Я був студентом 5 курсу, коли познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Наше знайомство трапилося на тренуваннях зі спортивних бальних танців. Соломія була подругою моєї партнерки, й прийшла подивитися, як ми тренуємось. Вона спостерігала за нами в щілину прочинених дверей зали, і я вихвалявся, як міг.
Зазирнувши до її синіх очей, я зрозумів, що це моя доля. Відносини стрімко розвивалися, ми бачилися щодня. Якщо я не бачив її хоча б добу, я непокоївся, мені було ніяково, дуже сумував. Тоді я брав до рук телефона, і дзвонив, дзвонив, дзвонив…
Незабаром Соломійка познайомила мене зі своїми батьками. Чудові, дружні та привітні люди. Вони прийняли мене одразу, весело розповідаючи історію своєї родини, показуючи фотографії маленької дочки та її старшого брата. Цікава пара. Він – темноволосий, кремезний, серйозний, з пронизливим поглядом, вона – справжня блондинка з синіми-синіми очима (такими, як у Соломії).
Непомітно для себе, я став бувати у них вдома щовихідних. Ми з задоволенням сиділи всі на кухні за чашкою чаю. Того ж дня я теж сидів у них на кухні, коли у двері подзвонили. Одночасно з дверним дзвінком над дверима спалахнула додаткова лампочка. Сусід приходив в справах.
– Слухай, а навіщо у вас запалюється лампа під час дзвінка? Так само роблять у будинках глухих, – спитав я і зареготав.
Соломія в цей час саме діставала печиво з духовки. Повернувшись, вона посміхнулася:
– То вони в мене глухі.
Я навіть подих затамував.
– Як? Зовсім? Обидва?
– Так.
Я став згадувати всі епізоди наших зустрічей, починаючи зі знайомства. Нічого не могло навіть навести мене на думку, що з ними щось не так! Я був у збентежений…Кожен із них мав свою сумну історію. Мої майбутні тесть та теща народилися абсолютно здоровими людьми. Але в юнацтві з ними скоїлося лихо. Теща в 15 років перехворіла на двосторонній отит, і їй не надали належного лікування.
Тесть у свої 14 отримав травму голови. Але хлопець видужав. Однак слух відновити не вдалося. Розуміння того, що це назавжди, приходило довго і важко.Я почав дивитись на них інакше, та раптом усвідомив, що вони знають відповідь ще до того, як я закінчував пояснення. Вони читають по обличчю. Їх не обдурити.
Вони любили один одного зворушливим коханням. Кожен із них був висококласним професіоналом у своїй галузі. Вони виростили двох здорових дітей, з ідеальною дикцією (спробуй навчити малюка говорити, якщо не чуєш!.Того похмурого дня, у лікарні не стало моєї мами. Я мав заїхати до тещі, допомогти забрати якісь речі
. Теща завжди питала: «Як мама?». Піднімаючись у ліфті, я намагався виглядати безтурботно. Подзвонив у двері, і дочекався, коли мені відчинять. Теща відчинила двері й раптом замахала руками, наче намагаючись стерти зображення мого обличчя. Їй уже не треба було питати: «Як мама?» Від них нічого не приховаєш…
Я якось спитав у Соломії:
– Слухай, а твої батьки сваряться колись?
– Нууу.. буває.
– І як?
– Капцями кидаються)).
Спускаючись у метро на ескалаторі, іноді зустрічаю людей, які розмовляють жестами. І я завжди посміхаюся, згадуючи тестя з тещею – унікальних людей, які навчили мене багато чого. З одного боку, мені їх дуже шкода. Але з іншого, – я їм заздрю. Привід для заздрощів є, як гадаєте?
