– Я не можу відмовитись від рідного сина! – категорично сказав чоловік. – Він не винен, що все… Ну так вийшло.
Я чудово все розуміла. Однак у раптовій появі на горизонті його п’ятирічного сина було щось дивне. Про це я й сказала чоловікові.
– Ну посуди сам, Льошо, – почала я, – п’ять років мовчання, а потім раптом здрастуйте, я ваша тітка, у тебе син росте, давай аліменти й взагалі, може, знову зійдемося?
Льоша зітхнув і опустив плечі.
– Чому вона, ця Свєтка твоя, раніше не сказала? – насідала я. – Чому це сталося саме зараз, коли у нас із тобою все налагоджується?
Він підвів на мене розгублені очі.
– Вона каже, що не хотіла моє життя руйнувати… Думала, сама впорається. А зараз роботу втратила, хлопчик хворіє часто… Та й до школи він піде скоро, гроші потрібні…
Свєткою звали колишню чоловіка. Розлучилися вони складно. Вона довго намагалася його повернути, все дзвонила йому, сльози лила. Потім зникла. І ось – нове явлення народу.
Три дні тому вона з’явилася на порозі роботи чоловіка з худеньким хлопчиськом років п’яти. Льоша розповідав потім, як при одному погляді на дитину в нього ноги підкосилися.
Хлопчик і справді був схожий на нього. Свєтка сказала, що їй нічого не треба, але телефон свій новий залишила, адресу продиктувала, мовляв, якщо совість замучить, знай, де твій син росте.
Совість Льошу і замучила. Мій чоловік – людина відповідальна до мозку кісток. І про те, що його просто використовують, йому й на думку не спало…
– Олексію, давай зробимо тест ДНК? – Запропонувала я, сідаючи поруч з ним на ліжко. – Якщо це правда твій син, я перша скажу, що треба допомагати. Але просто повірити на слово…
Чоловік так і підвівся.
– Насте, та ти що?! Це ж… Як ти можеш звинувачувати її в брехні? Вона образиться, забере хлопця, поїде кудись, і я ніколи його не побачу!
– А якщо вона бреше? – припустила я. – Льошо, любий, ну подумай сам. Будь-яка нормальна мати обов’язково захоче офіційно встановити батьківство та отримувати аліменти згідно із законом. Згоден?
Льоша подумав-подумав і погодився.
А Свєтка тим часом активізувалася. Вона дзвонила Льоші по десять разів на день. То хлопчикові терміново потрібні ліки, то на англійську його записати треба, то ще щось. А ввечері надсилала фотографії – дитина з підручниками, дитина спить, дитина малює…
І на кожній фотографії було видно їхню убогу орендовану квартирку з облупленими шпалерами та старими меблями.
Я терпіла. Мовчала, коли Льоша переказав їй десять тисяч «на найнеобхідніше». Промовчала і тоді, коли він поїхав у суботу до них, познайомитись ближче з сином.
Повернувся він звідти зовсім розбитий, хлопчик, виявляється, полюбив його з першого погляду, не відходив від нього ні на крок.
Але коли Світлана зателефонувала мені особисто і солодким голоском запропонувала «вирішити все по-хорошому», мовляв, віддай чоловіка, він все одно тепер до сина прив’язаний, а тобі навіщо чужа дитина, я зрозуміла, що вистачить.
– Ось що, люба, – сказала я в трубку максимально спокійним тоном, – давайте зустрінемося завтра. І обговоримо, як нам далі жити.
Вона погодилася. Мабуть, вирішила, що перемога вже в неї кишені.
Ми з Льошею порадилися і вирішили вирушити на зустріч у супроводі нашої спільної подруги Іри, яка була дуже тямущим юристом.
– Так. Давайте тільки без зайвих емоцій, – почала я, коли офіціант приніс нам каву. – Світлано, я не проти, щоб Льоша допомагав своєму синові.
– Але для цього потрібно офіційно встановити батьківство. Це на користь дитини насамперед.
Вона негайно наїжачилась.
– З якого це дива? Ви що, звинувачуєте мене у брехні? Та Льоша сам бачить, що хлопчик на нього схожий!
– Це не доказ, – втрутилася Іра, – доказом буде тест ДНК. Це проста процедура, результат прийде за тиждень. Якщо підтвердиться батьківство, оформимо аліменти через суд.
У Свєтки обличчя стало таке, ніби вона лимон проковтнула, вилиці звело, очі примружилися, навіть помада якось потріскалася на губах.
– Але це… Це ж принизливо! Льоша, – вона обернулася до мого чоловіка, який сидів, як на голках, – невже ти мені не віриш? Ми ж стільки років разом були!
– Два роки ви були разом, – уточнила я.
Далі почалася вистава. Свєтка розплакалася, обізвала мене бездушною жінкою, яка хоче позбавити дитину батька, і пригрозила, що накладе на себе руки, якщо ми будемо робити тест. Льоша, звісно, кинувся її заспокоювати. Але я стояла на своєму або тест, або ніякої допомоги.
Зрештою, вона погодилася. Але з умовою, що гроші на «найнеобхідніше» Льоша дає зараз. Чоловік поліз за гаманцем, але я його зупинила:
– Після тесту.
Льоша був змушений поступитися.
Вдома він накинувся на мене:
– Ось навіщо ти її принизила?
– Я?
– Так. А що, ні? При своїй подрузі, як злочинницю якусь допитувала…
– А з якого часу прохання надати докази є приниженням? – поцікавилася я.
Льоша не відповів.
Тест ми зробили за три дні. Свєтка всіляко відтягувала, але я була непохитна. Приїхали в клініку, взяли зразки, сплатили аналіз. Свєтка всю дорогу мовчала, тільки хлопця за руку стискала.
Хлопчик, до речі, й справді був гарний. Тихий, вихований. На Льошу дивився з обожнюванням, ще б пак, мати, мабуть, всі вуха йому продзижчала про тата, який їх кинув.
Мені навіть шкода його стало, дитина не винна, що його мати така маніпуляторка…
Результати прийшли за тиждень. Конверт із результатами я відкрила сама, поки Льоша був у душі. І прочитала: «Ймовірність батьківства – 0%».
Реакція чоловіка була досить бурхливою. Він сів на табурет і закрив обличчя руками.
– Як вона могла? – тільки й зміг видавити із себе Льоша.
– Ну от… мабуть, могла, – обізвалась я.
Свєтці я зателефонувала сама.
– Ми отримали результати тесту. Думаю, ви самі знаєте які. Тож більше не дзвоніть нам і не з’являйтесь. Інакше я подам на вас заяву в поліцію.
Вона кинула слухавку, не сказавши жодного слова. Я думала, що на цьому все скінчиться. Як я помилялася!
Через два дні мені зателефонувала свекруха Галина Петрівна, жінка владна, яка звикла, що останнє слово завжди за нею. Мене вона недолюблювала з самого початку.
– Приїжджай до мене, люба, – веліла вона, – нам треба серйозно поговорити.
Її тон не віщував нічого доброго. Я подзвонила Льоші, але він був на виїзді. Довелося їхати одній. Галина Петрівна провела мене до вітальні, і я побачила… Свєтку. Засмучену, заплакану, з носовою хусткою в руках.
– Люба моя, – почала свекруха прокурорським тоном, – ти взагалі розумієш, що ти твориш? Хто дав тобі право забирати у мого онука батька?
Я здивувалася:
– Галино Петрівно, але тест же показав…
– Знаю я ці ваші тести! – роздратовано перервала вона. – Підробити можна будь-що! А я на власні очі бачу, хлопчик – викапаний Льоша в дитинстві! Світлана мені все розповіла, як ти її налякала, погрожувала, довела до нервового зриву!
Світлана схлипнула особливо жалібно.
Я мимоволі стиснула щелепи. Свєтка пішла в обхід через свекруху, яка завжди мріяла про онуків.
– Галино Петрівно, – я намагалася говорити спокійно, – тест ДНК не підробиш. Льоша не батько цієї дитини!
– Не смій! Чуєш? Не смій! – верескнула свекруха. – Я краще цих тестів знаю свою кров!
Я хотіла заперечити, але вона жестом зупинила мене:
– Все, годі! Я вже дала Світлані грошей на найнеобхідніше. І допомагатиму онукові, що б ви там не придумували. А тобі раджу подумати про свою поведінку. Не можеш сама народ ити, то хоч чужій дитині не заважай жити!
Це був стусан нижче пояса. Ми з Льошею справді вже рік намагалися завести дитину, але поки що не виходило. І свекруха про це чудово знала.
Я встала.
– Робіть, що хочете. Це ваші гроші. Але знайте, що вас дурять. І Льоша не батько цієї дитини!
Додому я приїхала в повному роздратуванні. Льоша вже повернувся, і я йому все розповіла. Він довго мовчав, а потім зателефонував матері. Розмова була довгою і гучною. Галина Петрівна стояла на своєму, – онук є онук.
– Вона сказала, що вже перевела Свєтці сто п’ятдесят тисяч, – повідомив Льоша, поклавши слухавку. – На лікування хлопчика та на ремонт у квартирі…
Сто п’ятдесят тисяч!
– Боже … – пробурмотіла я.
Попри натягнуті стосунки зі свекрухою, віддати її на поталу Свєтці я не могла. Довелося знову дзвонити до Іри, і та провела невелике розслідування. Благо, інтернет пам’ятав усе…
Подруга знайшла старі профілі Світлани в соцмережах та фотографії столітньої давності. На одному з фото вона була зображена з маленькою дитиною. Підпис був такий: «Мій синок від коханого чоловіка».
Покопавшись ще, Іра знайшла і її колишнього. Це був якийсь підприємець із Львова, одного типажу з Льошею. Він розповів цікаві речі, Світлана і йому намагалася підсунути дитину, теж грошей вимагала, теж схожістю козиряла.
Він одразу зробив тест, дитина була не його… Світлана зникла, як тільки зрозуміла, що розвести її не вдасться.
– Серійна шахрайка, – резюмувала Іра. – Знаходить мужиків із совістю та грошима, підсовує дитину. Хтось ведеться, хтось ні.
– З твоєю свекрухою взагалі вдало вийшло, літня жінка, онуків хоче, невістку недолюблює. Ідеальна жертва!
Ми зібрали всі докази й вдвох із Льошею поїхали до Галини Петрівни.
Свекруха спочатку відмовлялася слухати нас. Але коли побачила всі докази та вислухала всі аргументи, замислилась.
– Це… Це все… – невпевнено сказала вона.
– Мамо, – Льоша взяв її за руку, – будь ласка, повір нам. Світлана шахрайка. Вона використовує дитину, щоб виманювати гроші. І не лише у нас.
Галина Петрівна довго мовчала. Потім раптом розплакалася.
– Я так хотіла онука… А ви все ніяк…
Вона голосно схлипнула і жалібно запитала
– І що тепер? Га? Гроші вона мені не поверне, так?
Гроші Свєтка не повернула. Вона взагалі зникла з радарів. Тепер думаємо, чи варто писати заяву в поліцію?
А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки, щоб оцінити працю автора!
