– Мамі моїй вона тітка, – пояснює Валя. — Бабусина сестра, у неї самої братів та сестер було шестеро, та у нашої бабусі троє. Рідні у нас завжди вистачало, не всі були дружні, щоправда.
Валя живе з чоловіком та двома дітьми у невеликому селищі. До найближчого містечка – 15 кілометрів, до обласного центру – 80, до столиці – 400. Звичайне селище, кілька двоповерхових будинків, якесь навіть підприємство є, а загалом великий приватний сектор.
Валя з чоловіком живуть у трикімнатній квартирі в одній із двоповерхівок. Вона працює вихователем у дитячому садку, чоловік працює на підприємстві. Чоловік пробував вахтами їздити працювати до Києва, але кинув цю справу, повернувся на завод. Займаються разом з дружиною господарством.
У самих немає городу, зате в тому ж селищі живе та сама старенька родичка, у неї приватний будинок, ще від бабусі та діда, велика ділянка. Так сталося, що саме тітка Свєта доглядала обох батьків і будиночок дістався їй.
Одружена вона була, але розлучилася, бо не будо дітей. Старенькій вже за 80, у селищі Валя та її чоловік — єдині її родичі.
– Роз’їхалися всі, – розводить Валя руками. — У бабусі покійної ця сестра остання, нікого вже не залишилось. Ми, щоправда, довго не знали, де її брат-близнюк, той про себе не давав знати років 30. А мої двоюрідні та троюрідні сестри-брати теж спілкуватися не рвуться, не приїжджають, зрідка лише «лайки» один одному ставимо в соціальних мережах.
З тіткою Свєтою Валя спілкувалася завжди, спочатку їй мама допомагала і відвідувала літню жінку, років 15, як не стало матері, турботи про родичку лягли на плечі Валі.
У жінки двоє дітей: дочці 19 та синові 11, але для тітки вона знаходить час. 8 років тому стало ясно, що та сама вже не справляється навіть із деякими побутовими справами, тож ходить Валя до неї давно майже щодня, а то й не раз на день.
Помити підлогу, випрати білизну (забирає до себе, тітці приносить вже чисту та випрасувану), купити в магазині продукти, в аптеці ліки, приготувати їжу, дочекатися лікаря, справ багато.
Тоді ж, коли взяла повністю опіку над старенькою, вони з чоловіком завели у тітки своє власне господарство: садять овочі, доглядають за чагарниками та плодовими деревами, так що ще й чоловік з дітьми раз у раз до бабусі Свєти заходять. Два роки тому завели курей.
– Помічники ви мої, – вдячно розчулюється тітка Свєта. — Що б я без вас робила!
Бабуся з пенсії залишає небагато коштів і просить Валю купити солодощів “Для онуків”. Онуками вона вважає дітей онукової племінниці.
Коли донька Валі приїжджає з обласного центру на вихідні, насамперед біжить до бабусі Свєти, допомогти, поговорити, виміряти тиск — дівчина навчається на фельдшера.
– І заповіт на будинок давно написаний на мене, – каже Валя. – А як інакше? Я ж горщики виношу. А охочих їх тягати я більше серед усієї моєї численної рідні не знаю. Привіти хтось передає раз у п’ятирічку. Теж, у соціальній мережі. Напише хтось, мовляв, як там бабця, ще жива? Я й не могла подумати, що все так зміниться. Що таке взагалі у нашій родині можливе.
Близько року тому тітка Свєта отримала через ту ж Валю звістку, що не стало її останнього близького родича, це той самий брат, з яким давно було втрачено зв’язок. Писала сусідка, яка відвідувала його останніми днями і якій він розповів, що родичі в нього є, сестра була рідна, якщо ще жива.
Літній чоловік згадав усе: місце проживання, прізвище племінниці. Племінниця — мати Валі, яка у соціальній мережі сидить під дівочим прізвищем, так її й знайшли.
Дядько матері пішов з життя і заповіт не залишив, з дружиною розлучився, кровних дітей у нього не було, виховував сина дружини, але не всиновлював його. Так що тітка Свєта залишилася єдиною спадкоємицею брата.
– Там двокімнатна майже в центрі Києва, – каже жінка. — Хороша така двокімнатна. Тітка на мене оформила довіреність, я у спадок вступила, з’їздили з чоловіком, уклали договір з агентством, житло здали. І дуже гарно здали. Це ж Київ.
І ось, пів року не минуло з того часу, а родичі мої всіх мастей вже все знали. Як? Ну до нотаріуса ми в район їздили, а нотаріус має помічницю, а ті мають язики. Хтось із кимось навчався, хтось комусь родич. Загалом знають майже всі. Я забула про те, як нас багато.
У маленьке селище почалося ціле паломництво. Їде рідня, яка раптом згадала про те, що є на світі у них літня тітка. На машинах їдуть. З Києва та з околиць. Деяких тітка Свєта вже навіть не знає, не бачила ніколи або не пам’ятає, коли бачила.
– Їдуть, зупиняються у тітки й починають голосити: “Ой, як бідно ти живеш, як скромно одягнена, ну що ж Валя не дивиться за тобою! Такі гроші гребе за оренду твоєї квартири та не може тобі купити пралку (мікрохвильову піч, мультиварку)», — сердиться Валя.
— А навіщо тітці пралка, якщо вона з нею все одно не розбереться? Гроші гребу? Так із дозволу тітки я їх на свій рахунок і складаю. У тітки Свєти пенсія непогана, овочі у нас свої, кури, яйця. Хліб я вдома печу. Але ні, їдуть, везуть сосиски, копчені ковбаси, ікру червону, рушники та халати байкові, як же, тітка ж голодує!
Старенька жінка явно розгублена, вона не звикла до такої уваги. А ще є такий момент, що у цьому віці люди стають наївними як діти. Їй кажуть, що Валя погана, не стежить за нею як слід, а бабуся потім на Валю косо дивиться та ображається.
– Пояснюю, начебто відійде і починає розуміти, а потім знову приїжджає сестричка якась і шепоче на вухо. І не проженеш — тітка ж спільна, — зітхає Валя.
– Ти, Валя, гроші від квартири поклади мені на мій рахунок, – могла після чергового візиту сказати тітка. — Або краще взагалі готівкою.
– Навіщо? Ти сама казала, покласти мені на рахунок, — відповідає Валя. — Ти ж казала, що то внучці, дочці моїй. Я можу тобі привезти їх, тільки тоді не плач, що зникли, коли в тебе чергові гості побувають.
– Ну так, хай як є вже, – погоджується тітка, а за кілька днів знову: – Ти тут городом користуєшся, дім тобі дістанеться, а я в тебе у повній занедбаності. Люда була і навіть плакала, що я погано живу.
– Люда? Була не Люда, а Маша. Третій раз була, ти спочатку її пускати не хотіла, — нагадує Валя.
– А чого тобі погано живеться? Розкажи? Ти щось хочеш? Ікру може червону відкрити?
– Фу, терпіти її не можу, – відповідає тітка. — І справді, кого я слухаю, вибач мені, стара я стала зовсім.
Нещодавно тітка Свєта виявила бажання зробити на Валю дарчу, на ту саму квартиру. З’їздили до міста, до лікаря відвезли стареньку спочатку, потім при свідках до нотаріуса поїхали.
І тітка черговій візитерці проговорилася, мовляв, не возіть мені зефірів із ковбасами, не їм таке, не люблю, та й квартири вам вже не буде.
– Ну ти миша, – прийшла до Валі лаятися родичка.
— Тобі й будинок, і рахунок, і квартира у столиці? Чи не жирно тобі буде? Нічого, ми все одно заперечувати будемо через суд, доведемо, що ти тітку обдурила просто. І висновок лікаря не визнаємо, не сумнівайся.
– Тепер ще й суди будуть, – засмучена Валя. — Ні, я відмовлятися від дарчої не збираюся, просто прикро, мотають нерви й мені, і тітці. Їздити зате перестали. Три тижні у нас тиша, ніхто не їде, напевно контактами всі обмінялися, потоваришували на ґрунті гіпотетичної спадщини.
Ні слова я б не сказала, поділилася б з ким завгодно, тільки нікому стара самотня не потрібна була, а тут прибігли, згадали!
