Хтось, прочитавши мою історію, подумає, нісенітниця, нема чим зайнятися. Але всі ми різні і у всіх міра своя. Я доросла жінка (жінка – це дружина та мати). Мати щаслива, а ось дружина я погана, я так гадаю. Друзів я не маю, є знайомі. Не прагну заводити нові знайомства. У дружбу не вірю, після випадків. невдалих, та й немає бажання сидіти на кухні обговорювати чиїсь зради, поганих чоловіків тощо. От і живу, уся в сім’ї.
Чоловік завжди на роботі, дитина в саду. Я постійно одна у чотирьох стінах, побут. Прибирання, приготування, прання, гра з дитиною і так все по колу день від дня. Декретну відпустку багато чоловіків сприймають саме як відпустку. Так і кажуть: “ну ти ж у відпустці відпочиваєш, що там взагалі складного. З дитиною граєшся, коли вона відпочиває прибираєш. Казка, а не життя”.
Протягом кількох років я живу у цьому стані. Нерви шалені. З чоловіком говорити у нас не виходить, він мене не слухає, а якщо і послухає, то одразу ж каже: «що ти все ниєш? ». І так уже кілька років. З дітьми допомоги від чоловіка взагалі немає. Коли я, за день утомлена, хочу спати, він мені з усмішкою заявляє: «від чого ти втомилася? Ти ж удома сидиш, нічим не займаєшся? ». Про ліжко я мовчу. Інтиму взагалі не хочу, вже. А якщо й виходить, то почуваюся просто використаною. Чоловік завжди під час цього думає лише про себе.
Останнім часом чоловік почав сердитися на мене, тикати, мовляв, навіщо така дружина, якщо немає інтиму, не розмовляємо днями. А мені добре. У глибині душі відчуваю, що через образ, слів найпринизливіших, сказаних на мене, докорів, любові вже практично немає. Розумію, що від розлучення мене стримують лише діти.
Я не знаю, як мені вчинити, що змінити у собі. Як поговорити з чоловіком (адже він не чує мене ніколи).
Хто був у такій ситуації, як дозволили, як вийшли?
