Родину втратити – дуже легко! А так тяжко потім визнавати, що ти нікому не потрібний в старості! На жаль, нічого не можна повернути назад! Життя швидкоплинне

Напередодні ювілею на Сергія накотила люта туга. Він думав навіть скасувати замовлення у ресторані, настільки не хотів слухати вітальні промови та тости.

Друг Сашко, почувши таке, почав відмовляти:

– Ну ти чого, Сергію? Несерйозно це, не по-дорослому. І не по-товариському, між іншим. День народження святкувати треба, життю радіти. Люди подарунки вже підготували, добрі слова хочуть тобі сказати.

– Випити моїм коштом вони переважно хочуть, – похмуро відрізав майбутній іменинник.

– Не переймайся, пройде твоя туга. Давай приїду з дівчатами, миттю жити захочеш, – запропонував друг юності.

– Не треба дівчат, – різко обірвав друга Сергій. – Не хочу. Краще давай чоловічим колом посидимо.

– Чоловічим так чоловічим, – не став сперечатися товариш. – Незабаром буду.

Сергій поклав слухавку. Подумав, що туга прийшла через вік. Півстоліття переступити – все-таки не жарт.

Ось баба в сорок п’ять – ягідка знову, новий етап у житті починається, не гірше колишнього. А про чоловіків якось не зміг він пригадати позитивних приказок. Хіба що, сивина в голову, а чорт у бороду.

З чортом цим він був добре знайомий. Сашко приїхав один, прихопивши пляшечку:
– Закуска в тебе є?

– Знайдемо, – обізвався Сергій, відкриваючи холодильник.

– Пам’ятаєш, ділили в гуртожитку дві сосиски на п’ятьох? – раптом усміхнувся Сашко. – А з дівчатами гуляли з діркою в кишені… Інша справа зараз. Золотий час, Сергію! Бажання нарешті стали збігатися з можливостями.

– Це правда, – погодився Сергій, упіймавши себе на думці, що останні кілька років із цим не було проблем. Він жив виключно так, як йому завгодно, наперекір навколишнім.

Тільки перед ювілеєм гостро відчув, що ця свобода не особливо його радує. Душу підсмоктував неприємний холодок. Страх, що нікому він, 50-річний Сергій Дмитрович Федотов не потрібний.

Сергій підняв чарку, випив, зітхнув. Саня завів розмову про студентську юність, про викладачів, веселі пригоди, вони добре посиділи, й навіть посміялися від душі.

– Дякую тобі, – проводжаючи друга, сказав Сергій. – Так важливо зустріти ювілей разом із людиною, яка знає мене майже все життя. Не уявляю, що б я робив без тебе, правда. Точно не став би нічого святкувати.

– Ну, ну, не розкисай, нам ще мій ювілей доведеться відзначати. Ти в мене значишся, як тамада.

– Домовилися.

Вночі Сергію снилася мати. Вона ласкаво будила його п’ятирічного, словами:
– Синочку, прокидайся, у тебе сьогодні день народження.

І стільки було в її дотиках та простих словах кохання, обіцянки дива. Сергій прокинувся і подумав, що не може згадати, що йому тоді подарували. А ось слова мами, її шепіт на вухо, часто бачив уві сні. Як шкода, що мами вже немає на світі.

У день ювілею телефон дзвонив і пищав не перестаючи. Колеги, родичі, друзі, знайомі та приятелі – напрочуд про його ювілей пам’ятали всі.

Сергій слухав, відповідав на повідомлення. Заняття це було скоріше стомливе, ніж приємне. Добрі слова не гріли. А залишити їх без відповіді – не ввічливо.

Увечері в ресторані, сидячи в колі близьких друзів, Сергій раптом знову спіймав себе на думці, що не слухає хвалебних тостів. Лестощі це все, і лицемірство. Зовсім не радував і багатий стіл.

Взяв слово Сашко, найкращий друг. Говорив щось проникливе про чоловічу дружбу, резюмував популярним:

– Тож піднімімо келихи, щоб хотілося і моглося!

Гості його підтримали. Неохоче підняв келих і Сергій. При цьому він не зводив погляд з телефону, що лежав на столі. Таємна туга знайшла нарешті ім’я. Іменинник чекав на дзвінок від сина.

…Сергій одружився не зовсім зі своєї волі. Ні, ніхто його силою не змушував, та й майбутню дружину він дуже любив. Тільки молодий він був дуже, Наташа була його першою дівчиною.

І, коли вона була в положенні, одружився. Хоча вже тоді переживав, що він більше в житті не матиме інших жінок. Та й дітей він не планував заводити у двадцять років.

Будемо відвертими, не кожен підходить для сімейного життя. Комусь на радість ділити все з найближчими людьми.

А Сергій швидко зрозумів, що сім’я внесла безліч обмежень у його молоде життя. Його жахливо дратувало, що доводиться співвідносити свої плани з тим фактом, що дитина відчайдушно вимагає уваги мами та тата.

Як і багато хто, Сергій знаходив будь-який привід, щоб втекти з дому. Серед друзів і колег він мав славу безвідмовної людини, яка завжди прийде на допомогу.

За що його й любили. І це жахливо злило Наташу, яка завжди була на другому, якщо не на третьому плані.

При цьому маленький Пашка сильно тягнувся до батька. Він вважав його дуже зайнятою людиною. І дуже тішився, коли батько проводив вечір удома.

Минали роки, Сергій поступово охолонув до дружини, сприймаючи її, як функцію. При цьому бачив, що дружина все ще кохає його. Чи то від почуття провини, чи то від безвиході, він почав вживати біленьку.

До загулів справа не дійшла, але парочку пляшок пінного перед телевізором приймав, чи не щовечора. Дружина, зазвичай покірна, вперше тоді виявила характер:

– На тебе Пашка дивиться! Який приклад синові подаєш? Якщо не кинеш – подам на розлучення.

Не те щоб Сергій злякався погрози, але пінне вдома скоротив до мінімуму. Все-таки Павлові на той момент стукнуло чотирнадцять, небезпечний вік.

А за кілька років Сергій закохався. Швидко, жарко і від того, звісно, ​​втратив голову. Здавалося, він зустрів ту, про яку мріяв все життя.

Тільки от одразу розлучитися йому духу не вистачило. Як у поганому кіно, говорив коханці, що син ще малий, то випускні іспити у нього, то іншу нісенітницю вигадував. Втім, усе таємне стає очевидним.

І тут Сергій недооцінив дружину. Наташа одразу виставила його речі геть, і подала на розлучення. На її бік однозначно став і син, який перестав спілкуватися з батьком.

– Я що, не маю права закохатися? – питав його Сергій.

– Маєш, мабуть, – відповів майже дорослий син. – Тільки ти кілька років щодня обманював найближчу людину. А це підло.

З того часу Сергій жив один. З тією самою «любов’ю всього життя», через яку сталося розлучення, у них так нічого й не вийшло.

Але чоловік переконав себе, що так краще. Можна нарешті жити, не оглядаючись ні на кого. Пити перед телевізором, якщо хочеш, проводити час із друзями. Лише згодом ця самотня свобода перестала тішити.

У свій 50-й день народження, сидячи за столом серед друзів, Сергій не пив до ладу і не їв, і тости слухав на пів вуха. Хотілося тільки, щоб йому зателефонувала одна людина.

Сергій багато разів намагався помиритися із сином, але марно. Павло не хамив батькові, просто чемно переривав спілкування. Сам ніколи не дзвонив. А ще, він жодного разу за вісім років не привітав тата з днем ​​народження.

Вечір добігав кінця, коли ювіляр таки зважився набрати номер сина. У відповідь лише гудки. Так, дива не сталося. Настрій знову впав нижче за плінтус.

– Хлопці, дякую вам за все, я піду, мабуть, – сказав винуватець урочистості друзям.

– Ти чого, як ми без іменинника? – зашуміли гості.

– Та щось почуваюся не дуже, гуляйте без мене, все оплачено, – відповів Сергій, і викликав таксі.

Він уже сідав у машину, коли телефон у руках задзвонив:

– Привіт, тату!

– Привіт, синку, – Сергій боявся сказати зайве слово.

– У тебе онук з’явився сьогодні, – голос у Павла здригнувся. – На тебе схожий.

– Вітаю! – Зрадів Сергій. – На виписку можна приїхати?

– Якщо мама дозволить. З днем ​​народження, тату! І це був найкращий подарунок ювіляру! Чому, тільки з роками розумієш, яких помилок в житті припустився?

Як би склалося життя, якби не трапилося на його шляху уявне “кохання всього життя”? Родину втратити – дуже легко!

А так тяжко потім визнавати, що ти нікому не потрібний в старості! На жаль, нічого не можна повернути назад! Життя швидкоплинне!

Мабуть, не існує людей, які не помиляються? Головне – виправити помилку вчасно! Сергій, на жаль, її не виправив!

Але буде сподіватися, що йому дозволять побачити внука, та бути йому люблячим дідусем! Чи дозволять, як вважаєте?