– Сама винна, мамо, сама й висьорбуй, – сердито заявила Юля. – Ти ж хотіла волі. Насолоджуйся тепер, хто заважає?
– Але ж я в лікарні! Яка тут воля? – заперечила Тамара Леонідівна. – Я лише попросила тебе купити мені ліки. Я гроші віддам, у мене є.
Юля мовчки скинула виклик.
… – Пробач, Тамаро, я ж тобі тоді теж не допомогла, була в селі у сестри, – зітхнувши, промовила Ольга, подруга Тамари Леонідівни.
– От і довелося мені дзвонити до сусідки. Сусідці! – сказала Тамара Леонідівна і схлипнула. – Дякую, хоч вона допомогла. Тут же прибігла до мене в лікарню, і ліки купила, і дещо по дрібниці мені принесла. А рідна дочка…
Ольга гірко зітхнула та обійняла подругу, яка була ще слабка після хвороби й була дуже бліда.
– Не думай про дочку, Тамаро! Відпочивай, гуляй, набирайся сил, як лікар велів. Досить, не воруши ти цю рану, а то так не одужаєш!
– Та як не думати, Олю? Все життя я була безвідмовною, а тут «вибрикнула», як вона висловилася. Один раз відмовила. І ось… Мститься мені тепер. Виховує, – звела на подругу заплакані очі Тамара Леонідівна.
Ользі було дуже шкода подругу, але що вона могла вдіяти? Чим допомогти? А почалося все з гарного
…Ольга знала, що Тамара Леонідівна виховувала свою дочку Юлю одна, чоловік у неї загинув. Нелегко їй було, але вона впоралася.
Звичайно, в міру сил Тамара Юлю балувала, все ж таки любила вона її дуже. І одягала, мов ляльку, і на море возила.
Гроші збирала на навчання, та не знадобилися, Юля вступила на бюджет. Тоді Тамара Леонідівна накопичила ще й подарувала їх Юлі та її нареченому Володі на весіллі.
– Буде вам на перший внесок на квартиру.
Свати, які подарували набір посуду, і друзі молодих, були здивовані. Самотня мати, вдова, як представила її Юля, і раптом такі гроші!
Але Тамарі Леонідівні для єдиної дочки було нічого не шкода. Вона вирішила, що тепер почне збирати на онука.
Як потішать молоді новинами про поповнення, так вона і купить їм ліжечко, візок. Або просто гроші дасть, а молоді самі все виберуть.
– Адже зараз все дорого, як без допомоги обійтися, – розмірковувала Тамара вголос.
Зарплата у неї була гарна. Але щоб вона залишалася такою, треба було непогано викладатись, бо оплата праці була підрядна.
– Як потопаєш, так і полопаєш, – сміялася Тамара Леонідівна. Вона часто працювала у вихідні, коли були термінові замовлення, іноді залишалася до пізнього вечора.
Звістка від дочки про поповнення не забарилася. Тамара Леонідівна була дуже рада. Вона зняла свої накопичення та віддала молодим. “На онука”, – сказала вона. Але народилася внучка.
– Чудово! – раділа Тамара Леонідівна. – Бантики, кіски, спіднички! Чарівність!
З появою онучки Соні додалося у Тамари Леонідівни турбот. Про наднормові вона відразу забула, навпаки, пішла на скорочений робочий день і почала допомагати дочці. Тільки роки були вже не ті. Почала вона втомлюватися.
Однак знаку не подавала, все з усмішкою, та з гарним настроєм.
– А як же, Оль, – казала вона своїй подрузі. – Я так само відвозила Юльку, бувало, коли ще моя мати була жива, на канікули, на все літо в село. Та всі так робили!
– Все село влітку наповнювалося дитячим сміхом, усім привозили онуків. Я й не думала навіть питати матір, хоче вона чи ні, думала їй на радість. Що з Юлькою турбот?
– Вона ж дівчинка, по огорожі не лазила, по деревах теж. Сидять із подружками на лавці шушукаються, регочуть цілими днями, вінки плетуть, та на річку бігають чи в поле по суницю…
– Так… Я своїх дітей теж до матері з батьком привозила на канікули, – сказала Оля. – Просто повідомляю дату, і кажу, що приїдемо, зустрічайте. Тоді ще були телеграми. Ось вони й раді.
– А зараз думаю, може і не так вони раді були, просто не говорили, мовчали, боялися образити й нас, і онуків. Діти – це ж навантаження яке! Відповідальність. А вони люди похилого віку…
– От і я це тільки зараз розуміти почала. Тяжко вже сайгаком скакати, – усміхнулася Тамара Леонідівна. – Проте теж мовчу. А тим часом Юля другого чекає. Кажуть, ніби онук, вже показався на УЗД у всій красі.
Подруги засміялися і подумали про те, що діти та онуки – це щастя. Адже від них не лише турботи, а й радість.
З народ женням онука Паші турботи зросли багаторазово. Знову допомагала Тамара Леонідівна. А батьки чоловіка Юлі зовсім не брали участі.
Батько Володі важко захворів, мати його доглядала вже котрий рік, не до онуків там було. Ні грошей, ні сил, ні часу.
Минув час. Внукам Тамари Леонідівни виповнилося по вісім і десять років, дуже великі стали. А Тамара Леонідівна все допомагала. На гуртки возила, на секції.
Адже в неї машина своя була, дуже зручно. У чоловіка Юлі нещастя сталося. Не стало тяжкохворого батька, а сама мати Володі ненабагато пережила чоловіка.
– Ти одна в нас бабуся залишилася, – говорила Юля, обіймаючи матір, яка помітно постаріла, проте трималася молодцем, усміхалася. – Треба тобі відпочити, чи з’їздити…
– Ой, куди я поїду, і на що, – замахала руками Тамара Леонідівна. Проте думка про відпочинок запала їй у душу.
Немов за якимось помахом чарівної палички, постійно попадалася жінці на очі інформація про путівки, санаторії, відпочинок на морі, та інші приємні речі. А ще подруга Ольга з’їздила на відпочинок та привезла море вражень.
– Чим я гірша? – сказала собі Тамара Леонідівна. – Я стільки років не була на морі! Ось правда, візьму та поїду. Одна. Все всім, все для всіх… Досить…
– Так хочеться просто побути на самоті. Для себе. Відпочити! Зніму свої накопичені грошики та куплю путівку.
Цілий місяць Тамара Леонідівна літала, як на крилах. Думала, планувала, мріяла, займалася приємним клопотом.
Накупила собі літніх легких суконь, сходила в перукарню та зробила нову стрижку. Немов греблю прорвало в її душі, з’явилися прагнення, бажання, було радісно та зворушливо.
Пропозиція Юлі прозвучала, наче грім серед ясного неба. Вона подзвонила матері одного вечора і сказала:
– Мамо, ми тут подумали… ти ж все одно їдеш… щоб тобі не було нудно одній, хотіли тобі в навантаження Соню та Пашу відправити.
– Вони дуже хочуть на море, саме ж серпень, перед школою позасмагають, поплавають. А ми два роки ось не їздили, то одне, то інше. Тепер кредит цей за машину, будь він неладен, знову їхати нема на що.
– Що ви подумали? – розгубилася Тамара Леонідівна.
– Ну Соню і Пашу з тобою відправити хочемо, – почала терпляче пояснювати Юля. – У навантаження.
– Ти думаєш, мені навантаження не вистачає? У відпустці? Ви зовсім, чи що? – вирвалось у Тамари Леонідівни.
Вона раптом відчула, що готова йти на конфлікт, на що завгодно готова, аби захистити свою мрію, те, що зігрівало її душу вже місяць, давало сили й підіймало настрій.
– Ти що, проти? – щиро здивувалася Юля.
– Звичайно проти! – вирішила йти до кінця Тамара Леонідівна. – А сама ти як думаєш? Я хочу відпочити, розумієш? Від-по-чи-ти! Волі хочу!
– Це ж твої рідні онуки? Як так можна? Не чекала від тебе такого… – сказала Юля. – Ми з чоловіком думали побути вдвох, розслабитись, а ти тут якісь дурниці кажеш. Що складного побути з онуками? Адже вони не немовлята, великі вже, самостійні!
Тамара Леонідівна просто скинула виклик, її рука сама натиснула кнопку мимоволі. Вона сіла на крісло і закрила очі рукою.
– Мене знову намагаються приставити до справи. Звісно! Навіщо я даремно стирчатиму на морі, байдикуватиму, можна ж в навантаження онуків додати… – думала вона, коли екран телефону знову спалахнув.
– Значить, те, що онуки будуть засмучуватися і плакати, тобі до лампочки? Адже це ти їх залишиш без поїздки на море! Ти будеш винна!
– Ну що ж… Гаразд, – крижаним голосом промовила дочка, коли знову передзвонила. – Ти черства, зла і зовсім не любиш онуків. Подумай про це на дозвіллі. Чи вартий твій егоїстичний вчинок зруйнованих стосунків?
– Все одно їдь, навіть не думай! – всоте заявляла Ольга, коли Тамара, плачучи, розповіла їй про розмову з дочкою та її ультиматум.
– Це ж треба, матері таке заявити! Я їх ніколи ні словом, ні ділом не скривдила, все утискалася, свої бажання пригнічувала, жертвувала здоров’ям, витрачала час, – плакала Тамара Леонідівна.
– Ну… Ну… годі тобі, не плач, Тамаро, роби, як велить тобі серце, нічого, перетопчуться, – умовляла подругу Ольга. – Не прогинайся ні в якому разі!
І поїхала Тамара Леонідівна одна.
Дочка так і не зателефонувала більше. Тамара Леонідівна також. За всю відпустку жодного повідомлення. Навіть онуки не дзвонили.
– Образилися напевно… Чи Юлька їх так налаштувала та заборонила дзвонити? – міркувала Тамара Леонідівна. – З іншого боку, навіщо мені вислуховувати претензії ще й від онуків?
Наприкінці першого тижня ці муки та сумніви все-таки залишили жінку, і вона повністю віддалася блаженному відпочинку.
Крім подруги Ольги, їй ніхто не писав. Від неї нічого не хотіли, її ні про що не просили, вона була нічого нікому не винна. І це було чудово!
Однак після повернення додому у Тамари Леонідівни сталося нещастя. Їй раптом стало погано, і вона потрапила в лікарню.
Коли лікарі зняли гострий стан вона насамперед зателефонувала дочці. Потрібно терміново купити ліки, а також дещо ще необхідне.
Але дочка розмовляла з нею грубо та різко. Вона зловтішно помітила, що мати хотіла свободи й ось отримала її. Тому може насолоджуватися нею далі.
Так і довелося Тамарі Леонідівні самій викручуватися. Лежачи на лікарняному ліжку довгими годинами, вона намагалася пригадати, а чи зверталася вона за весь час до дочки по допомогу? І виявилось, що ні, не зверталася. Взагалі ніколи.
Вона завжди була бадьора, діяльна жінка, справлялася з усіма труднощами сама. Це, навпаки, до неї «з кожним чихом» зверталася дочка, то з одним, то з іншим.
Це в неї, а не в них була машина. Свою вони купили тільки недавно, за шалені гроші, в кредит і їй же в докір і поставили, що грошей на відпочинок у них немає, тому що кредит платять!
– Навіщо вона їм тільки була потрібна, така дорога машина, купили б простішу, – сердито пробурмотіла Тамара Леонідівна.
З сусідкою по палаті вона поділилася своїми бідами, а та сказала:
– Ніколи не можна вішати на себе чужих собак! І звинувачувати себе! Ось і підвело тебе здоров’я. Мабуть, всю відпустку свою зітхала, що так вийшло, винною себе почувала…
Тамара Леонідівна задумалася про те, що має рацію жінка. Адже насправді так воно і було.
… – Бабусю, приходь на мою виставу в театральній студії сьогодні о третій годині дня, Пашка теж там грає, – чомусь пошепки промовила Соня, зателефонувавши Тамарі Леонідівні.
– Прийду, дівчинко моя, – усміхнувшись, відповіла Тамара Леонідівна і змахнула сльозу, що набігла. – Тільки чому ти шепочеш?
– Мама не веліла тобі дзвонити та писати. Видалила твій номер із наших з Пашкою телефонів. А я знайшла його й ось, – промовила задоволена Соня. – Ти прийдеш?
Як відмовити? Тамара Леонідівна прийшла. І відразу ж побачила Юлю, яка сиділа в іншому кінці залу для глядачів.
Після вистави в коридорі дитячої студії Соня підбігла до бабусі й цмокнула її в щоку, а потім побігла до матері, яка, видно, так і не помітила присутності Тамари Леонідівни.
Так і повелося. З онуками Тамара Леонідівна спілкувалася, а з дочкою ні. На гуртки та секції дітей тепер возила сама Юля.
– Мама сказала, що ми тепер дорослі, – поважно заявила Соня Тамарі Леонідівні. – І бабусь не потребуємо.
– А ми вирішили, що якщо дорослі, то самі будемо до тебе в гості ходити. Ми кажемо їй, що гуляти йдемо, а самі до тебе!
Соня заливисто засміялася, Паша теж. Тамара Леонідівна теж усміхнулася. Проте, хоч і була рада бачити онуків, але дуже засмучувалася від цього.
– Гаразд, мати, вистачить комедію ламати, – Юля зателефонувала раптово одного дня. – Я знаю, що діти бігають до тебе. Коротше забули, що було. Було й минуло. Житимемо далі, як раніше.
– Ні, дорога, – зітхнула Тамара Леонідівна. – Такого не забудеш. І, як раніше, вже не буде. Що? Знову моя допомога знадобилася? Ви вже там усі дорослі.
– Тато пішов до якоїсь Марини, – пояснила Соня наступного дня. – А мама біситься. Хоче розлучатися. А нам із Пашкою все одно.
– Тато вже давно дома майже не буває, ми його не бачимо. Та й маму не бачимо. Вона теж постійно десь пропадає. Ми тепер самі всюди ходимо.
– Краще б ми жили в тебе, – похмуро сказав Павло. – Тобі ми принаймні потрібні й цікаві, решті на нас наплювати…
З чоловіком Юля розлучилася, діти залишилися з нею. Хоча по суті – з бабусею. Так і брала вона в їхньому житті активну участь, а Юля все більше віддалялася від них.
Ставши старшими, Соня та Паша так і спілкувалися з бабусею, допомагали їй навіть тоді, коли вже самі створили свої сім’ї.
А Юля спершу намагалася влаштувати своє особисте життя, а потім скотилася по похилій. Втратила роботу і безперервно сиділа біля магазину поряд з такими ж товаришами та випрошувала гроші «на хліб», бо ні мати, ні діти їй їх уже не давали.
– Ось як життя повернулося… Зовсім опустилася, сором-то який,- зітхала Тамара Леонідівна, розмовляючи зі своєю подругою Ольгою. Через роки вони так і товаришували.
– Вона сама покарала себе. Від початку і до кінця, – заявляла Ольга.
Але Тамара Леонідівна не була з цим цілком згодна. Вона все згадувала свій той відпочинок на морі та думала про те, як усе склалося б, якби вони не посварилися?
А Ольга, бачачи задумливість подруги, проникливо заявляла:
– Знову ти на себе чужих собак вішаєш?
А ви що скажете з цього приводу? Слушно вчинила мати? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
