По посмішці, яка сяяла на обличчі нареченого, Настя зрозуміла, що трапилося щось надзвичайне. Ніщо інше не змогло б викликати таку реакцію у завжди спокійного та незворушного Михайла.
– Настя, мені батько сьогодні сказав, що ми зможемо після весілля цілих п’ять років жити в бабусиній квартирі, – ледь переступивши поріг, випалив він.
– А як же квартиранти? – Запитала Настя.
– Вже три дні, як з’їхали.
– Чудово! А чому саме п’ять років?
– Загалом слухай: цю квартиру батько успадкував від бабусі Раї – своєї мами. Він одразу тоді сказав, що віддасть її моїй молодшій сестрі – Алісі. А поки що здаватиме.
– Аліса, молодша за мене на десять років, їй зараз тринадцять. Батько сказав, що як сестрі виповниться вісімнадцять, він квартиру їй подарує, – пояснив Михайло.
– Мама, правда, намагалася вмовити його поділити її між нами, але у батька пунктик: чоловік повинен всього добиватися сам. Тому я на цю квартиру взагалі не розраховував, а тут, аж п’ять років!
– Так, за цей час ми цілком зможемо накопичити на перший внесок, – сказала Настя. – А коли можна буде заїхати?
– За тиждень весілля, зараз справ багато. А після весілля сходимо подивимося, в якому стані квартира. Адже її сім років здавали, у ній три чи чотири рази орендарі змінювалися.
Коли через три дні після весілля Анастасія та Михайло увійшли до квартири, де їм треба було жити наступні п’ять років, вони зрозуміли, що перш ніж вселитися сюди, доведеться добре попрацювати.
Михайло оглянув усе навколо і підбив підсумок:
– Звичайно, якби нам цю квартиру віддали назавжди, то ми зробили б тут капітальний ремонт: поміняли б вікна, сантехніку та батареї, поклали б на підлогу паркет або хоча б ламінат, повністю оновили б кухню.
– Але на це потрібно дуже багато грошей. Тому ми зараз все вимиємо та подивимося, що потребує термінової заміни.
Настя погодилася із чоловіком. Після того як Михайло отримав від батька дозвіл викинути зламаний диван і кухонний стіл, вони взялися за справу.
Поклеїли нові шпалери – недорогі, закрили батареї білими металевими екранами, пофарбували міжкімнатні двері, запросили майстра для реставрації ванни, замінили унітаз. Підлогу застелили світлими паласами, які віддали їм батьки Насті.
Після цього купили новий диван та пару крісел.
За два тижні Настя та Михайло перевезли сюди свої речі й стали жити. Минуло вже три місяці, коли до них прийшли батьки Михайла – Ніна Федорівна та Микола Петрович.
Батько оглянув усю квартиру і запитав:
– А коли вікна мінятимете?
– Ми їх не мінятимемо. Рами я пофарбував, підвіконня зашпаклював і теж пофарбував, – відповів син.
– Ну, то через три роки їх знову треба буде фарбувати, – сказав батько. – А так поставили б нові – років на двадцять вистачило б.
– А ти знаєш, скільки це коштує? Щоб три вікна поміняти, треба понад дві моїх зарплати віддати. Ми й так на реставрацію ванни та новий унітаз витратилися. А скільки бруду звідси вивезли!
– Мишко, а що ж ви нову плиту не купили? – Запитала мама. – У цій, духовка не працює ще з того часу, як тут бабуся жила. Хіба Настя не збирається готувати?
– Я готую, Ніно Федорівно. Верхня панель працює. А електричну духовку нам мої батьки подарували. Тож я в ній і м’ясо запікаю і пироги печу, – відповіла невістка.
– Взагалі-то, я, коли пустив вас у цю квартиру, розраховував, що ви тут зробите капітальний ремонт, – невдоволено сказав батько. – А ви тільки дещо підлатали.
– Тату, ми й так пристойно витратилися! А якщо капітальний ремонт робити, то це щонайменше пів року, і за ціною вийде стільки, що за ці гроші можна буде два роки квартиру винаймати, – ображено відповів Михайло.
– Не прибіднюйтесь – вам на весілля пристойно грошей подарували. Куди ви їх розтратили? – Запитав батько.
– Не розтратили. Частину витратили на облаштування у цій квартирі, а решту – на накопичувальний рахунок поклали, – сказав Михайло.
Коли батьки пішли, Настя задумливо сказала чоловікові:
– Послухай, Мишко, а тобі не здається, що нам дозволили пожити у цій квартирі саме для того, щоб ми тут зробили капітальний ремонт? Не пам’ятаєш, що батько казав тобі, коли повідомляв про квартиру?
– Слово «ремонт» взагалі не звучало, а «капітальний ремонт» і поготів. Він просто сказав щось на кшталт того, щоб привели квартиру в порядок після орендарів і жили.
– Тобто «упорядкувати» у його поданні – це викласти близько трьохсот тисяч на заміну всіх комунікацій та інше, а потім ще за окремі гроші встановити нову техніку? Щось це слабко схоже на благодійність, – сказала Настя.
– Мабуть, ти маєш рацію. Але робити ґрунтовний ремонт у квартирі, з якої треба буде з’їжджати за кілька років, я не бачу сенсу. І якби батько одразу попередив про це, я б не погодився.
– Хоча, звичайно, у двокімнатній квартирі жити зручніше, ніж в однокімнатній, але для нас це може стати надто дорогим задоволенням.
Минув ще місяць, батько більше не приходив, а коли Михайло дзвонив їм, розмови про квартиру та ремонт ніхто не заводив. Настя та Михайло подумали, що справа на цьому й закінчиться.
Але не тут-то було. Якось батько зателефонував синові на роботу і запросив увечері зайти додому.
– І дружину візьми з собою, – сказав він.
Розмова пішла про квартиру.
– Загалом ми з матір’ю порадилися і вирішили, що ви, або робіть нормальний ремонт, або з’їжджайте – ми квартиру знову здаватимемо, а гроші відкладатимемо.
– На той час, як Алісі вісімнадцять виповниться, якраз потрібну суму і наберемо. А бажаєте – ви нам платіть, ніби у нас винаймаєте – це навіть краще буде, – сказав батько.
Звісно, такого повороту ні Михайло, ні Настя не чекали. Але сперечатися не стали.
– Добре, тату, ми подумаємо, – сказав син.
– Думайте, лише недовго. Два тижні вам на роздум.
– Слухай, Мишко, давай завтра ж з’їдемо, – запропонувала Настя, коли вони вийшли з дому батьків.
– Настюша, мені теж прикро, але так швидко ми квартиру не знайдемо. Добре було б за два тижні впоратися, – відповів чоловік.
– Давай до моїх батьків переїдемо – тимчасово, поки квартиру шукаємо. А вони нехай здають і збирають гроші, якщо для них це так важливо, – сказала Настя.
– До твоїх у двокімнатну? Де ми там розташуємось? В одній кімнаті з твоєю сестрою? Не поспішай. У нас є два тижні. Намагатимемося в них укластися.
Квартиру вони знайшли за тиждень – невелику студію недалеко від місця, де працювала Настя.
Після того як перевезли речі, Михайло прийшов до батьків та віддав ключі від квартири.
– Синку, ти не ображайся, – сказала мама, провівши його до дверей. – Якщо потрібна буде допомога, приходь.
– Чого ти над ним голосиш, – перервав її батько. – Вони дорослі, удвох працюють, не пропадуть.
Звісно, вони не пропали. Михайло перейшов на іншу посаду – вона передбачала відрядження, зате й оплачувалася краще. Настя почала підробляти на фрілансі.
І вже за два з половиною роки вони зрозуміли, що ще трохи, і можна буде подумати про своє житло.
А батьки весь цей час здавали квартиру, з якої виселили молоду сім’ю, і теж збирали гроші.
Але у них все було не так гладко. Якось увечері квартиранти зателефонували й повідомили, що поки вони були на роботі, коли увімкнули опалення, в одній із кімнат прорвало трубу і гаряча вода розлилася по квартирі. Мало того, затоплено дві квартири на нижніх поверхах.
Збиток вийшов пристойний.
Микола Петрович спробував повісити його на квартирантів, але комісія швидко встановила, що причиною аварії стали зношені труби, які господарі вчасно не змінили.
Тож ремонтувати квартиру та компенсувати збитки сусідам Миколі Петровичу довелося власним коштом.
Він спробував звернутися за допомогою до сина та невістки, але отримав ввічливу відмову. Як постелилися, недолугі, – що ще можна сказати…
А ви що скажете з цього приводу? Ставте вподобайки.
