Рік на скорботу – це хіба мало?

З 2016 року не стало мого чоловіка. Того року нам обом виповнилося по 27 років, ми збиралися завести дітей, але сталося те, що сталося.

Приблизно півроку я була сама не своя. Не можу описати весь той клубок негативу, який не покидав мене. Стан просто кошмарний. Я зрозуміла, що значить “світ у сірих барвах”. Я дійсно сприймала реальність через чорну пелену.

В кінці 2017 року прийшла до норми, злізла з антидепресантів, зав’язала з алкоголем вечорами. Я не могла без пари келихів навіть заснути. Боялася, що так сопьюсь, але пронесло. Зараз до алкоголю навіть не торкаюся.

У тому ж році стала зустрічатися з чоловіком з роботи. Ці відносини мені були дуже потрібні, оскільки мені знову захотілося жити, відчувати себе потрібною, коханою.

Зовсім недавно дізналася через третіх осіб, що колишня свекруха всім своїм подругам розповідає, що це я “добив колись” її сина і взагалі мені б “слід було все життя в жалобі ходити”.

Ні сорому, ні совісті. Як можна таке взагалі говорити про іншу людину ?! Я вважала її нормальною жінкою до останнього часу. Шкода було, що вона втратила сина, а зараз крім почуття відрази нічого не відчуваю.

Як ви вважаєте, чи повинна дружина або чоловік все життя бути в жалобі?