– Заходь, Насте, чоботи тільки скидай, бо я підлогу вже вимила.
– Та я на хвилину, Фаю. Молока хотіла спитати літру.
Фаїна посміхнулася, витираючи руки об фартух.
– Та хоч відро! Хоч і в роках у мене Зорька, а молоко жирне, смачне, і на сир вистачає, і на вершки.
– Ну і слава богу. А чого ж ти тоді така засмучена? Сусідка каже, ти вчора біля вікна сиділа, сумна…
Фаїна махнула рукою, запрошуючи гостю за стіл. Дістала з печі чавунок із картоплею, налила парного молочка. Було видно, що вона бентежиться, думає – чи говорити сусідці про свої думи…
– Їж давай, потім розповім.
Настя від картоплі не відмовилася, молоко пригубила, а Фаїна сіла навпроти, зітхнула тяжко.
– Тут така справа, Насте… Не смійся тільки. Моя Зорька, вона ж не завжди моя була. Пам’ятаєш, я тобі розповідала?
– Як не пам’ятати. Уже стільки років тому її господар продавав поспіхом, за пів ціни, ти й схопила швидше, даремно, що вести довелося із сусіднього села. Ну не прогадала! І що?
– А те, що наша Зорька, вона, виходить, заміжня була. До нас. І чоловік її, бик цей, у тому селі ще живе, звідки прийшла Зорька.
– Сусідка з ферми казала, у неї там сестра живе, всі новини знає. Господар цього бика навмисне купував, для племені. Та тільки справа в нього погано йшла, аж поки Зорька моя там жила…
Настя мало не похлинулася молоком, намагаючись збагнути, до чого хилить сусідка…
– Ніяк не зрозумію, про що говориш.
Фаїна долонею по столу ляпнула.
-Зорька моя, вона цього бика, виходить, пам’ятає. І тужить за ним. Чує моє жіноче серце, в очах блиск зовсім зник…
– Траву жує без радості, а от учора так і зовсім спокій втратила, мукає так жалібно… Видно згадує чоловіка свого…
Настя не посміялася, тільки очі широко розплющила, немов подругу яку обговорювали.
-Та як корова може пам’ятати? Ти що, Фаю? Стільки років минуло…
– А ось так! Сусідка казала, той бик, коли вони із Зорькою в одному стаді ходили, інших обходив стороною, до неї однієї ластився.
– А потім його перестали в загальне стадо водити, замкнули в стійлі, і Зорька мало не збожеволіла. Ревла, зі стада тікала. Очевидно, господар її тодішній і продав її мені якомога далі, щоб заспокоїлася.
Настя слухала, головою хитала, щиро співчувала Зориним стражданням.
– Ну і що тепер робити, Фаю? Нічого не вдієш…
Фаїна голос понизила, ніби велику таємницю відкривала.
– А ось що. Той бик, кажуть, знову з’явився в наших краях. Господар його старенький зовсім став, здав його на нашу ферму. Пастух казав, його тепер на випас окремо водять, нібито.
– Буйний?
– Кажуть, нікого до себе не підпускає, реве. Один пастух і ходить із ним. І ось тобі хрест, Зорька моя з того часу, як він з’явився, місця собі не знаходить. Мукає, до паркану бігає, на той бік дивиться. Почула, мабуть.
Настя відклала картоплю, сплеснула руками.
– І що ти надумала?
Фаїна помовчала, потім випалила, наче зі справою всього життя впоралася.
– Звести їх хочу. Нехай хоч раз побачаться. Що я, не розумію, як воно, коли коханого від тебе силою відривають?
– Я ж наймолодша була, коли мого Льошу в армію забрали. Чекала… Всього п’ятнадцять років з ним прожили…Я сама знаю, як це в молодих роках втратити коханого…
Фаїна витерла хусткою почервонілі очі, згадуючи покійного чоловіка. Настя на неї дивилася розгублено і не знала, чи сміятися, чи плакати – і сама вона вже десять років без мужика свого живе. Ох як сумно вечорами!
Два тижні Фая готувалася. Випросила у пастуха, щоб у суботу бика повз її подвір’я прогнав. Пастух, людина не зовсім чужа була, багато років тому залицявся до неї, в коханні присягався, та тільки вона Льошку гармоніста вибрала, – голосистого, кучерявого.
Фаїна Зорьку вичесала, хвіст причесала, навіть на роги квітку приладнала. Сусідки, побачивши таку красу, звичайно, дивувалися, жартували.
– Фаю, ти що, весілля граєш?
– А хоч би й так! У моєї Зорьки любов.
Настя взагалі прийшла допомагати. Разом вони Зорьку почистили, разом місце біля паркану обирали, де бик проходитиме. Фая вся схвилювалася, як дівка на виданні.
– А раптом він її не впізнає? Раптом злякається? Не дай Боже бик розлютиться, забодає нас…
– Ось і подивимося. Не кам’яне ж серце у бика…
У суботу вранці Фаїна встала затемно. Зорьку напоїла, нагодувала, вивела до воріт. Корова стояла, нахиливши голову, наче чекала чогось. Фая гладила її по шиї, щось шепотіла.
– Зараз, Зоренько, зараз. Побачиш свого.
Пастух з’явився рівно опівдні. Гнав череду повз, а бика окремо, на мотузці. Той ішов неохоче, низько опустивши голову, рогами землю орав. Настя приклала руки до обличчя, похитала головою.
– Здоровенний який! Дивитись боязко…
Настя скривджено виправила її.
– Гарний! Глянь, яке чоло широке, які очі розумні. Боже…
Зорька, побачивши бика, завмерла. Потім зробила крок до паркану, замукала тихо, жалібно так. Бик підняв голову, зупинився.
Дивився на неї довго, ніби впізнавав. Потім пішов до паркану. Не поспішаючи, важливо, ніби зрозумів усе на світі. Пастух за мотузку потяг, та де там! Бик і не думав зупинятися.
Підійшов до паркану, ніс до носа із Зорькою. Постояли так, дивлячись один на одного. Потім бик лизнув її в носа, а вона головою йому кивнула. І завмерли. Стоять, ніби й немає нікого довкола.
Фаїна заплакала у фартух. Настя теж сльозу пустила. Пастух осторонь стояв, бурчав, дивлячись на жінок.
– Ну що тепер? Скільки мені тут стояти?
Фаїна взяла в нього мотузку.
– А хай постоять. Не чіпай. Стільки років не бачились, дай їм хоч надивитись. Іди, Степане, не втече він, я знаю наперед. Он який слухняний, тихий…
Так вони й простояли аж до вечора. Бик від паркану ні на крок не відходив, Зорька від бика. Сусідки виходили, дивилися, головою хитали. Хтось сміявся, хтось хрестився. А Фаїна сиділа на лавці, дивилася на них і посміхалася крізь сльози.
Увечері пастух бика повів. Зорька замукала, але Фая підійшла, пошепотіла щось. Корова зітхнула важко, нахилила голову, але пішла за господинею.
– Нічого. Він тепер недалеко. Ви бачитиметеся.
Настя йшла вже по темному. Біля хвіртки обернулася, задумливо подивилася кудись у далечінь.
– Фаю, а ти віриш, що вони пам’ятають один одного?
– Вірю. Як не вірити? Ми ж із тобою пам’ятаємо. І вони пам’ятають. Усі пам’ятають.
Через місяць пастух за добротою душевною домовився, щоб бика до неї у двір пускали. Не часто, раз на тиждень.
Сусіди спочатку ходили, як кіно дивитися на коров’яче кохання, потім звикли. Фаїна щосуботи чистила Зорьку, ворота відчиняла, чекала.
Бик приходив поважно, оглядав двір, наче господар. Але поводився статечно, пристойно, навіть по траві ходив, наче інтелігент. Зорька мукала тихо, голубилась до нього. Вони стояли поряд, їли сіно з однієї годівниці, пили воду з одного корита.
Фаїна сиділа на ґанку, дивилася на них і думала про своє. Про те, як чекала на Льошу з армії, як зустрічала його на вокзалі. Як вони теж стояли, обійнявшись, і ніхто довкола їм був не потрібен.
Згадувала, як рано пішов він від невідомої хвороби… І душа її поранена ніби зцілювалася, дивлячись на це сімейство…
Під кінець літа пастух прийшов, немов винний, опустив голову. Фаїна аж за серце схопилася, почувши погане… Степан потупцював біля воріт.
– Бика скоро водити не зможу. Здають його…
– Куди ж його?
– На м’ясокомбінат, більше нікуди. Хто ж такого старезного візьме? Нікому не хочеться витрачати гроші даремно.
Фаїна подумала, походила, зітхнула. Ніч не спала. А потім зібрала всі свої заощадження “похоронні”, порахувала – не вистачає.
Тут знову Настя на допомогу прийшла, все що було дала, і купили вони бика. Сусіди спочатку обурювалися, засуджували, мовляв, втече худобина, мало нікому не здасться! Намагалися напоумити…
– Фаїно, ти чого? Дві корови тобі навіщо? Сама ледве ходиш!
– А для того, щоб не розлучалися чоловік і дружина. Годі вже, і так настраждалися. Стільки років у розлуці…
Тепер бик та корова живуть разом. Зорька мукає рідко, спокійна стала. Бик поважно ходить по двору, за порядком стежить. Не пустує.
Чужих не підпускає, а Фаю любить, майже, як Зорьку. З рук годується, голову навчився на плече класти. Під старість років леститися почав, все бочком до дружини, бочком, поки травку жують …
Сусіди всім своїм родичам про таке “кіно” розповіли, ті приїжджають навмисне подивитись на власні очі.
Щоправда, Фая за таку виставу плату бере – сіно, тюками, фураж, іноді й сусідських мужиків кличе на допомогу, якщо гній прибрати треба.
Вечорами сидять вони з Настею на ґанку, п’ють чай, дивляться на Зорьку з биком, як вони поспішають милуватися.
Фая іноді зітхає, згадує Льошку молодого, Настя – чоловіка свого, і їм здається, що вони десь поряд, дивляться на них…
Ось така історія про “не людське” кохання до вашого прочитання! Не тільки людям доступне це світле почуття…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Як вам витівка Фаїни?
