Неодноразово сварилися і мирилися з сусідами і мої батьки, і мені тоді здавалося, що ось добре в місті, кожен сам собі живе, в своїй квартирі і немає ні кіз, ні курей, а значить і приводу посваритися.
Давно вже я живу в місті, в селі вже практично нікого не залишилося і та земля, за яку сварилися сусіди, тепер нікому не потрібна, городи поросли бур’янами і часом, коли приїжджаю на могилки до батьків, така туга за душу бере.
Чому не можна було жити дружно, адже нічого ж не вирішували ні з’їдені курми на грядці кілька морквин, ні той шматочок землі, за який потрібно було постійно сваритися і відмірювати його мало не сантиметром, просто справа принципу.
Не збулися і мої припущення про спокійне міське життя. Яка же я була наївна, думаючи, що в місті сусідам не через що сваритися. Я, наприклад, з огляду на погану звукоізоляцію стін в наших квартирах, у вихідні прокидаюся від працюючого на всю гучність за стінкою телевізора, де живе старенька пенсіонерка і яка, мабуть, погано чує і рано прокидається. І коли я кожен раз хочу нарешті зробити їй зауваження, відразу згадую своє дитинство і думаю, що чим я краще наших колишніх сусідів.
Зверху живе сім’я з маленькими дітьми, постійна біганина і пересування табуреток по квартирі, іноді і допізна, на вулиці прямо під вікнами на дитячому майданчику галаслива компанія молоді, поруч в приватних будинках щоосені палять листя і їдкий дим застилає все навколо. Мені це як раз не заважає, а навпаки, нагадує сільське дитинство, але багато лаються через це, особливо батьки маленьких дітей.
Може здатися, що я скаржуся, зовсім ні, просто розмірковую, що всі ми люди і живемо так тісно, що не можемо не чути і не заважати одне одному, хоч в селі, хоч в місті. Просто потрібно бути терпимими до своїх сусідів і самому намагатися не створювати дискомфорт іншим.
