– Сергію, я цю макулатуру скоро в яр винесу! – Ніна штовхнула найближчий стос газет, перев’язаний кошлатим шпагатом і обімліла

– Сергію, я цю макулатуру скоро в яр винесу! – Ніна штовхнула найближчий стос газет, перев’язаний кошлатим шпагатом.

Стос навіть не зрушив. Він був спресований часом та вогкістю до стану бетонного блоку.

– Та годі тобі, Ніно, – Серьога стягнув робочі рукавиці, кинув їх на ґанок і потягнувся так, що хруснула спина.

– Шкода бабці.

– Шкода йому! – Ніна вперла руки в боки.

– А мені прибудови не шкода? У нас там скоро миші заведуться від цієї вогкості. Я туди порожні банки поставити не можу. Третій місяць тягає!

Ніна працювала позмінно в пекарні, втомлювалася, як собака, і чужий мотлох на її законній території відверто дратував. Вони жили у приватному секторі.

Будинок на два господарі: половина їх, половина – Зінаїди. Ділянка теж поділена сіткою. А ось цегляна прибудова до літньої кухні стояла виключно на їхньому боці.

Ще восени баба Зіна підійшла до паркану. Сухенька, у вічній пуховій хустці, натягнутій по самі брови.

– Ніночко, пусти на горище до себе?

– Навіщо це?

– Та я збираю газетки на розпалювання печі, – Зінаїда винувато смикала край хустки. – А в мене дах тече, відволожиться. Я тихенько, з краєчка складу. Не заваджу.

Ніна тоді відмахнулася – складай, шкода чи що. Хто ж знав, що баба сприйме це, як запрошення влаштувати гуртовий склад. Щовечора, рівно о сьомій, Зінаїда йшла до їх хвіртки.

У руках – два-три акуратно перев’язані стоси старої преси. Безплатні рекламні вісники, якісь журнали, кросворди, які пачками роздавали біля метро.

Вона пихкала, підіймалася дерев’яною драбинкою на горище прибудови, складала добро в найдальший кут і йшла.

– Збожеволіла бабуся на старості років, – ухвалив тоді Серьога, спостерігаючи за цим процесом із кухонного вікна.

Він тоді лагодив розетку і спостерігав за сусідкою з легким подивом.

– Синдром Плюшкіна. Добре хоч не зі смітника тягне.

Воно й зрозуміло. Життя у Зінаїди було не цукром. Син її, Роман, з’являвся рідко, але влучно. Приїжджав розбитою машиною, вимагав грошей.

Сусіди часто чули через тонку стінку його нетверезі вигуки. Бабця плакала, віддавала пенсію, і Ромка зникав на кілька місяців.

Був ще один аспект. Ромка давно хотів половину будинку продати.

– Давай, мамо, в будинок для людей похилого віку оформляйся! – кричав він якось улітку просто на подвір’ї, штурхаючи покришку від машини.

Ніна тоді полола грядки та все чула.

– Що ти тут одна корчишся! А я житло штовхну, розкидаю борги. Куплю тобі кімнатку в гуртожитку, годі тобі одній!

Зінаїда тільки хрестилася та мовчала. Будинок був її власністю, дістався від покійного чоловіка. А три дні тому баби Зіни не стало.

Просто не вийшла вранці надвір. Ніна запідозрила недобре, послала Серьогу перевірити. Той повернувся похмуріше за хмару, велів дзвонити дільничному.

Швидка, поліція, метушня. Поховали швидко, без надмірностей. Ромка на цвинтарі стояв з відсутнім виглядом, періодично перевіряючи телефон і переступаючи з ноги на ногу.

І ось сьогодні вранці розпочалося.

Ніна мила посуд після сніданку, коли у двері забарабанили так, що забрязкало скло. На порозі стояв Роман. Червоне обличчя, шкіряна куртка розстебнута, хмільні пари відчувалися навіть на вітрі.

– Ключі від прибудови давайте.

– Здрастуйте, приїхали, – Ніна витерла руки об кухонний рушник.

Вона спеціально не стала відчиняти двері ширше, загородивши отвір собою.

– З якого переляку? Це наша територія!

– Там материн мотлох лежить! – Ромка смикнувся вперед, але Ніна не зрушила.

– Я бачив, як вона туди шастала. Ви документи на будинок не знаходили?

Серьога, почувши шум, вийшов із кімнати. Встав за спиною дружини, витираючи руки ганчір’ям.

– Чуєш, сусіде! Ти тон зменш, – Серьога говорив тихо, але вагомо.

– Які документи у нашій прибудові?

– Спадщина моя!

Ромка тицьнув пальцем у бік прибудови, мало не влучивши Ніні в обличчя.

– Я весь будинок перерив! Порожньо! Жодного папірця! – Він важко дихав, дивлячись на сусідів.

– Куди вона їх поділа? Ви, мабуть, приховали? Бабуся з розуму вижила, могла кому завгодно віддати!

Серьога ступив уперед, відсуваючи Ніну убік.

– Ще одне слово, і я тебе із ґанку спущу.

Він зім’яв ганчір’я в кулаку.

– Там лежить макулатура! Щури скоро заведуться. Іди шукай в іншому місці.

Ромка злісно сплюнув на сходинку, ледь не потрапивши на черевик Сергія.

– Шукайте! Я з поліцією прийду! І з опікою! З усіма прийду!

Долинуло вже від хвіртки. Він штовхнув паркан і втік на свою половину. Ніна зачинила двері на засувку і припала до одвірка.

– Слухай, Сергію. Адже він не відчепиться.

– Та пішов він! Переб’ється.

– Ні, ти не зрозумів, – Ніна пройшла на кухню та опустилася на табурет. – Він нам життя не дасть, поки цей свій міфічний скарб не знайде.

– Бабуся реально могла з переляку папери куди завгодно засунути. А цей алкаш уночі полізе, замок зірве.

Сергій почухав потилицю, дивлячись у вікно на сіру цегляну стіну.

– Пропонуєш цей паперовий Еверест перебирати? У мене вихідний взагалі.

– Пропоную викинути це все на звалище прямо зараз.

Ніна рішуче підвелася.

– Звільнимо горище, заразом перевіримо, чи немає там чого. А потім я цю прибудову хлоркою помию. І нехай подавиться своєю макулатурою.

Робити нема чого. Сергій притягнув з сараю рулон найщільніших мішків для сміття на сто двадцять літрів. Ніна накинула стару куртку, і вони пішли до літньої кухні.

На горищі пахло пилом, мишами та старою друкарською фарбою. Стоси газет займали половину простору, піднімаючись майже до даху.

– Капець, – містко схарактеризувала масштаб трагедії Ніна, чхнувши від пилюки.

– Починаємо.

Вони працювали мовчки, налагодивши конвеєр. Сергій брав стос, кидав у мішок. Ніна утрамбовувала і зав’язувала горловину. Робота виявилася важкою – папір важив пристойно, мішки доводилося тягти волоком до люка.

Десять мішків. П’ятнадцять. Двадцять.

Ніна нахилилася за черговою партією біля найдальшої стіни. Стос здався їй підозріло важким, наче всередині лежала цегла. Вона смикнула за шпагат. Вузол, зав’язаний зашморгом, не піддавався.

– Сергію, дай ножа.

Чоловік простягнув складний ніж. Ніна розрізала мотузку.

Газети розсипалися. Всередині, акуратно вирізана за розміром преси, лежала плоска жерстяна коробка з-під льодяників. Іржава по краях, з вицвілим малюнком новорічної ялинки.

Ніна завмерла. Серце чомусь стукнуло голосніше, ніж зазвичай.

– Що там? – Сергій кинув черговий мішок і підійшов ближче.

Вона мовчки підчепила кришку нігтем. Кришка піддалася з тихим скрипом.

Усередині лежав цупкий пластиковий файл. А в ньому – папери. Справжні, із синіми печатками та голограмами.

Витяг з держреєстру. Договір дарування. Акт прийняття-передання. Ніна обережно розгорнула документи.

– Сергію… – вона пробіглася очима по рядках. – Тут написано… власник Дарія Романівна. Це ж її онука! Дашка!

Сергій заглянув через плече дружини.

– Договір дарування від минулого року. Нічого собі бабця дає. Оформила все нишком, зареєструвала.

Крім документів у коробці лежав ще один аркуш зі шкільного зошита, складений удвічі. Списаний нерівним, тремтячим почерком баби Зіни.

Ніна дістала його.

– Читай уголос, – тихо попросив Серьога, витираючи чоло рукавом.

Ніна відкашлялася від пилу.

– Ніночко, Сергію. Вибачте, заради Христа. Роман всі документи шукав, погрожував урвати віку, або в богодільню здати, якщо не перепишу на нього.

Вона перевела дух. Почерк скакав, літери були кривими.

– Я будинок ще навесні Даші подарувала, моїй внучці, дочці Ромки від першого шлюбу. Вона дівчинка гарна, не винна, що батько такий.

– Тільки живе далеко, в іншому місті. Вона вже законна господиня. Документи я у вас ховаю. Ромка в макулатуру не полізе, він роботи боїться.

– Точно помічено, – хмикнув Сергій.

Ніна продовжила читати:

– Як мене не стане, знайдіть Дашу. Телефон на звороті. Віддайте їй папери особисто в руки. Не віддавайте Ромці нічого, він все просадить. Дякую вам за все. Зіна.

Ніна опустила аркуш.

У напівтемряві горища було чути, як за стіною, на чужій половині, Ромка з матом трощить меблі. Дзвеніло скло, що б’ється. Він намагався знайти те, що зараз лежало в руках сусідки.

– Ось тобі й синдром Плюшкіна, – хрипко промовив Сергій.

Він подивився на стос газет.

– Вона цю макулатуру тягала, щоб схованку замаскувати. Щоб вона під тонним мотлохом опинилася.

Ніна мовчки поклала документи назад у коробку. Сунула її за пазуху куртки, застебнула блискавку аж до горла.

– Мішки на смітник виносимо? – спитав чоловік, беручись за наступний.

– Виносимо. Всі до одного. Прямо зараз.

Вони спустилися з горища. Почали тягати мішки до контейнерів за два квартали. Ромка вискочив із дому на третій ходці. Очі шалені, куртка на одному плечі.

– Ну що, знайшли моє?! – знущально крикнув він, перегороджуючи дорогу.

Ніна глянула на нього прямо. Вона відчувала холодний пластик коробки під курткою.

– Сміття знайшли. Макулатуру. Вивозитимемо.

– Ану стій! – Ромка підскочив до Серьоги та вихопив у нього один мішок. Плівка з тріском порвалась. Старі газети посипалися у весняну калюжу.

– Та подавіться! – Ромка жбурнув шматок порваного поліетилену в багнюку. – Я завтра юриста привезу! По закону вступлю! Потрощу підлогу, все одно знайду! Нікуди ця розвалюха від мене не дінеться.

Сергій обійшов його, не підвищуючи голосу.

– Вступай, сусіде! Вступай. Тільки сміття за собою прибери.

Через три дні на подвір’я в’їхало таксі. З машини вийшла худенька дівчина у смішній жовтій куртці та з великим рюкзаком. Довго стояла перед замкненою хвірткою баби Зіни, смикаючи іржаву клямку.

На половині Ромки грала гучна музика. Чулися голоси товаришів по чарці – він уже почав відзначати майбутній вступ у спадок, продаючи техніку з дому.

Ніна вийшла на ґанок, витираючи руки рушником.

– Даша?

Дівчина обернулася. Очі злякані, червоні від сліз чи безсонної дороги.

– Так. Здрастуйте. Ви Ніна? Я приїхала…

Вона затнулась.

– Я приїхала з будинком розібратися. Бабуся дзвонила мені пів року тому, сказала, що оформила дарчу.

– А батько вчора дзвонив. Кричав, що продає будинок якомусь перекупнику, і щоб я не наважувалася потикатися.

Даша подивилася на паркан, що покосився.

– А у мене документів на руках немає. Бабуся сказала, що сховала їх надійно. Я навіть поліцію викликати не можу, щоб його вигнати.

Ніна спустилася з ґанку і відчинила свою хвіртку.

– Заходь, Дашо. Чайник гарячий.

Вона озирнулася на паркан, через який долинав нетверезий регіт.

– Папери твої у нас. Цілі та неушкоджені. Вип’ємо чаю, а потім Сергій піде з тобою. І якщо твій тато не зрозуміє мови документів, Серьога пояснить йому доступніше. Викличемо поліцію, покажеш виписку, що ти власниця.

Даша видихнула, і плечі її якось одразу опустилися.

Ніна зачинила за нею хвіртку, подивилася на чисту цегляну прибудову та пішла ставити чашки. От тобі й баба Зіна…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!