Моя сестра Марина робить з себе скривджену. Вона каже, що рідні люди мають одне одному допомагати. Дивно, що вона не подумала про це, коли я просила взяти з собою мою доньку в поїздку на море.
Місяць тому моя сестра похвалилася, що зібралася до моря з чоловіком, сином та свекрухою. Вона ділилася планами про те, як вони відпочиватимуть у готелі, купатимуться у басейні та розважатимуться з аніматорами.
Я пораділа за Марину, тому що моя відпустка цього року накривалася мідним тазом. Я – фрилансер, працюю вдома, і, як правило, сама регулюю, коли мені відпочивати. Але цього року я мала кілька незавершених проєктів, тому раніше жовтня мені відпочинок не загрожував. А донька дуже просилась на море.
Річ у тому, що я вже цілий рік живу вдвох із донькою Аліною. Чоловік покинув нас і пішов до іншої жінки, яка вже встигла народити сина. Спілкуватися зі мною та з донькою колишній не поспішає, аліментів не платить.
Загалом, я впораюся з матеріальними потребами нашої сім’ї, але вільного часу я майже не маю. Добре, що рятують моя мама та подруги, які регулярно влаштовують культурну програму для моєї дівчинки.
Коли сестра почала говорити про те, що вона поїде на море всією сім’єю, я спалахнула ідеєю відправити разом з ними й Аліну. Їй вже п’ять років, тітку вона добре знає. Чому б не відправити дитину з родичкою, якщо вже у мене самої поки що немає можливості вирватися?
Я була впевнена, що сестра погодиться, бо я регулярно доглядала її дворічного сина Кирила. Я ще раз все зважила і зателефонувала Марині:
– Сестро, у мене до тебе прохання. Може, ви візьмете Алінку з собою на море?
У мене найближчим часом вирватися не виходить. Звичайно, всі витрати за доньку я візьму на себе”.
– Вибач, Христино, але це виключено. У мене і так дворічний син на руках, а їхати з двома малюками… Який тут відпочинок? – відразу випалила сестра.
– Але ж з вами ще свекруха поїде. Вона допоможе доглянути дітей. До того ж Аліна – не така вже й маленька, – спробувала я вмовити сестру.
– Ні-ні, і не проси. Чоловік точно буде проти, якщо з нами поїде чужа дитина, – затараторила Марина.
– Значить, Аліна для вас – чужа? – запитала я, мало не плачучи від досади. Після цієї розмови я кілька тижнів не спілкувалася із сестрою. Матері я нічого розповідати не стала.
Я просто подумки викреслила Марину зі свого життя. Тим дивніше було почути від неї дзвінок із проханням посидіти з племінником.
– Христина, привіт! Як ти? Уявляєш, друзі покликали нас із чоловіком за місто на шашлики та п’янку. Усі будуть без дітей. Я ж можу в тебе Кирила залишити на ніч? – прощебетала сестра.
– Вибач, Марина, але я працюю і не зможу тобі допомогти, – різко відповіла я.
– Чому? Адже тобі тільки треба буде його нагодувати та вкласти спати, а наступного дня ми заберемо сина додому”, – не вгамовувалась Марина.
– Я не хочу залишати у себе вдома ЧУЖУ дитину, – повторила я слова сестри.
– Який же він “чужий”? Адже Кирило – твій рідний племінник, – незрозуміло запитала Марина.
– Ну, Аліна, начебто, теж – твоя рідна племінниця, але ти відмовилася брати її з собою на море, – нагадала я.
– Ах, ось ти про що. Тоді була зовсім інша ситуація, – сказала Марина.
– Справді? А, на мою думку, все ідентично. Просто, коли мені знадобилася допомога, ти з легкістю сказала мені “ні”. Коли ж допомога потрібна тобі, ти ображаєшся на мою відмову. Загалом, сестричка, у мене багато справ. З племінником я більше сидіти не буду зі зрозумілих причин”, – сказала я і вимкнулася.
Після цього Марина встигла поскаржитися всім рідним та близьким на те, яка у неї безсердечна сестра. Виявляється, з моєї вини вони з чоловіком не потрапили на свято.
Ну, а моя дочка через них не побачила моря, але ж я не розповідаю про це на кожному розі. Але тепер я знаю, що можу розраховувати тільки на себе і не сподіваюся на чиюсь допомогу.