– Рома, а де продукти? – Катя зупинилася біля столу, не вірячи своїм очам. – Чому ти їх не купив?
– Я купив те, що вважав за потрібне. У чому проблема? – невдоволений, навіть трохи роздратований тон чоловіка вибив її з колії.
Катя глянула на пакунок. Усередині один йогурт, пачка чипсів, енергетик і батончик з горіхами.
– Ромо, тут… просто нічого нема. З цього навіть бутерброд не зробиш.
– Ну, і? – він знизав плечима і пройшов повз неї. – Треба – купи сама. Я взяв те, що мені треба.
Катя відчувала, як підіймається хвиля безсилля. Вона звикла думати про сім’ю, як про «ми», а Рома дедалі частіше діяв, як «я».
– Ти вважаєш це нормальним? – спитала вона.
– Господи, Катю, – він закотив очі. – Досить чіплятися. Втомився я.
Катя стиснула губи. Порожній холодильник віяв холодом не гірше за зимовий вітер. Їй здавалося, що вона розмовляє з людиною, яка живе у паралельній реальності.
Наступного дня Катя повернулася додому втомлена, але задоволена: вона закінчила важливий звіт і мріяла про спокійний вечір. Але, відчинивши двері, застигла.
У передпокої – розкидані кросівки. На дивані – шкарпетки, светр, якийсь папір. На підлозі біля столу – липкі плями. Підлога, яку вона мила вчора, ніби не бачили ганчірки місяць.
Катя вдихнула через ніс, порахувала до трьох, – не допомогло.
– Рома! – гукнула вона.
Він вийшов із кімнати роздратований, ніби вона йому заважає.
– Що знову не так?
– Ти серйозно? Подивися довкола! Чому вдома такий бардак?
Рома озирнувся поверхово без уваги.
– Прибиратися треба краще, – ліниво кинув він.
Катя навіть не одразу знайшла слова.
– Я вчора тут все перемила. Вчора, Ромо! Як можна було влаштувати такий хаос за день?
Він знизав плечима, ніби вона обговорювала погоду. Катя пройшла на кухню – і там на неї чекало наступне «відкриття»: на столі стояла наполовину з’їдена піца.
– А це що? – Катя тицьнула пальцем у коробку.
– Піца, – він сказав це так, ніби вона спитала, що таке стілець. – Я вирішив замовити.
– Ти міг почекати на мене… або хоча б запропонувати разом поїсти.
– А навіщо? Я хотів їсти. Ти ж не просила чекати.
Катя помітила, що піца з грибами.
– Ти ж знаєш, що я не люблю грибів.
– То я тобі й не замовляв! – пирхнув він. – Замовляв собі. Не хочеш – не їж.
Катя відчула, як усередині щось надломилося.
Вона навіть не сперечалася – тихо пішла до кімнати і зачинила двері.
Тієї ночі вона довго плакала в подушку, а Рома в сусідній кімнаті голосно дивився відео, ніби в будинку все гаразд.
Марина наливала Каті чай і хитала головою.
– Скільки це можна терпіти? – Запитала вона, не приховуючи обурення. – Ти живеш з егоїстом, який думає лише про себе.
– Він… не завжди такий, – тихо сказала Катя, хоч сама собі не вірила.
– Не завжди? Катя! Він навіть про продукти не може подумати. Про бардак я взагалі мовчу. Та він у голодний рік тебе залишить без шматка хліба.
Катя зітхнула.
– Ну… він же не зраджує. І руки не простягає.
– Та до чого тут це? – Марина спалахнула. – Приниження буває не лише фізичним. Він плює на твої почуття. Хіба це не боляче?
Катя відвернулася, дивлячись у вікно. Вона знала, що Марина має рацію. Але визнати це вголос означає визнати, що її шлюб… тріщить.
– Люди не змінюються, – сказала Марина м’якше. – Можуть вдавати, але змінюються рідко. Зазвичай – у гірший бік.
Катя мовчала. Усередині все стиснулося в тугий вузол. Вона любила Рому. І все ще сподівалася, що він схаменеться, хоча б трохи.
Ідея прийшла раптово. Катя прокинулася і відчула втому, що накопичувалася місяцями. І в цей момент вона зрозуміла – так більше не можна. Потрібно щось міняти.
Вона взяла відгул, та замовила собі величезну піцу «чотири сири». Накрила пледом ноги, та ввімкнула улюблений серіал.
І вперше за довгий час дозволила собі нічого не робити. Коли Рома увечері увійшов у квартиру, його обличчя було здивованим.
– Катю… а ти що вдома робиш?
– Відгул узяла, – вона навіть не повернула голови від екрана. – Вирішила відпочити.
– Чому не попередила?
– Випадково вийшло. В останній момент вирішила.
Він уже хотів обуритися, але помітив на столі коробку з-під піци.
– А піца?.. – насторожився він. – Чому мені не залишила?
Катя підвела погляд.
– А мусила? – вона посміхнулася.
– Ти ж тоді їв без мене. Ось тепер і я їм без тебе.
Рома заморгав.
– Гаразд… – буркнув він, мабуть, не чекаючи такого. – А що мені поїсти? Я голодний.
Катя підштовхнула йому порожню каструлю.
– Не знаю. Я сьогодні не готувала.
Рома витріщив очі.
– Це як – не готувала?!
– А ось так. В мене сьогодні повноцінний відпочинок. Хочеш їсти – приготуй сам.
Він кипів. Видно було, як у ньому закипає обурення.
– Катю! У тебе що, совісті нема? Я прийшов із роботи, голодний!
– Справді? – Катя схилила голову. – А нічого, що я теж приходжу з роботи, але чомусь мушу відразу бігти до плити? Ти ж так не робиш?
Він застиг.
– Я… я втомився!
– А я ні? – Катя засміялася. – Знаєш, Ромо, я вирішила поводитись, як ти. Егоїстично. Мені подобається. Може, увійду у смак!
Рома не вірив своїм вухам.
– І що мені робити? Я не вмію готувати!
– Інтернет тобі на допомогу, – спокійно відповіла вона. – Там багато рецептів.
І пішла в кімнату, залишивши його стояти посеред кухні.
Того вечора Рома вперше сам готував. Тобто, як «готував» – смажив яєчню, що пригоріла по краях.
Зате вперше замислився. Наступні два дні Рома був… іншим. Він купив нормальні продукти, зібрав свої речі по квартирі.
Навіть протер підлогу – ніяково, коряво, але сам. Катя спостерігала збоку з легкою недовірою.
– Я… подумав, – якось увечері почав Рома, переступаючи з ноги на ногу. – Може… я справді перегинав…
Катя дивилася уважно, занадто уважно.
– Ти для мене важлива, – промимрив він. – Просто… я не думав. Звик, що ти все робиш. Вибач.
Катя кивнула. Але всередині неї було дивне, подвійне почуття. З одного боку – полегшення. З іншого боку – сумнів.
Вона розуміла, що люди так швидко не міняються. Іноді їх «вибачення» просто страх втратити комфорт.
І все ж… їй хотілося вірити, що хоча б частина цих змін – справжня.
– Подивимося, Ромо, – тихо сказала вона. – Тільки час покаже.
Він хотів заперечити, але замовк.
Минув тиждень. Рома продовжував намагатися, але іноді зривався. Іноді знову забував купити потрібне, іноді залишав крихти чи брудний кухоль. Але тепер, коли Катя робила зауваження, він не огризався.
Так, він не став ідеальним. Але став… уважніше.
Катя не мала ілюзій – люди рідко змінюються повністю. Вони можуть адаптуватись. Можуть спробувати. І іноді цього достатньо.
Вона сиділа ввечері на кухні, пила чай, дивлячись на акуратно складені продукти. На столі стояла його незграбна, але щира спроба: салат з огірків та помідорів. Криво нарізаний, але зроблений із бажанням.
Рома підійшов і тихо спитав:
– Нормально?
Катя посміхнулася.
– Так, Ромо. Нормально.
Вона знала, що попереду ще багато розмов, розчарувань, спроб, надій. І знала, що якщо він припинить намагатися, вона піде. На цей раз вже без сумнівів.
Але поки що… поки він іде назустріч, – вона дозволяє йому це. Бо іноді малі кроки означають більше, ніж гучні обіцянки…
А ви що скажете з цього приводу? Вона слушно міркує? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
