Коли старша сестра Валентини пішла в інший світ, вона довго не могла звикнути до тиші. Раніше її телефон дзвонив майже щовечора.
– Ну що, Валюш, ще жива? – весело сміялася Галя у слухавку.
– Ще і як! Поки на пенсію не піду, на той світ не збираюсь. Що я, даремно стільки років на заводі орала?
– От і правильно! Нічого наші гроші кому попало залишати!
Такі розмови підіймали настрій Валентині. Вони були легкими та безтурботними.
Тепер тиша у квартирі стала оглушливою. Не було ні дзвінків від Галі, ні її жартів, ні сільських історій, якими старша сестра ділилася з молодшою.
Перші тижні Валентина ловила себе на думці про те, що й досі чекає, коли родичка зателефонує їй. Але телефон мовчав. Тепер вона раптом усвідомила, як довго її життя трималося на цих розмовах.
Валя перестала відповідати на дзвінки інших родичів. Вона навіть уникала зустрічей із ними.
Їй здавалося, що будь-яке питання «як ти?» звучатиме фальшиво, бо ніхто не спитає про її справи так само щиро, як питала улюблена сестра.
Нещодавно Валентині виповнилося п’ятдесят вісім. Галя була старша за неї на дванадцять років, але, попри таку різницю у віці, вони були дуже близькі.
У молодості життя розвело сестер у різні боки. Валя переїхала до міста, а Галя залишилась у селі.
– Що я там забула у цьому місті? – казала вона, коли Валентина кликала до себе.
– Сюди перебралася вже вся наша рідня, а ти все ніяк не наважишся, – наполягала сестра.
– Мені це не потрібно! У мене тут будинок, город та коза. Як я все це кину?
Бачилися сестри рідко, проте розмовляли часто. Часом їм здавалося, що між ними не було відстані десятки кілометрів.
Коли Валя дізналася, що у Галини стало погано з серцем, вона одразу зібралася і помчала до сестри, але, на жаль, не встигла.
Поховали жінку на міському цвинтарі. Там лежали їхні батьки, бабусі, дідусі та інші родичі. Діти Галі, які давно жили за кордоном, відразу погодилися на це.
– Так, нехай мама буде поряд із сім’єю, – сказали вони. – І ви, тітко Валю, зможете доглядати за могилою. Не будете ж ви щоразу їздити в село?
Після похорону минуло кілька місяців. Поступово Валентина прийшла до тями й стала думати, що робити з будинком сестри.
– Може, його продати? Все одно пустує, а якщо його не доглядати, він швидко зруйнується, – запропонувала Валя племінникам.
– Звичайно, тітко Валь. Можете продати будинок, а гроші забрати собі. Ми з братом не претендуємо на нього, – відповіла дочка Галини.
Приїхавши в село, Валентина відчинила всі віконниці в будинку, впустила в кімнати повітря і взялася за прибирання. Вона вирішила спочатку упорядкувати його, і тільки потім виставляти на продаж.
Якось, коли Валя виносила мотлох з горища на смітник, її гукнула сусідка, Тамара Єгорівна.
– Ой, привіт, Галю! Ти повернулась? Давно тебе не було видно. Прибирання затіяла? Це добре. Не дарма кажуть: доки старе не викинеш, нове не прибуде.
Валентина здивувалася, що Тамара Єгорівна назвала її ім’ям сестри, адже вони взагалі не були схожі. До того ж сусідка напевно знала, що Галини вже немає в живих.
Подумавши, що Тамара Єгорівна просто помилилася, Валя продовжила прибирання. Але на другий день все повторилося…
– Галю, вітаю! – Вигукнула сусідка, увійшовши на подвір’я Валі. – Як у тебе справи? Як здоров’я?
– Здрастуйте, Тамаро Єгорівно, – неохоче привіталася жінка. — Чому ви називаєте мене Галею? Хіба ви не знаєте, що вона покинула нас?
– Ой, вибач! Заговорилась! – награно відповіла сусідка. – Просто тут така справа… Галя пішла, а поминок не було. Ось і залишилося відчуття, що вона ще жива.
– Ви, до речі, чому її поховали в місті? Вона ж була наша, сільська. Могли б і тут із нею попрощатися.
– Покликали б сусідів, посиділи б, пом’янули твою сестру…
Ці слова змусили Валентину насупитися. Вона чудово знала, що Галя була у натягнутих стосунках з Тамарою Єгорівною.
Спочатку сусідка намагалася незаконно відцюкати в неї частину землі, а коли не вийшло, стала всіляко пакостити їй.
Вже кого-кого, а цю жінку Галя точно не хотіла б бачити на своєму похороні.
– У Галини в цьому селі не лишилося жодного родича. Навіщо її тут ховати та влаштовувати поминки?
– Ну, як навіщо… – промимрила Тамара. – Щоб згадати про неї. Якою вона була прекрасною людиною… майже прекрасною… – додала наприкінці жінка, що збентежило Валю.
– У якому це сенсі, майже?
– Розумієш, Валюшко… – промовила сусідка ангельським голосом, – річ у тому, що твоя сестра позичила в мене велику суму.
– Сказала, що віддасть за місяць, а сама пішла. – Ти не хочеш розрахуватись зі мною? Все-таки вона твоя родичка.
Валентина здивувалася після заяви Тамари Єгорівни. Вона чудово знала, що Галина ніколи не стала б просити грошей у цієї жінки.
– Я вам не вірю! Галина у вас нічого не брала. Навіщо ви все вигадуєте? – у твердій формі відповіла Валя.
– Як це не брала? Ще і як брала й обіцяла повернути борг! – обурилася сусідка.
– Це брехня! Я не дозволю вам осквернити пам’ять моєї сестри. Забирайтеся звідси! – відрізала Валентина.
Тамара Єгорівна так розлютилася, що аж почервоніла від люті.
– Ах так? Ну гаразд! Нехай це буде на твоїй совісті! Нехай ці гроші у тебе грудкою в горлі стануть! І знаєш що, Валентино?!
– Даремно ви поминки в селі не влаштували. Треба було зібрати всю вулицю, нагодувати всіх та напоїти. Тоді б душа Галі упокоїлася, а так вона буде вічно страждати!
– Та як ви смієте! – вигукнула Валя і, схопивши вила, що стояли поряд, пішла просто на сусідку.
Тамара Єгорівна страшенно злякалася і швидко покинула чужу ділянку.
Після цього інциденту Валентина довго не могла прийти до тями. Вона не розуміла, як люди можуть бути настільки цинічними.
Невже комусь може приносити задоволення «танцювати на кістках» покійного?
Наступного дня Валентина зустріла іншу мешканку села, найкращу подругу Тамари. Таку ж нахабну і безпринципну.
Вирішивши провчити сусідку, якій напередодні Валя погрожувала вилами, вона підійшла до цієї подруги й, сумно зітхнувши, сказала:
– Здрастуйте, Людмило Іванівно. Як у вас справи? Як здоров’я?
– Здрастуйте, Валентино. Все гаразд, а в тебе? – зневажливо ковзнувши поглядом по співрозмовниці, відповіла жінка.
– У мене добре, а от у вашої подруги, здається, не все гаразд. Чули, що в Тамари Єгорівни дах їде?
Людмила Іванівна аж підкинулася:
– Ти що мелеш? Вона ще молода та здорова! З якого переляку у неї має дах їхати?
– Не знаю, але вона щось заговорюватися стала, а ще їй скрізь ввижаються покійники.
– Як це? – здивовано скинула брови Люда.
– А ось так! Тамара Єгорівна мою покійну сестру бачить. Розмовляє з нею, питає, як її здоров’я. А ще вона з неї грошей просить, хоч Галя в неї в житті не позичала, – Валя сумно опустила голову і, перш ніж піти, додала:
– Знаєте, Людмило Іванівно, мені здається, вашій подрузі не довго залишилося…
– Якщо до неї так часто приходить небіжчик, то він шукає зустрічі. Значить, вони незабаром побачаться і з боргами розрахуються. Прикмета є така…
Людмила Іванівна зблідла. Вона хотіла заперечити Валі у жорсткій формі, але змогла лише вимовити:
– Та не може цього бути… Ми з нею щодня спілкуємось. Мені вона нічого такого не казала.
– Я на власні вуха це чула! Ви стежте за нею. І подумайте: може, їй потрібна допомога, поки не стало занадто пізно? – стривожено промовила Валя.
Після цієї розмови односельці почали цуратися Тамари Єгорівни. По селі поповзли чутки, ніби дух Галини не знайшов спокою і тепер переслідує свою давню кривдницю.
Хтось серйозно вірив у це, інші лише хитали головами, називаючи все вигадками, але, про всяк випадок, теж намагалися не зустрічатися з нею.
За кілька місяців Валентині вдалося продати будинок Галини за непогану ціну. З отриманих грошей вона замовила гарний пам’ятник сестрі.
Коли Валя передавала ключі від будинку новим господарям, вона не втрималася і попередила їх:
– Слухайте, тут деякі сусіди можуть поводитись… дивно. Тримайте з ними вухо гостро. Іноді їм небіжчики ввижаються, а іноді вони й гроші вимагають.
– Але загалом це село дуже гарне. Якщо будете добрі та чесні, воно вас прийме.
Нові господарі переглянулися, але лише розсміялися у відповідь:
– Та ми й самі дивакуваті, але дякую за попередження. Матимемо на увазі!
Валя усміхнулася, кивнула і пішла до машини. Тепер у її душі було спокійно. Вона зберегла пам’ять про сестру, поставила крапку в історії з неприємною сусідкою, яку тепер цуралося все село, і дала шанс на нове життя будинку, який більше не обтяжував її спогадами.
Попереду на Валентину чекали колишні турботи, але тепер вона могла частіше приїжджати на цвинтар до сестри, сидіти біля пам’ятника і згадувати їхні щоденні розмови телефоном…
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні клментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!
