Батьки Андрія пішли із життя, коли йому лише вісімнадцять виповнилося. Він, наймолодший у сім’ї, все ще жив із батьками. Навіть не встиг нікуди вступити. І ось їх не стало.
Приїхали брати Аркадій та Олександр. Організували похорон, поминки й поїхали. Вони навіть не подумали, як житиме брат, вчорашній школяр. Про вступ вже й не йшлося, – вижити б.
У підвалі була торішня картопля, нова ще не виросла. Небагато банок з соліннями. Круп трохи, пачка макаронів та чай. З грошей – дріб’язок у скарбничці. У морозилці зовсім небагато торішніх грибів та два шматки сала.
На дев’ять днів брати не приїхали, на сорок теж. Андрій один ходив на цвинтар, де щоразу зустрічав бабусю Єву. Вона була дальньою родичкою. Чи то двоюрідна сестра діда, чи то дружина його брата.
Андрій не надто вдавався у подробиці – далека рідня, – сьома вода на киселі. Він навіть не знав скільки їй років, вісімдесят чи більше. Точно не менше.
– А де брати? Не приїхали? Не по-людськи це, – пом’янути батьків – це святе. Ти як, справляєшся? Важко, мабуть, без батьків? Працюєш?
– Працюю.
– Тобі ж в армію йти?
– Ні. У мене білий білет, астма.
– Ну, це нічого, буває. Пішли, пом’янемо батьків твоїх. Ти забігай до мене, у мене суп завжди є, а ти мені за це дров врубаєш. Твій батько завжди приходив.
– Прийду, просто так прийду.
У старенької більше не було нікого з рідні. Всі хто старший за неї, померли давно, сина єдиного вона поховала років сім тому, а онуків не було.
Син був якимось дослідником у медицині, Єва сама не могла пояснити, що він там досліджував та відкривав. Все життя присвятив своїм відкриттям, а на сім’ю не вистачило. Вона добре зналася на історії, все життя в школі викладала.
Бабуся жила в невеликому будинку, – чи багато треба одній. Невеликий, але теплий і міцний будинок, маленька лазня, п’ять курей, коза, грядка із зеленню та трохи огірків.
– Приходь по молоко, раніше твої завжди брали.
Андрій згадав, що у будинку завжди було молоко.
– А вам не важко з козою?
– Ні. Навпаки, вона змушує мене рухатися. Це ти про мій вік натякаєш? Ти ж не знаєш, скільки мені років. Скільки є все моє, – жінці завжди вісімнадцять!
– А з козою просто, нагодував, подоїв. Сіно привозять зараз, тільки гроші подавай. Поживу ще небагато, сили є. Доглянути треба за всім, не всі справи ще зробила.
Брати Андрія приїхали за шість місяців після відходу батьків. Майже за шість, до пів року залишався тиждень.
– Будинок продаватимемо. Більше майна немає, машина розбита вщент. Нам потрібні гроші.
– То я ж тут живу, – розгубився Андрій. – Мені куди йти?
– Отримаєш третину від продажу, тобі давно час у місто переїхати та знайти нормальну роботу. Найматимеш там квартиру, а потім уже все залежить від тебе.
– Я навіть освіту не встиг здобути!
– Крутися, – працюй і вчися! Багато хто так робить.
– Вам батьки купили по квартирі, а ви не можете залишити мені їхній будинок?
– А звідки ти знаєш? Дрібний був, нічого не зрозумів. Ми все купили самі.
– Знаю. Батько у відрядження їздив заради цього. Мені нікуди йти, я хотів би залишитися. Зароблю та виплачу вам, навіть більше.
– Ми все продаємо, ти просто не бачиш зиску. У місті більше можливостей, там і квартиру у майбутньому купиш.
Будинок продали, виявляється, і покупець уже був, поділили гроші на трьох, але братам здалося і цього мало.
– Похорон і поминки ми сплатили, тепер ти нам винен. Ось чеки, все ділимо на трьох, з тебе… – старший брат поклав на стіл розрахунки. – Це ж і твої батьки були.
– Добре, ось вам.
– Ти речі збери, ми тебе підкинемо до міста, а далі сам.
– Не треба. Обійдусь.
– Ти образився?
– Ні.
Андрій зібрав речі, будинок звільнили, брати поїхали.
Андрій сидів на лавці біля чужого будинку. Він збирався їхати у відрядження, як раніше батько. Треба було лише знайти куди. Просто спустити гроші зі своєї частки спадщини він не збирався. Стемніло.
– І що ти тут сидиш? Ходімо, давно чекаю на тебе, – бабуся Єва легенько стукнула його по нозі ціпком. – Я так і знала, що твої брати свого не впустять.
– А вони мені рідні?
– Сумніваєшся? Правильно – такі рідними не можуть бути. Ви рідні лише по батькові. Мати заміж вийшла за твого батька, коли в нього вже були діти. Ти єдина спільна дитина. Ти не знав?
– Ні.
– Ходімо, у мене будеш жити, доки не визначишся.
– Я хотів поїхати, як батько. Грошей заробити.
– Це твоє право. Молодець. Вирішуй сам. Про мене не хвилюйся, впораюся. Давно живу сама, сусіди є.
– Я приїжджатиму.
– Я знаю. Чекатиму.
Андрій їздив на заробітки, але ніколи не забував родичку, яка з’явилася в його житті в ненайкращий момент. Бабуся теж була рада, ніби й зовсім далекий родич, але не забуває її.
Так минуло три роки. Андрій приїхав із молодою дружиною, спеціально познайомити з бабусею Євою. Вони з Аллою працювали разом.
Алла кухарем, Андрій – водієм. Їхні долі трохи схожі, обидва заробляли на житло, обидва мали родичів, але рідня їх забула.
Минуло ще два роки. Андрій та Алла тепер приїжджали вдвох. Вони вирішили купити ділянку та будувати будинок. Набридли відрядження, хотілося затишку, дітей.
– А ви зачекайте, огляньтеся. Я вас не виганяю, не чужі ж люди. Я в санаторій на місяць поїду, а ви тут придивитеся за всім. Кози вже нема. Господарюйте. Роботу собі придивіться, а я всі справи вже зробила, відпочину, й на покій.
Через три місяці після приїзду із санаторію бабусі Єви не стало, – пішла тихо, уві сні. Нікого не потурбувала. Андрій та Алла поховали її, народу було багато.
Брати Андрія з’явилися за кілька днів після похорону. Прийшли до будинку родички.
– А ти що тут робиш? – Запитали вони Андрія.
– Поки що живу. А ви мене знову виганяти приїхали?
– Якщо ти тут, то доведеться з тобою ділитися.
– Зрозуміло. Будинок продаватимемо?
– Будинок можеш викупити у нас. Не потрібний він нам. Тобі будинок, а нам її заощадження. Згоден?
– Розглянемо.
– Що розглянемо?
– Пропозицію вашу розглянемо, тільки нічого не допоможе.
– Ще і як допоможе! Наша Єва була багата, грошей мільйони, не на одну квартиру вистачить. Ти навіть не уявляєш, скільки їй дісталося після відходу сина.
– І сама пенсія чимала. Могла б раніше поділитись із нами. Тобі її будинок, а нам все інше. Ми єдині її родичі. Ти ж тут залишишся?
– Поки що залишусь, – спокійно відповів Андрій.
– Отже, домовилися.
– Ще не домовлялися. Я вже не вісімнадцятирічний пацан. Не треба мене ставити перед фактом, я сам можу вас поставити перед ним.
– Не починай. Не хочеш так, значить, все поділимо. Згодні.
– Ділити нічого! Єва Матвіївна написала дарчу уже давно, майже відразу після продажу будинку наших батьків. Я сам про це дізнався нещодавно. Вас там вона не згадала.
– Що? Як таке можливо, вона вже давно з розуму вижила!
– Не соромно так говорити про небіжчика?
– Вона не в собі була, ми в суд подамо! Скільки там у неї заощаджень?
– Ще не знаю, але ти сказав, що багато. До речі, ви мені гроші винні за пам’ятник батькам, ви ж теж їхні діти. Можу надати чеки.
– Як ти можеш? Ти повинен поділити все між нами. Так буде чесно, по-людськи.
– А ви по-людськи вчинили, коли залишили мене спочатку без грошей, а потім без житла?
– Зате ти сам зміг усе! Ти тепер мстишся нам?
– Ні. Вам життя помстилося. Якби ви залишили мені будинок для житла, то і Єва Матвіївна не написала б заповіту. Та й взагалі, – добрі родичі! Згадали її лише після відходу, коли спадок замаячив.
– Ти ще навчатимеш нас? Куди тобі з грошима у селі? Тобі й будинку вистачить!
– Вистачить, нам тепер всього вистачить. Ми їдемо. Якомога далі від усіх, щоб нікого не бачити та не чути. Можемо собі дозволити хоч квартиру в Києві, хоч будинок на узбережжі.
Аркадій та Олександр поїхали не прощаючись. Перед їх від’їздом трапилася невелика пригода. Кожен сів у свою машину.
Аркадій різко загальмував перед виїздом із воріт, а Олександр у нього врізався. Ушкодження незначні, ніхто не постраждав, але ремонт потрібний.
Андрій та Алла купили будинок. Так, вони поїхали й ніхто не знає куди. Діти є, онуки будуть, буде нова рідня.
Щороку вони їздять у рідне селище Андрія, підтримують могили батьків та бабусі Єви в порядку. Крім них більше нема кому…
Не дарма кажуть, що рідні пізнаються у спадщині…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
