала:
– Людо, мама зникла!
– Що означає “зникла”?
– Вона пішла з роботи сьогодні раніше, о 5 годині, а вдома так і не з’явилася. І телефон вимкнено.
– Ти в поліцію дзвонила?
– Дзвонила. Сказали, що треба три доби почекати, чи мало де мама “гуляє”. От сиджу біля ділянки, не знаю, що мені робити.
– Кажи мені адресу. Я зараз приїду.
Додому наша мати більше не поверталася. Ми так і не дізналися, чи з нею трапилося лихо, чи вона просто поїхала. Тепер нам треба було терміново вирішувати, хто сидітиме з бабусею.
Вона, як і раніше, могла себе обслуговувати, ходила по двору з паличкою, але готувати чи прибиратися їй було дуже важко.
Ніна одразу заявила:
– Я не можу сидіти з бабусею! Я працюю! Це ти у нас у декреті, отже, можеш допомагати.
– Зручно ти влаштувалася, Ніно! Свою дитину бабусі залишила, а з моїм хто сидітиме, поки я у бабусі? Чи ти не знаєш, що Артура часто вдома не буває?
– Ну, тобі треба приїхати із сусіднього району, а мені з іншого міста!
– Може, наймемо тоді когось?
– У мене грошей на доглядальницю немає.
– Чудово! Як твої проблеми вирішувати, то ти всіх кличеш! А як від тебе знадобилася допомога, то ти – в кущі? Гаразд. Я сидітиму з бабусею. Але для цього мені доведеться переїхати до неї. Ми зробимо в будинку ремонт, а бабуся нехай живе поки в літній кухні. Там чисто і тепло, і один одному заважати не будемо.
– Добре. Я згодна!
– Я не закінчила! Якщо я доглядатиму за бабусею та приведу до ладу будинок, то ти на нього не претендуєш!
– У сенсі? Це взагалі мамин будинок!
– Ось і напишеш мені розписку, що на мамин будинок ти претензій не маєш.
– Гаразд, напишу.
Ніна насправді написала мені на листочку, що відмовляється від своєї частки нерухомості на мою користь. Я заспокоїлася.
Ми з чоловіком та сином переїхали до нового будинку. Три роки ми робили ремонт усередині та зовні, зміцнювали дах, облагороджували двір, міняли ворота…
Мені здавалося, що тепер ми живемо у палаці! Єдиною проблемою залишалося оформлення будинку.
Оскільки мама зникла безвісти, потрібно було чекати 5 років, щоби вступити в право успадкування. Ми чекали. А через 5 років Ніна зробила нам “сюрприз”.
Сестра потай подала до суду напередодні закінчення 5-річного терміну. Щойно мама юридично була визнана не живою, суд визначив трьох спадкоємців – мене, бабусю та Ніну.
Тобто, згідно із законом, я могла претендувати лише на третину будинку! Нормальний поворот з огляду на те, що бабуся ясно дала зрозуміти: свою частку будинку вона заповідає Ніночці.
Коли я принесла до суду розписку сестри 5-річної давності, в якій вона відмовлялася від дому на мою користь, суддя сказав, що такі документи підписують лише у присутності свідків та нотаріуса. А в мене був лише підпис сестри.
Після засідання я підійшла до неї та запитала:
– Хіба це чесно? Я стільки грошей та сил вклала у ремонт цього будинку! Я за бабусею доглядаю не один рік, а ти прийшла на все готове? Совість тебе не мучить?
– Вибач, сестричко, що ж вдієш? Ти ж мати, ти мусиш мене зрозуміти. У мене підростає донька, я хочу жити разом із нею. Ось продам свою частину будинку, куплю квартиру і заберу до себе Асю.
– Як це “продам частину будинку”, а ми як житимемо, разом із чужими людьми під одним дахом? А про бабусю ти подумала?
– А що бабуся? Вона не сьогодні-завтра відійде на той світ, і це вже не буде для неї проблемою. Та чого ти так переймаєшся? Хочеш – можеш сама в мене частину будинку викупити, я тобі скину ціну, як для своєї. Десять тисяч доларів знайдеш за місяць? Я б і довше почекала, але ж ти розумієш, щодня ціни на нерухомість зростають.
Після такої зухвалої промови я мало не вчепилася у волосся Ніні. Ось тобі й сестричка. Артур мене заспокоює, каже, що візьме кредит у банку, потихеньку гаситимемо. А я ніяк не можу зрозуміти, чому я всього домагаюся своєю працею, а цій лисиці все дістається “на халяву”?
