– Якби ми сьогодні не приїхали, ти б до кінця місяця на воді сидів? – Тату, що це? Чому в холодильнику абсолютно порожньо, а в кутку стоїть коробка з якимись монетами за сорок тисяч? Ти з глузду з’їхав

– Якби ми сьогодні не приїхали, ти б до кінця місяця на воді сидів? – Тату, що це? Чому в холодильнику абсолютно порожньо, а в кутку стоїть коробка з якимись монетами за сорок тисяч? Ти з глузду з’їхав?

Семен Іванович поспішно сховав під паперову серветку недоїдену кірку сірого хліба. Поруч на столі стояла чашка зі слабко завареним чаєм без цукру.

– Марино, ну навіщо ти кричиш? – тихо промовив він, намагаючись не дивитись дочці в очі. – Ніякий я не божевільний.

– Це колекційний набір монет. Унікальна історична цінність.

– Ведучий сказав, що через п’ять років вони коштуватимуть удесятеро дорожче. Це вигідна інвестиція у майбутнє.

– У яке майбутнє, тату? – у кухню увійшов його син Михайло, тримаючи в руках стос порожніх коробок із передпокою. – Тобі сімдесят років!

– Твоє майбутнє – це здоров’я та нормальна їжа, а не цей дешевий метал, за який ти віддав усі свої накопичення!

– Це не дешевий метал, Мишко, – образився Семен Іванович, виправляючи спину. – Там справжнє золото найвищої проби. Найтонше напилення.

– І взагалі це мої гроші, я їх заробив і маю право витрачати так, як вважаю за потрібне.

– Твої гроші скінчилися ще два тижні тому, – Марина сіла навпроти батька і взяла його за руку. – Тату, глянь на себе. Ти ж змарнів увесь, схуд, щоки ввалились.

– Ти взагалі нічого не їси? Ми в холодильнику знайшли лише половину засохлої цибулини та пачку локшини швидкого приготування.

– Я просто дотримуюсь лікувальної дієти, – уперто відповів пенсіонер. – Очищаю організм. У моєму віці шкідливо переїдати, тяжкість у шлунку з’являється.

– Сірий хліб і легкий чай – саме для здоров’я. Мені один лікар по телевізору докладно розповідав.

– Лікар по телевізору? Той самий, який перед цим рекламував цей дивомасажер для спини?

– Тату, ми його відчинили. Це ж шматок дешевого вон.ючого пластика! Він навіть не вмикається!

– Він вмикався! – Семен Іванович розхвилювався. – Просто я, мабуть, батарейки не так вставив чи провід перетиснув.

– Річ відмінна, японські технології. На другий день використання у мене спина боліти перестала. Слово честі!

– Спина в тебе перестала боліти, бо ти на дивані цілими днями лежиш і боїшся зайвий раз поворухнутися, щоб цей прилад не розвалився, – зітхнула Марина. – Тату, скільки можна вірити цьому обману? Тобі з екрану відверту нісенітницю впарюють, а ти їм віриш.

– Це не нісенітниця, – тихо промимрив Семен Іванович. – Там солідні люди працюють. Провідні такі ввічливі, докладно пояснюють, показують.

– І знижки у них величезні лише для пенсіонерів. От взяти хоча б ці ножі…- він потягся до кухонної шафки і дістав дерев’яну підставку з набором ножів.

– Японські ножі з космічної сталі! – з гордістю промовив він. – Ведучий по телевізору ними цвяхи різав, як масло! І дерево стругав. А мені вони дісталися зі знижкою сімдесят відсотків. Усього за десять тисяч!

Михайло взяв один із ножів, покрутив у руках і спробував відрізати шматок сухого сірого хліба, який батько ховав під серветкою. Ніж зіслизнув, ледве подряпав кірку. Хліб просто зім’явся під тиском.

– Космічна сталь, кажеш? Тато, цей ніж тупіший за дерево, він навіть хліб нарізати не може, яка вже тут сталь.

Звичайна залізяка, пофарбована в  сріблястий. Тебе просто обвели довкола пальця.

– Ти неправильно ріжеш, Мишко, – обурився  Семен Іванович, забираючи ножа. – Тут техніка потрібна спеціальна. І взагалі, хліб вчорашній, він просто зачерствів.

–  Тату, припини виправдовувати цих шахраїв! – Марина не витримала і ляснула долонею по столу. – Ти витрачаєш останні гроші на це сміття! Ножі за десять тисяч, за сорок монети, масажер… А це що?

Вона вказала на маленький пластиковий соковитискач, що стояв на холодильнику.

– Портативний соковитискач, – тихо відповів батько. – На батарейках. Щоб завжди був під рукою свіжий сік. Дуже корисно для імунітету.

– І ти вичавив ним хоч одну склянку соку? – спитав Михайло.

– Так… пробував один раз, – зам’явся Семен Іванович. – Тільки батареї швидко сіли. І потужність слабка, але якщо його дрібно-дрібно порізати, виходить трохи соку. Майже половина чарки.

– Половина чарки яблучного пюре за дві тисячі гривень, – підсумував Михайло. – Тату, ти маєш вищу освіту, ти тридцять років на заводі конструктором пропрацював!

– Де твоя логіка? Де твій інженерний розум? Як ти міг повестися на цю дешевизну?

– На заводі все було інакше, – Семен Іванович опустив голову, його голос затремтів. – Там я потрібний був. Щодня завдання, креслення, люди довкола.

– А тепер що? Вийшов на пенсію – і чотири стіни. Тиша така, що у вухах дзвенить.

– Телевізор увімкнеш – там хоч розмовляють. Живі люди посміхаються, радять щось.

– Здається, що вони прямо до мене звертаються. «Шановний Семене Івановичу, тільки сьогодні для вас…» Розумієте?

– Мені просто приємно, коли зі мною чемно розмовляють.

Марина відчула, як у неї защеміло серце. Вона підійшла до батька і міцно обійняла його за худі плечі.

– Тату, чому ти нам не дзвонив? – тихо спитала вона. – Чому не сказав, що тобі самотньо? Ми приїжджали б частіше, онуків би привозили.

– У вас робота, свої справи, сім’ї, – зітхнув Семен Іванович. – Навіщо я вам заважатиму своїми старечими проблемами? Я сам повинен справлятися. От і справляюсь.

– Справляєшся? – Михайло підійшов до вікна. – На локшині швидкого приготування та порожньому чаї?

Тату, якби ми сьогодні не приїхали без попередження,  ти б до кінця місяця на воді сидів?

– Ну, навіщо ти так… У мене ще хліб є. І картопля залишилася, – спробував виправдатись батько. – Я не пропав би.

– Так, тату, все, годі, – твердо сказала Марина. – Зараз ми з Мишком їдемо в  супермаркет. Купуємо нормальні продукти: м’ясо, овочі, крупи, сир. Щоб повний холодильник був.

– А цей весь мотлох… Мишко, давай зберемо ці коробки і винесемо на смітник.

– Ні! – раптом скрикнув Семен Іванович, закриваючи грудьми коробку з монетами. – Не чіпайте! Це мої речі! Я за них гроші платив! Ви не маєте права викидати моє майно!

– Тату, але ж це сміття! – Спробував заперечити Михайло. – Навіщо тобі берегти цей непотріб?

– Це не сміття для мене! – на очах старого виступили сльози. – Кожна ця річ — це якась надія.

– Надія, що життя ще продовжується, що я можу щось купувати, приймати рішення.

– Не смійте викидати! Якщо викинете, я взагалі з вами розмовляти не буду!

Марина глянула на брата і ледь помітно похитала головою.

– Добре, тату, заспокойся, – лагідно сказала вона. – Ми нічого не викидатимемо. Нехай стоять у кутку, раз вони тобі такі дорогі. Але пообіцяй нам одну річ.

– Яку? – підозріло спитав Семен Іванович, не випускаючи з рук коробки з монетами.

– Пообіцяй, що ти більше нічого не замовлятимеш телефоном, – Марина зазирнула йому в очі. – Будь ласка. Якщо тобі щось дуже сподобається, просто подзвони мені чи Мишкові.

Ми разом обговоримо, подивимося відгуки в інтернеті, і якщо річ справді хороша, ми самі тобі її купимо. Домовились?

Семен Іванович помовчав, переводячи погляд із дочки на сина.

– Домовилися, – нарешті тихо промовив він. – Більше не буду. Слово честі.

Михайло зітхнув і дістав із кишені гаманець. Витяг кілька  купюр і поклав їх на обідній стіл перед батьком.

– Ось, тату, це тобі  на продукти, – сказав Михайло. – Тут шість тисяч. Ми зараз з’їздимо в магазину, привеземо найнеобхідніше, а ці гроші хай у тебе лежать. Про всяк випадок.

– Тільки пообіцяй, що витратиш їх на їжу чи ліки, а не на черговий «унікальний» прилад.

– Звичайно, звичайно, – закивав Семен Іванович, поспішаючи сховати гроші в кишеню штанів. – На продукти витрачу. Молоко куплю, свіжого сиру. Дякую вам, діти. Дбаєте про старого.

– Ми любимо тебе, тату, – Марина поцілувала його в суху щоку. – Гаразд, ми швидко. Мишко, пішли.

Вони вийшли з квартири, пообіцявши повернутися за годину з повними сумками продуктів.

Опинившись на самоті, Семен Іванович полегшено зітхнув. Він дістав із кишені купюри, акуратно розгладив їх на столі та посміхнувся.

Потім пройшов до кімнати, сів у своє улюблене крісло і звичним рухом натисну кнопку. Екран телевізора спалахнув яскравими фарбами. На одному з каналів телемагазину саме йшла презентація нового товару.

Молодий, енергійний ведучий із сліпучою посмішкою тримав у руках невеликий скляний глечик із металевим стрижнем усередині.

– Шановні телеглядачі! – захоплено говорив ведучий. – Тільки сьогодні і лише протягом наступних десяти хвилин у вас є унікальна можливість придбати  іонізатор води «Срібне джерело»!

– Цей прилад очищає воду активним сріблом, насичує її корисними іонами та знищує до дев’яноста дев’яти відсотків шкідливих бактерій!

– Вода, очищена “Срібним джерелом”, повертає молодість, нормалізує тиск і позбавляє болю в суглобах!

– Стара ціна – сім тисяч, але зараз, спеціально для наших улюблених пенсіонерів, діє неймовірна знижка!

– Ви можете придбати цей прилад лише за дві тисячі  дев’ятсот дев’яносто гривень! Поспішайте, кількість товару на складі обмежена!

Семен Іванович затамував подих. Його суглоби на погоду завжди нили, а тут таке просте рішення.

Всього одна склянка чудодійної води на день – і він знову буде здоровий і сповнений сил, як у молодості. І ціна яка вигідна, якраз вистачає тих грошей, що залишив Мишко.

Він глянув на телефон, що лежить на тумбочці. У голові промайнули слова доньки: «Пообіцяй, що ти більше нічого не замовлятимеш».

– Ну, я ж не для пустощів, – прошепотів Семен Іванович сам собі. – Це для здоров’я. Здоров’я – це головне.

– Діти просто не розуміють, вони ще молоді, у них нічого не болить. А мені цей прилад потрібний. Я їм потім сам чисту воду наливатиму, коли вони приїдуть. Вони мені ще дякую скажуть.

Він тремтячими пальцями взяв телефон і набрав номер, що світиться на екрані.

– Здрастуйте, – заговорив він квапливим, схвильованим голосом. – Я хотів би оформити замовлення на «Срібне джерело». Так, по акції… Семен Іванович… Так, адресу запишу…

***
За три місяці Марина батька перевезла до себе. Боротися з його пристрастями довелося радикально: пенсійну картку забрала, дзвінки всі суворо контролювала.

Семена Івановича  довго тягло до телевізора та до сумнівних програм. Але через якийсь час він таки вгамувався: друзів знайшов у дворі, повадився з ними грати в доміно.

Одужав, на біль у суглобах скаржитися перестав, повеселішав.

А Марині більше нічого й не треба було…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!