Варя із донькою вийшли з автобуса на краю села. Крізь сірі снігові хмари пробивалося сонце, мороз пощипував щоки, а від білого снігу так сліпило очі, що Іринка заплющила їх.
– Мамо, а чому в цьому будинку ніхто не живе? – Запитала донька, коли вони проходили повз чи не єдиного занедбаного будинку на краю села.
– Тут раніше старенька жила. Ніколи не бачила, щоб до неї хтось із родичів приїжджав. Їй було сто два роки, коли вона пішла із життя. Пічку сама топила, а в магазин і по воду хтось із сусідів ходив.
– Залишали на ґанку продукти чи відро з водою, а наступного дня там же гроші забирали та відро. Ми з дівчатами теж допомагали.
– Поцупити ж могли гроші та продукти, – здивувалася Іра.
– Не крали. Бабусю чаклункою вважали, побоювалися. Якось ніхто не забрав продукти з ґанку, тоді зрозуміли, що її більше немає. І все одно боялися до неї в хату заходити. А потім все ж таки зайшли та поховали. Так з того часу будинок порожній і стоїть.
– Прямо справжня чаклунка?
– Казки це все. Просто старенька. Ніхто не знав, скільки їй насправді років. Хтось казав, що двісті, хтось триста. Потім знайшли метрику у сільраді. Сто два роки було їй.
Іринка притихла. Вони давно пройшли занедбаний будинок. Інші будинки стояли ладні, доглянуті, у дворах сніг прибраний.
– Може, тому ніхто не живе у цьому будинку, бо побоюються? – Іринка все не могла забути про стареньку.
Варя побачила знайому постать біля одного з будинків.
– А от бабуся вийшла нас зустрічати! Біжи скоріше, – радісно сказала вона дочці, і сама прискорила крок.
– Ба! – Закричала Ірина і помчала до неї з усіх ніг, а та вже широко розставила руки, готуючись зловити улюблену онучку у свої обійми.
Варя виросла у селі, любила приїжджати додому. Дихалося тут легше і вільніше, ніж у місті.
– Мамо! – Варя притулилася до матері, і та однією рукою обійняла її, а іншою притискала до себе онучку.
– Я як відчувала, пирогів напекла. Щосуботи виходила вас зустрічати, все чекала. Що ж ми на морозі стоїмо? Ходімо в будинок.
У будинку було тепло й чисто, пахло димком від пічки, пирогами та ще чимось, що не піддається опису. Напевно, за багато років запах в’ївся у колоди будинку, шпалери та речі. Все як і раніше, як завжди. Варя озирнулася і щасливо посміхнулася. Як же добре вдома!
– Молодці, що приїхали. Надовго? – Мама з тривогою глянула на дочку. – А чого без Льоні?
– Він працює, а ми не втерпіли, приїхали. У новорічні свята збиралися, та Іра захворіла, а потім і Льоня. У неділю ввечері поїдемо. На роботу у понеділок.
Варя помітила, як постаріла мати, не втрималася, підійшла та обійняла. Батька не стало два роки тому, хоч був на кілька років молодший за матір. Ось після його відходу вона і почала помітно здавати. Та й життя в селі легеньким не назвеш.
– Зараз годуватиму вас. Мабуть, голодні з дороги, – Тетяна пішла на кухню, відокремлену від основної хати грубкою, загриміла посудом. Іринка хвостом поплелася за нею.
Мама неквапливо накрила стіл. Варя з Іринкою очима з’їли б все разом, але покуштувавши всього потроху, розімліли, Іринка почала позіхати, прившись до бабусиного боку.
– Втомилася з дороги, ягідка моя. Виросла як! Скоро мене наздоженеш. Ходімо, покладу тебе, – Тетяна повела внучку в закуток.
Раніше цей закуток був Варі. У будинку була лише одна велика кімната, якщо треба, то перегороджували її шафою чи фіранкою.
– Хай спить, – Тетяна повернулася до дочки. – Розкажи, як ви там мешкаєте. Чи все у вас добре?
– Так, мамо. Знаєш, ми на автостанції зустріли Раїсу із сусіднього села. Так вона мене назвала Олею. Я сказала, що я Варя, дочка Тетяни, а вона все одно через слово Олею називала. Я така схожа на твою сестру? У тебе є її фотографія?
– Та ти сто разів уже бачила, – Тетяна відвела погляд.
– Бачила, ще хочу подивитися.
– Гаразд, – зітхнула Тетяна, – зараз зі столу приберу і покажу.
– Ось, дивись, – Тетяна поставила на стіл коробку з-під взуття.
Фотографії переважно чорно білі, пожовклі, із загнутими куточками. Але були й нові, кольорові.
– Ось ти маленька. А це ти у п’ятому класі. Іринка на тебе дуже схожа. А це… – Тетяна насупилась. – Вгадаєш, хто це?
– Я! А в мене немає такої, – посміхнулася Варя.
– Це тітка твоя, моя молодша сестра Оля, – поправила її Тетяна.
– Справді схожа. Прямо одне обличчя.
– А ось її остання фотокартка з випускного, – Тетяна простягла доньці кольорову фотографію світловолосої симпатичної дівчини. – Як картинка була. Дивитись – не надивитись.
Варя довго розглядала знімок.
– Дивно, а на тебе я зовсім не схожа, – Варя підняла очі на матір.
– Гаразд, скажу, мабуть, час настав. Не вми.рати ж із цією таємницею. – Тетяна зробила паузу. – Оля – твоя рідна мати. Вибач, що раніше не казала. Заради тебе мовчала.
– Мати пізно зава гітніла, не хотіла її народжувати, – після паузи почала розповідати Тетяна. – Відра, мішки з картоплею тягала, у лазні парилася. Викинути сподівалася.
– А Оля все одно з’явилася. Навіть дитиною красунею була. Мені тоді п’ятнадцять уже було, матері допомагала, нянькою для сестри стала.
– Молодь після школи у місто їхала, ніхто не хотів у селі залишатися. А я не наважилася матір з Олею залишити.
– Заміж не було за кого виходити, хлопці роз’їхалися, а за вдівців та гультяїв я й сама не хотіла йти. Так і лишилася одна.
Оля теж все до міста рвалася. Після школи й поїхала. А за два роки повернулася, та не одна, а з тобою. Маленька ти була, на руки страшно взяти. А Оля…
– Наче всю красу тобі віддала. Схудла сильно, якась нервова стала. То мовчить по пів дня, похмура ходить, то веселиться та регоче.
– А за два дні втекла. Залишила тебе і в місто поїхала. Доза їй потрібна була. Заборонені речовини вона вживала.
– Це ми вже згодом дізналися. Незабаром там і пішла із життя від передозування. Їздила я в місто її ховати. Мати не поїхала, хворіла вже сильно.
– Мати запропонувала тебе в дитбудинок здати, та я не дала. Вирішила, все одно одна, хоч дитина буде, не чужа ж ти мені. У селі ніхто нічого не зрозумів, а хто зрозумів, мовчали.
– Оля всього два дні була, – показалася і зникла. Я в лікарні в райцентрі домовилася, записали тебе на мене, наче я мати.
– Так ти й стала моєю донькою. Я й ім’я тобі змінила. Оля тебе Барбарою назвала, Барбі. Що це за ім’я? Записала тебе Варварою.
– А за рік твій батько приїхав. Він військовий був, коли у відрядження їхав, Оля не сказала йому, що при надії. Повернувся, почав її шукати, ось подруги й розповіли, що Оля стала мамою, і що її більше немає в живих.
– Його комісували з армії після пора нення. Він і лишився в нас. Мати теж його прийняла, хоч з Олею вони не розписані були.
– У селі без чоловіка погано. Потім у нас з ним все налагодилося, одружилися. Добре ми жили з ним. Що Оля вживала непотріб, він не знав.
– Ось тому я й мовчала. Чи добре знати, що твоя мати приохотилася до такої гидоти? Даремно й зараз сказала. Але краще від мене дізнаєшся, аніж він чужих людей.
– Правда, вона ж завжди на світ божий вилазить. Ти моя, як рідну дочку ростила. Знаєш, як кажуть: «Не та мати, що на світ привела, а та мати, що виростила».
Варя сиділа приголомшена новиною. Стільки років приховували від неї правду!
– Куди ти? – злякалася Тетяна, коли Варя пішла до дверей.
– Мені треба одній побути, – Варя одяглася і вийшла надвір.
– Хто за язик тягнув? Даремно розповіла, – знову зітхнула Тетяна і похитала головою.
– Отака значить мати у неї була? У кублі богу душу віддала. Й у страшному сні таке не насниться… Хоч батько рідний. А раптом ні?
– Чи мало з ким вона була? Господи, що я несу? Це ж моя мати… Мати? Народ ила та кинула заради чергової дози. Яка мати, якщо заради дитини не змогла від цього дурману відмовитися?
– І чого я наполохалася? Хіба мені погано було весь цей час? У мене була справжнісінька мама. І батько. Вони любили мене…
– А що з тією, іншою робити? Та нічого! Нема її й не було. Качала на руках мене не вона, не сиділа поруч, коли я хворіла…
– Мама могла не брати мене, здати до дитячого будинку… Язик не повертається інакше її якось назвати.
– Зараз не знаю, що робити, а раніше взагалі від такої новини збожеволіла б. Що тут думати? Вона там одна, теж переживає…
Варя втомилася від купи думок у голові, замерзла і повернулася до хати. Тетяна так і сиділа за столом, як Варя залишила її.
– Вибач мені. Ти моя мама. Я тебе кохаю, – прошепотіла, обійнявши.
– І ти мені вибач, що мовчала стільки років.
– Ви чого у темряві сидите? – Із закутка вийшла Іра. – Ой, мамина фотографія. Яка ти була гарна!
Тетяна відібрала в онуки знімок, зібрала зі столу фотографії та прибрала їх у коробку.
– Ба, я не встигла ще подивитися, – ображено простягла Іра.
– Нема чого дивитися. Дивись на нас, доки живі.
Вночі Варя не могла заснути. Тетяна теж тихо зітхала, старе ліжко рипіло пружинами, коли вона поверталася.
Варя встала і підійшла до ліжка матері.
– Не спиш?
Тетяна відкинула край ковдри.
– Підлога холодна, лягай до мене.
І Варя шмигнула під ковдру, притулилася до теплого боку матері, як у дитинстві.
– Чого не спиш? Все думаєш, переживаєш? – Запитала Тетяна.
– Вже не хвилююся. Ти моя сама справжня мама. Жодної іншої мені не треба. А Оля… Вона твоя сестра.
Вони ще довго шепотіли. Потім Варя встала з ліжка.
– Спи. Ти найкраща мама на світі. Так було, й так буде. – Вона підіткнула ковдру під мамин бік, як та робила їй у дитинстві, повернулася на свою постіль і швидко заснула.
Наступного дня мама проводжала на автобус Варю з Ірою.
– Ба, не сумуй, ми скоро ще приїдемо! – Варя востаннє обійняла матір, вдихнула її рідний запах.
– Іди, замерзнеш…
Автобус уже пішов, а жінка все дивилася на дорогу очима, що сльозилися від морозу і снігу.
Ось так у тридцять три роки Варя дізналася, що мама пішла із життя, коли їй було всього кілька місяців від народження, а виховувала її старша мамина сестра.
Спочатку захлеснула образа, не сказали, брехали все життя. А потім подумала і зрозуміла, що обидві мами були рідними сестрами, отже, і Тетяна – рідна мама. Ріднішої й не буває…
А як би ви вчинили на місці Варі? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
