Таїсія Павлівна поспішала широкою сільською вулицею, притискаючи до грудей пакет зі свіжими булочками.
– Тепер на тиждень вистачить,- думала вона,- вдало я до Гаврилівни зайшла. Встигли до автокрамниці.
Бабуся щиро раділа, що вдалося купити ще теплу здобу. Звичайно, вона покупна, не домашня, але заводити тісто заради кількох булок не хотілося. А більше їй не подужати.
– От якби син був живий.
Бабуся вже зачиняла двері в будинок, коли почула за спиною тихий голос.
– Доброго дня, мати.
Здригнувшись від несподіванки, Таїсія Павлівна повільно озирнулася. Її свердлив очима невисокий, не голений чоловік років сорока п’яти.
Таїсія Павлівна спохмурніла, обличчя чоловіка їй було зовсім не знайоме.
– Мати, ти глуха, чи що? Полагодити щось не треба? Будь-який дрібний ремонт роблю.
Вона ніби прийшла до тями. Звичайно, в самотньої старої завжди знайдеться, що підлатати на подвір’ї. Живе одна.
Але, аж надто обличчя у мужика було підозріле.
– Впусти такого до себе – лиха не оминути.
Вона вже відвернулася, збираючись пірнути в рятівну тишу будинку. Але зупинилася, запнувшись. Чоловік же не милостиню просив, а роботу зробити пропонував. Чесною працею на хліб заробляє.
Приречено махнувши рукою, побрела назад.
– Заходь, любий. Бачиш, он паркан покосився зовсім. Як не дорого попросиш, то поправити б.
Чоловік оцінювально оглянув паркан, що майже впав, і кивнув.
– Багато не попрошу, – кинув на лавку полотняну сумку, пішов оглядати стовпець, що підтримував паркан, – мені б цвяхів, мати. Знайдуться?
Таїсія Павлівна кивнула і пішла в сарай, що стояв в дальньому кінці двору.Штовхнула не зачинені двері й махнула кудись у темне нутро.
– Там глянь. І цвяхи мають бути й інструменти всякі. Від синочка залишилися. Тебе як звати?
Чоловік, примружившись, увійшов усередину.
– Михайло. Гаразд, розберуся.
Бабуся закивала і поспішила назад до будинку. Чого під ногами плутатися?
Залишившись один, Михайло озирнувся. Побачив складені біля стіни дерев’яні ящики, й попрямував до них. Лежачим поруч ганчір’ям змів багаторічне павутиння і підійняв кришку.
Від побаченого всередині, він навіть свиснув. У розділеному на відсіки ящику лежали інструменти. Рубанок, пилка, молоток. Та все таке добротне. Радянське ще, не те, що китайське, нічого не варте.
– Скільки ж зараз це все коштує? – Закралася в голову шалена думка.
Судячи з того, як акуратно розкладені інструменти, для господаря вони були дуже дорогі. Взявши все, що потрібно, чоловік вийшов у двір і зайнявся парканом.
Таїсія Павлівна клопотала на кухні, поглядаючи у вікно на Михайла, який працював.
– Добре, що мужик підвернувся, бо Ваську сусіда не допросишся! – думала вона.
Налила холодного молока, вікно відчинила:
– Мишко, молочко з булочкою не хочеш?
Той заперечливо мотнув головою, зайнятий роботою:
– Не зараз. Що ж ви так подвір’я запустили? Діти, мабуть, у місто поїхали?
Бабуся сумно скривилася.
– Так немає діток. Самотня я.
Михайло задоволено хмикнув. Це те, що він хотів почути. У голові чоловіка дозрів план.
Повернувшись у хлів за черговою жменею цвяхів, він перев’язав ящик з інструментами, знайденим поруч мотузком.
Злодійкувато озираючись, вислизнув із сараю і сховав його в лопухах біля паркану. Вирішив, що забере ящик, як стемніє.
Будиночок старої на відшибі, ніхто не завадить. У паркані дві штахетини бовтаються, якраз біля цих лопухів. Розсуне і справа в капелюсі.
– Навіщо бабці інструмент? Та й на цвинтар їй незабаром, піде все добро прахом, – думав він.
Він швидко закінчив роботу і назвав старенькій невелику суму.
Бабуся винесла гроші. Ретельно перерахувала та передала Михайлу. Той скривився і недбало засунув гроші в кишеню.
Продасть інструменти, вдесятеро більше вторгує. Зібрався йти, як Таїсія Павлівна торкнула його за рукав.
– Михайло. Ти там, у сараї, інструменти бачив?
Чоловік скам’янів.
– Невже бабця бачила, як він ховав ящик в лопухах?
Відвів очі, похнюпився. Почав думати гарячково, як виправдатися. А жінка похилого віку продовжила:
– Це від мого синочка залишилося. Вже майже років тридцять припадає пилом. Візьми собі. Я дивлюся, хлопець ти майстровий, знадобиться, – потягла його за собою до сараю, – забери.
Чоловік смикнувся, як від стусана. Головою затрусив з переляку, що крадіжка відкриється:
– Ні, ні. Що ви. Інструмент там добрий. Продайте, зайва копійка буде.
Бабуся здивовано схилила голову.
– Ну, якщо забрати не хочеш, ходімо, я тебе хоч чаєм напою. А то майже весь день голодний.
Михайло квапливо кивнув і трохи підштовхнув Таїсію Павлівну від злощасного сараю. Йому хотілося якнайшвидше покинути місце злочину.
Усадивши гостя в маленькій чистій кухоньці, балакуча бабуся, не перестаючи розповідати про сина, виставила перед Михайлом гарний кухоль в червоний горох.
Налила запашного чаю, та підсунула булочки. Ой, і варення, зараз покладу. У мене своє з антонівки, – пішла до буфета.
Витягла гарну різьблену вазу і поспішила назад. Поставила перед гостем частування та відкрила старий фотоальбом.
– Ось мій синочок. Може, знав його? Наче ровесники. – Вона показувала молодого офіцера на чорно-білому фото.
Михайло взяв в руки затерте місцями фото. Придивився уважно й похолов. Звичайно, він впізнав цю людину з фотокартки! Наче юність на нього з картки глянула. Ротний його, Сергій Федькович!
Тоді він був командиром у їхній саперній роті. Молодший лейтенант, що вже понюхав пор оху, прийняв під своє командування їх – новобранців, не обст ріляних сопляків. Тільки закинутих у чужу країну.
Дізнавшись, що він, Михайло Андрійчук із сусіднього села, до себе викликав. Розпитував довго про сім’ю, про мамку, тоді ще живу, про сестру. Цікавився, як давно Мишко був у його рідному селі.
Розговорилися. Серьога журився, що вдома давно не був. Спочатку вій ськове училище, потім Афган. За свою матір дуже турбувався, бачив її востаннє перед відправкою. У коротку відпустку приїжджав.
Друзям, звичайно, після тієї розмови, вони не стали. Але Серьога ніби взяв над земляком шефство. Наче, будь-що, хотів живим сина матері повернути. Адже стільки небіжчиків уже перебачив.
Тим паче, що прокотилася звістка, що скоро цьому пеклу кінець. Виводитимуть їх. Того дня надійшов наказ “розчистити” дорогу для колони техніки у вузькій ущелині. Почалося виведення радянських солдатів.
Розтягнувшись ланцюжком, вони довго спускалися до сірої стрічки дороги. Над головою висіло низьке зимове небо. На голови сипав дрібний холодний дощ.
Скелясті піки, що височіли з двох боків, ніби душили з двох сторін загін, що йшов. Скрученими від холоду руками, солдати стискали металошукачі та щупи. Проводирі, на коротких повідцях вели пошукових собак.
Вони вже пів години прочісували місцевість, коли раптом повітря оголосили перші виб ухи. Щоразу супро тивних вперто намагався видавити їх з ущелини.
Командир повів їх за скелясті уступи й по рації просив допомоги, називаючи їх координати. На обрії вже з’явилися гелікоптери підтримки, коли черговий шквал ніби викосив роту.
Заклякнувши від страху Михайло сидів обхопивши голову руками над тілом хвилину тому ще живого приятеля Льохи. Він ніби оглух і осліп, монотонно розгойдуючись з боку на бік.
Тоді до нього й підлетів ротний. Мишко навіть нічого не встиг зрозуміти, як уже лежав притиснутий до землі. Зовсім поряд спалахнуло сліпуче світло.Потім настала темрява.
Отямився Михайло вже у шпиталі. Він довго залишався абсолютно глухим. Його комісували та відправили на батьківщину. Долею командира чоловік не цікавився.
Від безвиході, в селі він не просихав. Потім слух повернувся. Настали лихі дев’яності. Роботи не було. Михайло подався “шабашити” з бригадою таких самих, як він, неприкаяних мужиків.
Він намагався організувати свій бізнес, але прогорів. Потім загримів за ґрати. І відсидів від дзвінка до дзвінка, довгих п’ятнадцять років за розбійний напад із подільниками на комерсанта.
Вийшов нещодавно, знову почав шабаювати. Матері немає. Сестра з чоловіком у місто подалася. Жити на щось потрібно.
І ось тепер Михайло сидів у цьому будинку і напружено думав.
– Мати, коли сина твого не стало? – Небезпечно поцікавився він.
Бабуся на хвилину завмерла. Сумно скривилася і втерла долонею мокрі доріжки, що пробігли по щоках:
– Так у січні вісімдесят дев’ятого року.
Поплелася до буфета, дістала оксамитову червону коробочку. Поклала перед ним.
– Ось і нагорода є. Побратима закрив собою.
У Михайла заклякли ноги. Він сидів, не маючи змоги відірвати очей від кухля з чаєм.
– Отже, того злощасного дня Серьога не вижив, закривши його собою, – промайнуло в голові. – А, він!
Промимривши щось нерозбірливе, чоловік сповз з лави. Швидко попрощався і квапливо поспішив до дверей.
Він брів сільською вулицею до автобусної зупинки й напружено думав. Потім раптом розвернувся і майже бігцем поспішив назад.
Вже сутеніло, коли Михайло завернув за ріг будинку Таїсії Павлівни. Тривожно прислухавшись, він почав крастись уздовж паркану.
Розвів руками дві не прибиті штахетини й пірнув у двір. Через три хвилини, захований у лопухах ящик з інструментами, безнапасно перекочував на колишнє місце в сарай. А Михайло, гордо випроставшись, йшов у бік приміського автобуса.
Наступного ранку Таїсію Павлівну розбудив стукіт у вікно. Злякана старенька, перехрестившись, закуталася в хустку і поспішно відчинила вікно. На подвір’ї стояв усміхнений Михайло.
– Ось, мамо, спеціально приїхав. Я вчора бачив, ґанок у тебе прогнив. Провалиться, чого доброго, уб’єшся.
Збентежена бабуся замахала на нього руками.
– Та я знаю, синку. Обходжу гнилі сходи. Не потягну зараз з оплатою. До пенсії ще тиждень. Платити тобі нема чим!
Але Михайло лише відмахнувся.
– Чаєм напоїш. Аж надто чайок у тебе ароматний.
Поки Таїсія Павлівна протестувала та охала, чоловік розвинув бурхливу діяльність. Загнавши до хати стареньку, він натягав з сараю дощок. Повністю розібрав ґанок, а через три години зібрав новий, що пах свіжою стружкою.
Потім разом обідали, звареним Таїсією Павлівною борщем. Михайло, як і обіцяв, грошей не взяв. Попросив тільки біленької й, подумки, пом’янув Серьогу.
Перед виходом, наважившись, спитав у бабусі про інструменти сина. Радісна бабуся часто закивала:
– Візьми, любий. Заробив чесно!
Михайло сумно посміхнувся і, згинаючись під вагою ящика, поспішив на автобус. З цього дня чоловік узявся за розум.
Обладнав удома столярну майстерню. Та так добре в нього справи пішли, що через рік уже мав цех власний. Фінансово піднявся, але по сусідніх селах двічі на місяць походжав.
Ні, не заробляв. Старим самотнім допомагав. Гроші ніколи за допомогу не брав. Мов свій гріх відмальовував.
До Таїсії Павлівни Михайло приїжджав щоразу, як вільна хвилина дозволяла. Майже вже все в її будинку переробив. Задоволений був – борг віддавав.
Але найбільше його радували чаювання зі старенькою. Вона щебетала щаслива, гостя пригощала. Кожен приїзд намагалася порадувати Михайла чимось смачненьким.
Серце бабусі не могло натішитися. Наче сина знову знайшла. А він сидів за столом, слухаючи її щебетання і душею відтавав.
І життя його зламане не таким трагічним здавалося. І горизонти нові собі намічав. І розумів, яке це щастя, мати рідну людину. Нехай, рідну не кревно, але по душі!
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!
